Дозвілля

Запрошення на зустріч із випускниками (це ж треба – 25 років після закінчення школи!) зовсім не порадувало Любу. Розуміла, що доведеться розповідати про своє життя-буття, чого досягнула. Це для неї – болюча тема. Бо доля не надто пестила своєю увагою, незважаючи на таке чудове ім’я.

Хоча, чого гріха таїти, її гордість – два сини-соколи: старший після технікуму вже працює, молодший – ще навчається за тією ж спеціальністю, що і брат. Обидва мріють разом відкрити власну справу: автомайстерню. Проте як згадає, скільки ж то довелося докласти зусиль, щоб виняньчити, поставити їх на ноги! І все сама – не було на кого розраховувати, на кого спертися, з ким порадитися. Скільки виплакала сліз уночі в подушку! Хіба про такий шлюб мріяла?

…Виходячи заміж по любові, раділа: «Він вибрав мене!». Дурненька, бо не дарма ж кажуть, що з красивого лиця води не пити. Жили разом із її мамою, тому взяли ділянку, щоб будуватися. Один за одним народилися дітки. Увесь тягар ліг на Любині плечі: благовірний постійно на роботі, а зарплатні його або ще, або вже немає. Коли синочки трохи підросли, стала їздити на сезонні роботи в Польщу: треба ж завершувати зводити оселю. Кликала чоловіка, але в нього завжди були відмовки: на державній службі. Не сердилася, старалася зрозуміти, бо кохала. Тож мусила крутитися, як дзиґа, і працювати наповну. Одного вечора, коли як завжди поралася на кухні, а діти бавилися в кімнаті, чоловік раптово оголосив:

– Нам треба розійтися. У мене є… інша, а ти мене як жінка більше не цікавиш. Подивися, на кого ти стала схожа. Зовсім не слідкуєш за собою…

Від несподіванки мало не знепритомніла. Як це? То вона гарувала, наче віл, заради дітей, добробуту, закриваючи очі на ті копійки, що він приносив, не відчуваючи підтримки, прощаючи його бездіяльність, відсутність, і тепер – така подяка?! Коли ж вона мала дбати за себе, якщо не вистачало часу навіть угору глянути?! Любу охопив розпач: що ж робити? А головне – як залишитися без того, кого кохала (незважаючи ні на що)? Не стримуючи почуттів, розплакалася…

Соромно зараз навіть згадувати, як принижувалася, вмовляла не йти. Потім таки розшукала розлучницю («доброзичливці» підказали), влаштувала їй скандал, погрожувала. Проте благовірний усе ж кинув Любу – правда, пішов до зовсім іншої…

Біда ніколи не ходить одна: невдовзі померла мама. Серце краялося від болю і відчаю. Але мусила якось жити далі, ростити синів. Хлопці старалися, допомагали матусі. Аліменти, які платив колишній, були мізерні. До дітей навідувався рідко, приносив дрібниці, з часом – узагалі забув дорогу. А сини вже ходили до школи. Скільки-то всього необхідно, щоб не виглядали гіршими за інших! Працювала вихователькою у дитсадку. Щоб якось давати раду, мусила ще й вирощувати полуницю, городину (землі, слава Богу, біля дому вистачало), врожай несла на базар. Навіть корову завела, а молоко теж продавала, переважно сусідам. Отак і познайомилася з Володимиром, колишнім військовим. Виявився вдівцем, діти у нього були вже дорослі. Тож, аби допомогти їм, купив ділянку з незавершеною будівлею: мріяв, аби жили всі під одним дахом великої затишної оселі.

Довго не залицявся, просто одного разу ввечері прийшов із букетом, цукерками і пляшкою вина та й запропонував:

– Чого ходити околяса? Давай зійдемося. Я самотній, і ти теж. Люблю господарювати, і в тебе, бачу, руки золоті, роботящі. Отож, разом, дивись, і чогось доб’ємося…

Подумала: справді, навіщо відмовлятися від свого щастя. Мужчина він показний, тямущий, а їй і хлопцям ой як потрібна чоловіча підтримка. Тож погодилася. Володимир перебрався до Люби, хоча майже всі свої кошти витрачав на будівництво. На це не зважала, бо знову стала відчувати смак життя, наче в серці розтанув лід…

Клопочучись на городі, раптово відчула всередині різкий біль. Викликали «швидку». В лікарні поставили невтішний діагноз: потрібна операція, інакше… Провідувати приходили чомусь лише діти, запитати, де Володимир, не вистачало духу. Коли, ще слабка, повернулася додому, ні чоловіка, ні його речей не знайшла. Хлопці турбувалися про матір, вели господарство. Правда, про Володю нічого не казали. Згодом з’явився сам. Довго тупцював на порозі, нарешті озвався:

– Пробач, я думав, що ти помреш. Давай почнемо спочатку…

Після таких слів Люба мовчки виставила його за двері. Як можна бути з боягузом, який, до того ж, завчасно подумки вже її поховав? Вирішила: досить їй чоловіків. Вони принесли тільки розчарування, біль і холод. У неї є заради кого жити…

…Ні, таки піде на зустріч із однокласниками. Вже й забула, коли востаннє кудись ходила. Отож, треба купити якусь обновку, сходити в перукарню, щоб усі повірили: у неї – усе чудово.

Поверталася з ринку – аж тут почула: «Любчику! Це ти?». Від слів повіяло дитинством: так її називав сусідський хлопчик Василько, молодший на п’ять років. Їхні мами товаришували в молодості, тому він був частим гостем у Люби вдома. Аж посміхнулася, бо згадала, як Вася, йдучи до армії, освідчився їй і просив не виходити заміж, дочекатися його. Навіть писав листи, але вона серйозно не сприймала те кохання, тільки сміялася. Більше вони не бачилися, їхні життєві дороги розійшлися в різні сторони. І от тепер ця несподівана зустріч. Зайшли погомоніти у кав’ярню. Любі чомусь захотілося розповісти про себе все, як на сповіді. Може, тому що давно її так уважно ніхто не слухав? Прощаючись, обмінялися номерами телефонів…

Дивно, але, повертаючись додому, відчула, як потепліло на серці, ніби в душу знову постукала весна і виросли крила…

Ната МОРОЗОВСЬКА.