Дозвілля

Саме так охарактеризував Кирило Пашук із с. Доманове Ратнівського р-ну «Волинську газету», коли ми приїхали вручити переможцю передплатної лотереї подарунок.

Як тільки зайшли на подвір’я, одразу зрозуміли, що тут нас чекали чи не найбільше. Господиня, котра поралася біля квітів, покинула свою роботу і запросила до хати. Особливо втішений нашим візитом був глава сімейства, котрий, власне, і став переможцем передплатної лотереї, що проводилася в редакції «Волинської газети», й отримав набір постільної білизни.

– Я вже й не думав, шо приїдете, але крепко ждав, – розповідає Кирило Аврамович. – Ото все газету візьму читати і згадую… А як зрадів, коли побачив, шо виграв приз! Вам не переказати. Хоча виписував газету не ради подарунків, просто нравиться вона мені дуже.

Чоловіка у селі як Кирила Пашука знає не кожен, адже місцевий люд свято береже традицію вуличних прізвиськ. Тож, коли почали допитуватися, де живе наш герой, не відразу показали. Але до гурту підійшла жіночка і сказала: «Так то ж до Кацапа приїхали!».

Кацапом Кирило Абрамович став ще в дитинстві. Хоча народився у Домановому в 1934 році, та вже в 1941-му, перед війною, велику сім’ю (батька, матір, троє дочок і сім синів), вивезли в Сибір як куркулів: – Батько мав худобу, добре хазяїнував, – вводить у курс справи Кирило Пашук. – А як було прокормити таку сім’ю? Робили, то й жили тоді непогано, а з тавром «куркулі» повезли нас на край світу.

Так доля закинула родину у Красноярськ, але пробули вони там недовго: вирішили повертатися на батьківщину.

– Ми стали збиратися додому, як война началася, – поринає у спогади чоловік. – Добралися до Тамбова, дальше нас не пустили, бо вже під Москвою німець був. Прожили там чотири роки, а потім приїхали на родіну. Я ще ж малим був, то все не міг по-українськи говорити. Так і прозвали мене Кацапом, але нічо, потім привик.

Здавалося, на цьому скитання по світу мали б закінчитися, але не так сталося, як гадалося:

– Як подріс, поїхав на Урал, у Челябінськ, учитися в ГПШ («горно-промышленную школу») на плотніка. Пробув там шість років, звідти ж в армію пішов. Думав: повезе, буду служити ближче до рідні, а попав на Камчатку…

Коли ж Кирило Абрамович виконав громадянський обов’язок, повернувся у рідне село. Про те, щоби залишитися на чужині, навіть не думав. Як тільки приїхав додому, відразу у 1964 році одружився з Євдокією Дем’янівною.

– Ото ми вже через чотири роки будемо празнувати золоте весілля, але, мабуть, уже не дотягнемо, – не приховуючи емоцій, каже чоловік. – Нажили з жінкою троє діток, правда, один син загинув в аварії. А далі – як у всіх: «робота – дома, дома – робота»:

– Я й у Бресті на перевалці робив, а послідні роки, то тут – у ковельському ДУ, на дорозі, звідти й на пенсію пішов. А Євдокія все життя робила у школі.

Коли поцікавилися, чи має наш герой хобі, чоловік трохи помовчав, а потім якось ніяково відповів:

– Ото усі люди шось роблять, а в мене й нема про шо розказати. Якось так прожив, шо нічого доброго й не зробив.

– То він соромиться розказати, – долучається до розмови син Юрій. – Усе по господарству батько вміє: і кошика сплете, і граблі, і вила зробить. Але зараз такого хазяйства, як раніше, уже не держимо.

– Сили не ті, – каже Євдокія Дем’янівна. – Я два роки, як перенесла інсульт, то вже не можу коло того ходити, та й у старого задишка. Маємо тільки кури і поросятко.

– Добре, шо пенсію платять, да й магазин близько, – тішиться господар. – Купимо, шо треба, а нам уже й мало треба. Пити вже не здужаю, як-то колись (сміється).

Тут саме нагодилася сусідка:

– А шо то він такеє дорогеє виграв?

– А постєль, – не приховуючи емоцій, хвастається Кирило Абрамович. – Ото дивіться на мене, та й собі виписуйте «Волинську газету», а то все ходите кругами.

– Та я виписую, але шось нічо не виграю, – нарікає бабця.

– То ви не ту виписуєте! – каже чоловік і додає: – А мені то тільки цяя газета нравиться. Ото вже, мабуть, років п’ять, як ваша газета виходить. Уже привик, завше на рік виписую. Інтересна вона мені: і програма є, і анекдоти, і статті про простих людей, і спорт. Треба тільки, шоби більше писали про бокс! Ото наша землячка з Ковеля Таня Коб виграла чемпіонат Європи, а спортсменка з важкої атлетики Надя Миронюк! Ого! Треба більше писати про спорт!

– О, старий, як сідає, то з першої сторінки і до кінця мусить прочитати! Завжди коментірує колонку редактора, – зауважує Євдокія Дем’янівна.

– Данилюк то крепко пише, нравиться мені, – зауважує наш герой. – Така в нього завжди статєйочка получається! Усі гарно пишете. І газєта обше хароша і інтєрєсна.

Оксана БЛИЩИК.