Дозвілля

Оля вийшла на вулицю після тяжкого робочого дня. На повні груди вдихнула морозного повітря. Кажуть, так не можна, але їй байдуже. Просто все так набридло, що, здавалося, терпець от-от увірветься: постійні сварки за зарплату, набридливі плітки колег, невгамовний шеф, який сам не знає, чого хоче, але постійно придирається, проходу не дає. Вона терпить. Терпить, бо знає, що роботу зараз знайти не так-то й просто. Хоча, мабуть, триватиме це недовго. Вона ж людина, у неї є характер, принципи. Зрештою, вона жінка!

Вулиця зустріла її опалим листям і холодним вітром. Вона куталася в благеньке осіннє пальто і ще мамин в’язаний шарф. Було зимно, але почувала себе вільною, адже належала сама собі. Додому не поспішала, та й домівки як такої не мала. Звичайна винайнята квартира, без будь-якого ремонту. Проте вибирати не доводилося, адже й це помешкання «з’їдає» більшу частину її бюджету… Житло (точніше кімнатка, де вона ночує) постійно гнітить Олю, та й набридло у 28 років перебиватися від зарплати до зарплати. Хтось скаже, що кожен сам кує своє щастя, але не в усіх усе складається, як у казці. Принца Оля принципово не шукала, знала-бо, що вони давно перевелися, а пов’язати життя з будь-ким, тобто тягнути на собі спиногриза, не поспішала. Недаремно таки говорять: «Замуж – не напасть, лишь бы замужем не пропасть».

Вона з головою поринула у думки, навіть незчулася, як опинилася в незнайомій для неї частині міста (незважаючи на те, що прожила тут десять років!). Навколо – прекрасний і, складалося враження, забутий Богом і людьми, сквер. Земля вкрита різнобарвним килимом, подекуди – купки опалого листя. Вона ніколи не любила осінню погоду, але завжди обожнювала її кольорову гаму. Згадала, як у дитинстві бродила парком і розкидала, так, по-злодійськи, щоб ніхто не бачив, купи листя, які дбайливо змітали двірники. Знала, що не поважає їхню працю, але бажання побешкетувати завжди брало гору. Чомусь так захотілося стрибнути в ту кучугуру! Вона не стрималася – і пірнула…

Прийшла до тями в приймальному відділенні станції «Швидкої допомоги». Навколо – люди в білих халатах. Хотіла повернутися, але тіло ніби заклякло, не слухалося її. Вона застогнала, щось дуже боліло в лікті, а в голові взагалі гуло, наче там оселився рій бджіл. Намагалася припідняти голову, але в очах відразу потемніло…

Нарешті один із медпрацівників помітив її невдалі намагання встати, підійшов до неї і якимось аж надто лагідним голосом промовив:

– Не хвилюйтеся, все буде добре. Про вас подбають. Скажіть тільки номер рідних, аби ми могли сповістити їх про те, де ви знаходитеся.

Здавалося, що все в її житті з цієї миті перевернулося з ніг на голову. Оля не чула, що казав їй чоловік у білому халаті, вона просто тонула в блакиті очей надзвичайно привабливого чоловіка… Куди й поділися біль і нерозуміння ситуації.

– Пані, я перепрошую… Вам погано? Пам’ятаєте, як вас зва… – це були останні слова, які вона почула. Миттю провалилася у безодню – і летіла, летіла, летіла…

Свідомість повернулася до неї нескоро. Про це вона дізналася набагато пізніше. Коли отямилася, побачила поруч усе ті ж блакитні очі лікаря. Їй здалося, що вона була без свідомості кілька хвилин, а то й секунд. А насправді медики боролися за її життя три дні. А все банально просто: дитяча забавка обернулася для неї зовсім недитячими проблемами, навіть без втручання хірургів не обійшлося. Але все погане – позаду…

– Я радий, що ви вийшли з коми, навіть не уявляєте, як переживав за вас, – не стримував емоцій об’єкт Олиної симпатії. – Слава Богу, найстрашніше ми пережили…

– Знаєте, – обірвала його пацієнтка, – а мені зовсім не цікаво, що зі мною було, більше хвилює, що зі мною буде…

Він зніяковів, можна сказати, навіть засоромився. Просто не сподівався на такий поворот подій. А Оля дивилася на нього і думала, що з них вийшла б непогана пара. І від цієї думки їй ставало радісно і приємно… Знову відчула себе дівчиськом, якого за косичку смикнув однокласник.

– Скажіть, а навіщо я вам? Чому дбаєте про мене? – з цікавістю звернулася до нього. – Я ж для вас – ніхто… – Ніким ви для мене були до того моменту, поки я не знайшов вас у кучугурі листя. Без свідомості. Беззахисну. Відтоді всю відповідальність за ваше життя і здоров’я взяв на себе. Отак ви стали для мене найріднішою людиною…

– Ситуація нагадує казку з хорошим сюжетом, але все хороше коли-небудь закінчується… – сумно зітхнула жінка.

– Посміхніться, адже, коли ви посміхаєтеся, я починаю розуміти, що ще більше подобаєтеся мені. А я навіть не знаю, як вас звати… Та й сам не представився…

Вони таки познайомилися. Оля і Олег. Навіть тут доля звела їх, назвавши одним ім’ям, тільки його чоловічим і жіночим варіантами. Вони одружилися і далі разом творили свою казку, на кінець якої навіть натяку не було. Оля покинула роботу, їй уже не набридали колеги-недоброзичливці, вічно розлючений шеф, незатишна кімната. Ні хвилинки не шкодувала про своє минуле, адже поруч відчувала сильне чоловіче плече. Вона просто жила: як жінка, дружина і мама.

Романа ІВАНЮК.