Дозвілля

Ще хвилину тому вони були єдиним цілим. А тепер лежали по обидва краї величезного ліжка, і, відвернувшись одне від одного, думали про своє. Артур – про те, як добре влаштувався у житті. Аня – про те, як їй усе остогидло.

Почувши за спиною рівномірне сопіння, жінка тихо встала і пішла у ванну. Навіть світла не вмикала, щоби не так боляче було повертатися в реальність.

„Хто я така? – міркувала подумки. – Простенька вчителька без звань і регалій. А ВІН! Світоч науки, професор, поважна людина!”

Коли їхній роман був лише в стадії зародка, Ані здавалося, ніби щасливішої за неї у всьому Всесвіті нема. Те, про що вона марила в юності: лицаря, квіти, нічні серенади – на тридцятому році життя стало реальністю. Тепер у неї був шанувальник. Із акуратним трикутником борідки, одягнутий у білий капелюх, він і справді – наче з епохи мушкетерів. Квіти й цукерки були невід’ємним атрибутом кожного їхнього побачення. Ну, а серенади він виспівував після того, як утомлений плотськими насолодами, засинав у своїй трикімнатній квартирі. Точніше не своїй, а жінчиній: тесть зробив молодятам такий подарунок, але всі права на житло переписав дочці.

Коли давні знайомі зустрічали Артура через пару років після його одруження, багато хто його навіть не впізнавав. Колись бідовенький студент із постійно голодним очима тепер наростив кругленького живота, дорогий костюм свідчив про немаленькі статки. А головне – погляд! Він став упевненим, навіть зверхнім. Здавалося, ніби Артур, дивлячись на людину, порівнює її із собою. І якщо це порівняння було не на користь співрозмовника, чоловік у білому капелюсі безцеремонно перебивав: „Бачу, тобі нема чим зайнятися. А в мене справи державної ваги. Тому бувай…” Коли одного буденного вечора такий „державної ваги” діяч підсів до Ані у бібліотеці, жінка позакривала свої конспекти. Їй стало соромно, що новий знайомий штудіював міжгалактичні матерії, а вона готувала якийсь там сценарій шкільного свята.

Того ж вечора зовсім, здавалося б, випадково Аня з Артуром зайшли на філіжанку кави. У модному ресторані вона вперше скуштувала справжній французький коньяк і дізналася, як треба їсти устриці. Повертаючись додому, слухала романтичні історії про античних імператорів і пікантні подробиці стосунків нинішнього бомонду.

…Світ, який перед Анею відкривав її новий знайомий, манив із кожним разом більше. Вона вже спокійно почувалася у фешенебельному готелі, звикла до шкіряного салону дорогих авто. Якихось особливо щедрих подарунків Артур, щоправда, не робив. „Зате він мене кохає”, – перед собою виправдовувала Аня. Тільки єдине, з чим не могла вона змиритися, необхідність постійно ховатися від людського ока.

– Раніше ми хоч час від часу могли десь вийти, – притулившись до Артурового плеча, зітхала жінка. – Як зараз пам’ятаю перший наш маленький ювілей: річницю знайомства… Тоді у мерехтінні свічок ти здавався мені загадково-неземним! чарівним! неповторним!.. А той блюз, од якого я п’яніла, наче від вина… Чому не можна знову цього повторити?..

– Люба, якби ти краще вчила філософію, то знала б теорію вічного руху і не ставила таких безглуздих питань, – повчально, ніби якомусь студентові-двієчнику, сказав Артур.

Аня змовчала, хоча на язиці так і крутилася запитати, чому ж такий мудрий професор завів собі таку нетямущу коханку. Втім, жінка і сама перестала дивитися крізь рожеві окуляри. Вона давно зауважила: колишній небожитель дуже швидко став звичайнісіньким землянином. Він уже не тратився на дорогі коньяки й обмежувався банальним шампанським, екзотичне ресторанне меню замінив на продукти із супермаркету, а готелі – на жінчину квартиру.

– У тебе мені якось не по собі, – не раз жалілася Аня. – Особливо від тої картини на стіні.

Артур дивився на портрет усміхненої дружини, що висів прямо перед ліжком, знизував плечима, мовляв: усе це ваші бабські заморочки, й вимикав світло. Хоча Ані й у темноті здавалося, ніби та дама із владним підборіддям не зводить із неї очей.

Від постійного страху бути застуканою жінка настільки виснажилася, що навіть Артур помітив: „Ти якась байдужа стала, втомилася від мене чи що?”.Аня спершу хотіла заперечити, втім за мить подумала: навіщо прикидатися? „Скажу, як є. Тільки не тепер, а завтра. Так-так, завтра. Я повідомлю йому все в записці й тихенько піду”, – вирішила та задоволена собою заснула.

Наступного дня вона встала якомога раніше. Вже майже зібралася. Аж у вхідних дверях клацнув замок! Хтось увімкнув у коридорі світло. Потім пішов на кухню. Та тільки Аня вирішила непомітно вислизнути із квартири, як майже наштовхнулася на… даму з владним підборіддям.

– Ти хто така? – спокійно запитала господиня. Здавалося, її навіть не здивувала присутність незнайомки.

– Я… я…

– Ти – чергова Артурова підстилка! Шльондра! Потаскуха! Де твоя совість?! Де твоя гординя?! – несамовита лють скакала слиною, і в нападі злоби господиня вчепилася в Анине волосся.

На шум вибіг Артур. Від побаченого він зблід, наче поганка. Його худі волохаті ноги кумедно виглядали з-під перини, в яку він обачно закутався.

– А! Ось наш геройчик-мачо! – переключилася дружина. – Він думав, усі кругом сліпі, професор їх надурить. Та ким би ти був, якби не я?! Якби не мої з татом зв’язки і хабарі? Чи, може, забув, яким цуциком підібрали тебе, як стали у люди виводити? А тепер бач: у пір’ячко вбралося і в політ зібралося! Лети! На всі чотири сторони відпускаю!

– Зайчику, ти що? – залепетав Артур. – Я цю панянку вперше бачу!

А глянувши на коханку, навіть прикрикнув:

– Ви як сюди проникли? Злодійка?

Останнє геть добило Аню, і, не тямлячи себе, вона помчала від чужих їй людей…

КАРАМЕЛЬ К.