Дозвілля

Подружжя Лунгів – це чоловік Дакфін і його дружина Марген. Іще в цій норвезькій родині – п’ятеро дітей і одинадцятеро внуків. Одначе п’ять років тому ця і так велика сім’я поповнилася на ще одинадцятьох хлопчиків та дівчаток із України. На Різдвяні свята Лунги зі своїми рідними та друзями завітали на Волинь. Тож про сімейне поповнення вони самі нам і розкажуть.

– Був час, – провадить пан Дакфін, – Норвегія також переживала нелегкі часи. Ми з дружиною чудово пам’ятаємо період, коли прогодувати п’ятьох діток і купити їм усе необхідне не дозволяли фінанси. Але так само чудово пам’ятаємо, як у скрутну мить допомагали нам заможні люди з-за кордону.

Труднощі минули. Діти міцно стали на ноги. Утворили власні сім’ї. А старші Лунги, ще в молодості почерпнувши любов до ближнього, свої почуття стали дарувати обділеним долею малюкам.

– Спершу, – долучається до розмови пані Марген, – у себе в Норвегії ми утворили громадську організацію „Аркен” (що в перекладі означає „Ковчег” – авт.) та зайнялися місіонерською діяльністю: опікалися багатодітними сім’ями, інтернатами, будинками для престарілих.

Благодійне товариство згуртувало багатьох заможних людей країни: банкірів, крупних бізнесменів – словом, мільйонерів. Відтак – розширилися можливості самої організації. І в 2005 році норвежці вперше приїхали на Волинь, зупинившись у прилуцькому селі Липини.

Тамтешній сільський голова Богдан Гусак пригадує, як до нього прийшли двоє іноземців та двоє українців і виклали свою ідею створити дитячий будинок, фінансування котрого взяв би на себе „Аркен”. Відмовити чоловікам у виділенні ділянки було неможливо, і відтоді закипіла робота.

– Пам’ятаю, приїхав до нас норвежець (у себе на батьківщині він займається кінним бізнесом) і розповів: мовляв, спеціально придбав за шість мільйонів доларів (!) породистого жеребця, той перемагає на всіх престижних перегонах, а виграні гроші іноземець передає на зведення липинського дитячого будинку.

Що це за споруда – побачити може кожен, хто завітає в село: чотириповерховий будинок із підвалом та величезним подвір’ям знають усі місцеві жителі.

Отож, порівняно швидко добротний дім уже готовий був зустріти своїх мешканців, і невдовзі його кімнати наповнилися щасливим сміхом дітлахів.

Луцька райдержадміністрація, котра завжди серед основних завдань ставила опіку над подібними закладами, запропонувала норвежцям: „А що, коли дитбудинок перетворити на щось більш домашнє, сімейне?”. Іноземці погодилися. Голова райдержадміністрації Володимир Демчук, його заступник Арсен Сидорчук, фахівці служби для сім’ї, дітей та молоді посприяли. І таким чином сьогодні нас зустрічає будинок сімейного типу, де за маму – Ольга Прозновська, за тата – її чоловік Леонід, із дітками працює шестеро вихователів, а щоби у великій родині учні (їх аж десятеро!) зростали розумними, заняття проводять репетитори.

– Чи лячно було прийняти під своє крило одинадцятьох діток? Зовсім ні, – каже 31-річна Ольга. – З малечею я займаюся ось уже дев’ять літ. Так що чудово вивчила їхню психологію, знаю труднощі, котрі можуть виникати.

Та й як без труднощів, коли кожна дитина – це маленька травмована душа. Найменшенькій Віталіні – всього п’ять, старшому Сашкові – 13.

В українсько-норвезьку сім’ю вихованці потрапили по-різному. В одних, як-от у Юлі та її брата Віті з Липин, померла мама – і вони лишилися круглими сиротами. Спершу опікатися взявся дядько – не впорався. Тож, аби брат із сестрою не потрапили в інтернат, сільський голова попросив узяти їх у прийомну сім’ю.

– Сиріток у нас троє, – додає тато Леонід. – Але більшість – це діти, чиїх мам і татів позбавили батьківських прав через пиятику, злочини, неналежний спосіб життя.

Є в сім’ї брат із сестричкою, котрі досі згадують пережиті кілька років тому жахіття. Вони пам’ятають, як ділили на двох одну сиру картоплину, як від мами з татом ховалися в кукурудзі й ночували під копицею.

– Слава Богу, все це позаду, – кажуть Ольга з Леонідом. – Аби дітки ні в чому не нуждалися, нам постійно допомагають у Луцькій райдержадміністрації. Часті гості – спеціалісти служби для сім’ї, дітей та молоді. За члена родини у нас Богдан Гусак. Хоча, звісно, нічого того не було б, якби не подружжя Лунгів.

– Ми просто посланці доброї волі: цим-бо діткам допомагає вся норвезька громада, – скромно зауважують Дакфін і Марген. – Гроші виділяє багато наших заможних співвітчизників. По п’ять-шість разів на рік приїздимо на Волинь – так це тому, що українська родина стала для нас рідною. До речі, опікуватися ними будемо доти, доки не знайдуть себе в житті: вивчаться, одружаться, нащадків понароджують.

Як у кожній дружній сім’ї, щороку дітки з Липин гостюють у Норвегії. Проживають у домі подружжя, відпочивають на їхній дачі на узбережжі моря, відвідують п’ятьох дітей і одинадцятьох онуків Лунгів. Такі поїздки дуже подобаються, зізнаються маленькі співрозмовники. Кожен день – екскурсії, каруселі, знайомства з тамтешніми школярами й вихованцями дитсадків.

– Зустрічі дійсно теплі, – кажуть норвежці, – отож, щоразу, як збираємося їхати в Україну, веземо дарунки від норвезьких дітей.

А ще в міжнародній родині правило – Різдво обов’язково зустрічати разом! Ось тому, відзначивши це свято за католицьким календарем, подружжя Лунгів влаштовує великий похід по магазинах, виконуючи замовлення з далекої Волині, разом із рідними та друзями сідають по машинах – і вперед!

А через дві доби в затишному будинку Липин париться, шквариться, репетирується, роздаються гостинці, лунають пісні, вірші та щирі вітання з Новим роком, Різдвом Христовим і Водохрещем! Оксана БУБЕНЩИКОВА.