«Я все життя любив лише тебе»

«Я все життя любив лише тебе»

Щоб знайти своє щастя, 35-річна Оля пройшла біль, знущання, зраду і розлучення.

Це сьогодні Ольга Лавренчук аж сяє почуттями. Щаслива та усміхнена, тулить до серця чотирьох своїх діток. А чоловік Сергій тримає дружину за руку, щоб потім у кінці розмови вкотре їй прошепотіти: 
«Я все життя любив лише тебе…»
«Або заб’ю, або вкалічу!»
Це було 15 років тому. Із мріями про щасливе майбутнє Оля поїхала із рідного с. Чорниж Маневицького р-ну. Бо в с.Воютин, що неподалік Луцька, хотіла разом із чоловіком звити сімейне гніздечко. Але доля ой як багато випробувань наготувала жінці. 
Першим ударом, який болить до цих пір, стало народження синочка Вадима. «Можливо, він і буде ходити. Але щодня, щогодини з ним треба займатися», – сказали лікарі. І Оля, взявши волю в кулак, щодня, уявіть собі – щодня! – впродовж багатьох років їздила до Луцька, аби поставити на ноги сина.
Навіть зараз (а рік тому жінка на кошти благодійників возила Вадима у клініку Казявкіна) фахівці сказали: «Ви молодець, бо не дозволили відмерти м’язам і нервовим сполучення. Тільки-от без допомоги висококваліфікованих спеціалістів дитина не буде ходити».
Та біль за дитину – це далеко не все, чого натерпілася жінка. Бо навіть народження вже здорових сина та доньки не змінили ставлення до жінки її першого чоловіка.
– Я довго мовчала, соромилась розповісти. Але тепер розумію: дарма. Адже насправді тих майже десять років шлюбу були суцільними тортурами, – продовжує оповідачка. – Дня не минало без побоїв. Синці не встигали сходити. Якось, пам’ятаю, так мене стукнув у сонячне сплетіння! Я знепритомніла, впала. Відкрила очі – діти наді мною. Перелякані, заплакані. «Мамо, мамо, вставай», – тягнуть за руки. А я не те що підвестися – дихнути не можу. «Боже, – думаю, – на кого ж їх залишу…» І встала.
Знаючи про тяжку долю доньки, до Олі час од часу приїздила мама. Старша жінка, яка все життя трудилася в селі й виховала аж тринадцятьох дітей, і та дивувалася: «Як ти все, доню, встигаєш?.. Де ті сили береш?..»
– Я зараз, коли згадую, сама дивуюся: як?! Удосвіта вставала: корови, свині, птиця, їжа, двох менших дітей будиш, одного в школу, другу – в дитсадок. З Вадимом на автобус і до Луцька. Від лікарів приїдеш – і знову як та білка в колесі: діти, хазяйство, город. І все сама, сама, сама…
А де був чоловік? – питаєте. Та де хотів. Приходив п’яний кожен божий день. Але й коли тверезий дивом залишався, все одно Ольгу лупив. Жорстоко, цинічно, ногами й кулаками. Мабуть, худобу так не б’ють, як він – молоду жінку. 
– А я терпіла. Плакала. Просила. Дітьми молила. Дарма. В міліцію не заявляла. Боялася, що цим ще більше розлючу. Та й як посадять, думала, то що – мені від того легше стане? – втирає сльози жінка. 
І хтозна, скільки ті синці не сходили б, якби селом не стали ширитися чутки: мовляв, у Олиного чоловіка друга «завелася».
– Відразу і не вірила. Думала, плітки, не більше. А потім взнала: є та друга. І в неї є дитина. Од МОГО!..
Це було те, що називається «ножем у спину». Оля тоді сказала благовірному: «Вибирай: або я, або вона». І чоловік обрав коханку.
– Сказати, що то був шок, – не сказати нічого. Тоді ходила, як тіло без душі. Лишатися у Воютині вже не могла. Зібрала в сумки одяг. Дітей на руки. І – поїхала…

Ці почуття з 
юності прилинули
У Чорнижі тоді стояла пусткою дідівська хата. Оля знову сама, із дітьми на руках, узялася відбудовувати дім. Але 12 братів і сестер дали відчути жінці, що таке родина. Чоловіки щодня приходили, ремонт робили. Сестри допомагали за дітьми дивитися, добрим словом підтримували. Та й загалом ніхто в селі не насміхався, не злословив. Потрохи Оля стала повертатися в реальність. Через три місяці взялася речі розпаковувати. Подала на розлучення й поділ майна. Забрала з Воютина трохи худоби.
А одного дня, коли майстри мали підлогу в хаті замінити, разом із братом прийшов до Олі Сергій.
– Я його знала. Колись, як мали по 15 літ, навіть із клубу пару раз проводив. Та потім розбіглися шляхи, хоч ми й жили неподалік, – усміхається, пригадуючи жінка. Після ремонту підлоги Сергій став приходити до Олі то одне підсобити, то інше. Звикла все тягнути на собі, жінка навіть дивувалася: як це так – чоловік приходить і просить дати косу, щоб коло хати бур’яни забрати. 
Що більше Сергій допомагав сім’ї, то більше чуток повзли селом. Бо й Оля сама, і Сергій уже скільки літ холостякує.
«Знаєш що… Ти або на зовсім лишайся, або вже більше не приходь», – якось, набравшись духу, промовила. Звісно, переживала. Бо майже рік тому обпеклася. Цілу ніч не спала. Чекала: прийде він завтра чи назавжди зникне із життя?
І він прийшов…

Спасибі, Боже, 
за ті муки, що до кохання привели 
– Насправді думала, його мама не пустить, – зізнається сьогодні. – І я б це зрозуміла: на трьох чужих дітей іти, ще й коли старший – в інвалідному візку.
Та свекруха виявилася дуже хорошою людиною. Може, вона що й казала Сергію (як зробила би кожна мама). Але все-таки не стала перечити його рішенню. На весілля (точніше – невеличку вечірку) сучасний спальний гарнітур подарувала. А через рік невістка їй віддячила – подарувала внука.
Як це і мало статися од великого кохання, малий Назарчик народився – татуньо писаний! Старші сини й дочка побачили у молодят обручки – і стали Сергія називати татом. А того іншого, який їх кинув, навіть не згадують. Бо що згадати: бійки, плач, прокльони, жах? 
– Бог нам суддя. Тому я не тримаю зла, – усміхається крізь сльози Оля. – А ще не втомлююся дякувати Господу за те, що хай через муки, але подарував мені оте справжнє жіноче щастя – кохати і бути коханою!..
…Всім, хто у відчаї, присвячується.
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%