Дозвілля

Вісімнадцятирічний Артем Шошин із Луцька завжди знав, що колись танцюватиме на професійному рівні. Та навряд чи сподівався, що через це на його голову звалиться надмірна увага. Хлопець дуже скромно і ніяково розповідає про те, як вони із друзями просто пішли на кастинг шоу „Танцюють всі”, як він, імпровізуючи, затанцював, як сказали, що згодом подзвонять, після чого втратив будь-яку надію. Яким же було здивування Артема, коли йому таки зателефонували і повідомили, що він пройшов відбірковий тур в обласному центрі, потім у Києві, де й отримав такий бажаний квиток у Ялту!

– Я один із наймолодших учасників телепрограми, тому не особливо на щось надіявся. Але пройшов відразу, без уроку хореографії! Як радів, що відчував, вже й сам не зовсім пам’ятаю. Знаєте, – ділиться враженнями хлопець, – судді сприймали нас не дуже привітно: багатьох принижували, навіть обзивали. Одному моєму другові, який усе життя займається танцями, взагалі порадили взятися за щось інше. Мені пощастило. Сергій Литвинов похвалив, сказав, що можу завести зал і публіка мене любить. Правда, за його словами, помилок робив багато, але яких саме, не назвав. Найбільше я сподобався Франсиско Гомесу. Він дуже прискіпливо ставився до конкурсантів, а до мене навпаки – навіть назвав маленьким живчиком, який може легко полонити глядача. Якби не він, то я міг би далі й не пройти. Я – бальник. Нас взагалі оцінює Влад Яма, бо теж бальник. Тому якщо цей хореограф сказав, що танцівник йому не подобається, то ніхто й не сперечається. Для учасника це – абсолютна відмова. Влада, на жаль, мій танець не вразив. Він промовчав, але й так було зрозуміло. Після виступу вони з Гомесом довго сперечалися і врешті Франсиско вручив мені квиток у Ялту.

– Як пройшов столичний кастинг? Скільки було учасників?

– 100 чи 80 із усієї Західної України. Це, порівняно, дуже мало. На жаль, судячи з результатів попередніх кастингів шоу, цей регіон вважається несильним у танцях. Найкращими є Східна та Південна Україна, а також Донецьк, Харків і Київ, які й отримали переважну більшість путівок у Ялту. Із Луцька пройшло двоє – я і Андрій Анапрієнко (до речі, обидва хлопці працюють в „Естеті” – авт.). Це, вважаю, дуже добре, бо ж усього відібрали десятьох.

– Що ти танцював, на чому був побудований номер? – З цим теж не все вийшло, як хотілося. Я готував номер у стилі 40-60-х років (стиляга). Планував, що вийду, наче добре погулявши в ресторані, з пляшкою в руках. Мені порадили цього не робити, мовляв, такий акцент справить негативне враження. Тому танець довелося вигадувати, як кажуть, на ходу. В результаті кінець номера не вдався. Та нічого, головне: публіка була в захваті. – А як було у Луцьку?

– Якщо чесно, то навіть цікавіше, ніж у столиці. Ще й досі пам’ятаю ті емоції, які панували у луцькому палаці культури. Раніше оператори ставили камеру – і всі танцювали. Потім запис переглядався. Ви ж самі розумієте, як це: танцювати для самого себе. Інша річ, коли тебе оцінюють люди, і не хто-небудь, а твої кумири! До нас приїжджали фіналісти другого проекту. Ми ж за них вболівали, відправляли есемески. Тому коли вони вийшли до нас і почалося живе спілкування, всі були вражені.

– Зрозуміло, що танці – твоє життя. Давно займаєшся хореографією?

– Коли ще був маленьким, завжди з особливим інтересом спостерігав, як танцюють старшокласники. Вже тоді знав, що це – моє. А вперше на танці мене відвела бабуся. Та походив я недовго: тоді ми не потягнули, адже задоволення було не з дешевих. Серйозно почав над собою працювати лише з 16 років. І то тільки через збіг обставин: до нас у школу приїхала вчитися дівчина з Росії. Вона дуже хотіла танцювати. Запропонувала мені. От і пішли ми в Палац піонерів. Нас туди не взяли, так як були вже занадто дорослими. А почали займатися в „Естеті”, де я й досі працюю. Вчив нас Олег Куцик, за що безмежно йому вдячний. Так минуло три роки – і ми вже їздили на конкурси. Уявіть: наздогнали всю програму, яку інші проходили за десять років, і навіть стали займати призові місця! Чесно, я сам дивуюся. Мабуть, дуже вже сильним було бажання вдосконалитися. Та й танцювали, очевидно, непогано. Бо коли говорили нашим суперникам, що працюємо лише три роки, то ніхто не вірив.

Згодом моя перша партнерка поїхала вчитися до Чернівців, а я вступив у наш ВНУ на хореографію. Так дороги й розійшлися.

Зараз я танцюю в клубі „Юність” під керівництвом Олени Богданівни та Анатолія Ананійовича Янчуків.

– Ти казав, що покинув заняття, бо це було дорого. Зараз ситуація змінилася?

– Та ні, на жаль. Розумієте, танці – це не лише заняття. Є ще конкурси. І за всі поїздки на них треба платити. А проходять вони навіть по кілька разів у місяць. Взагалі-то можна було б і не їздити, але для чого ж тоді працювати?

А ще – костюми, взуття. Коротше кажучи, не кожен може собі це дозволити. Я, наприклад, уже працюю: маю свою групу діток в „Естеті”. То заробляю якраз на те, щоб танцювати. А батьки моїх учнів дуже стараються, витрачають чималі гроші.

– Ми все про танці. А що розкажеш про особисте життя?

– Чесно кажучи, ще немає про що розповідати. Все завжди було якось просто: нова партнерка – нове захоплення, яке згодом минало. А ще зустрічався з однокурсницею. Знаєте, у мене якось на це немає часу: я то в університеті, то на роботі, то на заняттях з хореографії.

– Про тебе знімали сю­жет, котрий покажуть на каналі СТБ. Як усе відбувалося?

– Скажу чесно, зараз цей день згадую не як найприємніший. У принципі, все пройшло непогано: приїхали люди з телеканалу, пробули зі мною цілий день. Спочатку поїхали у замок Любарта. Я там танцював прямо на траві, кілька разів послизнувся, дуже забруднився. Мені не сподобалося. А потім приїхали в „Естет”. На щастя, діти не підвели: відпрацювали заняття на всі сто. Але і я, і журналісти втомилися. Та дуже добре про те, як робиться шоу на телебаченні, дізнався під час столичного кастингу. Знаєте, було навіть смішно. Спочатку нас попросили всіх вибігти на сцену. Ми й побігли. Сказали: ще раз. Побігли ще раз. Як отара овець. Потім зйомки самого виступу. Так як я пройшов, то мій танець знімали двічі. Все це дуже нудно і часто просто смішно.

– Які плани на майбутнє? Чого хочеться досягнути?

– Взагалі мрію жити в Києві, танцювати у престижному шоу-балеті, мож­ливо, навіть зірковому, щоб мене знали як хорошого танцівника. Не хочеться бути просто бальником чи народником, а навчитися в хореографії всьому, чого тільки можна.

– Ну що ж, успіхів!

Світлана ДУМСЬКА.