Розрита могила ратнівського села

Розрита  могила  ратнівського села

12 хлопців із Забродів кров за Україну проливають, а їхній односелець Путіна чекає.

Ви думаєте, всі українці нині об’єдналися проти російських найманців? А ні! На Ратнівщині, котра поховала вже не одного бійця-героя, є люди, котрі заявляють: «А я, коли б до нас Путін прийшов, його з короваєм зустрічав би!».
Гірку правду про сумні реалії розповіла «Волинській газеті» учитель Забродівської школи Тетяна Дуда. Педагог, яка, народившись на Чернігівщині, надрукувала літопис ратнівських сіл, і сама вражається позицією декотрих односельців. Утім корінь путінського зла на «бандерівській» Волині жінка розкрила ще шість років тому: коли разом із учнями та колегою Марією Савчук зібрала від місцевих старожилів засекречену колись інформацію й опублікувала її у книзі «Моє село, мій отчий край».

…Про мужню боротьбу червоних партизанів розповідали дітям у Країні Рад ледь не з пелюшок. І осередок партизанів – ківерцівське урочище Лопатень – донині збирає радянських ветеранів. А от у Забродах зосталися старожили, які не з чуток знають про криваві плоди радянських «освободітєлєй».
«Коли на нашу землю прийшов німець, то селян од загарбників захищати згуртувалося коло сотні тутешніх хлопців. Головним у них був Пантелеймон Хоцевич, – розповіла тутешня жителька Ганна Повх. – Спершу сотня повстанців боронила людей од німців. Потім – від енкаведовців. У «кулаку» повстанці тримали не тільки Заброди, а й Поступель, Адамівку, Луківку, Якушів. А ще в Забродах хлопці мали схрон (його зробили в клуні дядька Максима Повха). Шиманська Люся в тому схроні листівки друкувала, заклики. І воювали наші хлопці навіть тоді, коли совєти німця погнали і прапор у Берліні червоний повісили. 1946-го знайшовся в селі зрадник, доніс. Наскочила сотня повстанська на засідку. Багатьох тоді ранило, частина хлопців здалася. А Пантелеймона в Забродах побратими заховали. Од тяжких ран помер невдовзі сотенний. Похоронили його на кладовищі.

Та прийшли енкаведисти, могилу розрили, поглумилися над тілом і спалили.


 Зранку глядь – нема останків: поховані! Знову могилу розрили – і знову спалене тіло вночі хтось поховав. Кілька разів те повторювалося, аж допоки повстанець не знайшов вічний спочинок під місцевою капличкою», – поділилася спогадами Ганна Варфоломіївна.
А її односельчанка Марія Дудкевич повідала про сотню Хоцевича таке:
– Як прийшли в село німці, то спалили хату у тутешньої родини Дудкевичів. Перейшла сім’я до рідного дядька жити. Їхній син, Петро Дудкевич, вельми хороший хлопець був, чорнявий. А роботящий який! – згадувала Марія Архипівна. – Та одного вечора постукали у вікно «хлопці з лісу». «Годі, Петре, вдома сидіти. Збирайся – воювати підемо», – сказали. Зібрала мати одіж синові, хліба, сала. У старенький мішок поскладала. А в 1944-му біля села Поступель зустрілися хлопці з енкаведистами. Петра тяжко ранило. Карателі його завезли до Каменя-Каширського. Поки мати боса засніженим шляхом добігла, помер її син. «Куди йти?! Що робити?!» – у горі заламувала руки. Вийшла від чергового офіцера, дивиться: на снігу – слід од воза. Повело її серце – й за містом знайшла мати сина: в лісі, снігом притрушене лежало закривавлене тіло її Петруся. А поруч – десятки таких же молодих повстанців.

«Ой синочку мій у кривавій вишиванці!..»


– голосила мати. «Ой а хто ж тобі стрічечку червону та причепив!..» – побивалися сестри, коли всі Заброди – від старого до малого – вийшли провести в останню путь патріота-земляка, – таку трагічну сторінку повідала Марія Дудкевич.
А скількох поневірянь зазнали забродівські господарі! Скільки їхніх родин упокоїлося на безкраїх просторах Сибіру! І потім, після смерті Сталіна й повернення додому, волиняни боялися слово сказати за репресії та катування, що їх принесли «освободітєлі».
…А тепер на ось: у ХХІ ст. дядько із с.Заброди чекає новітнього «тирана-освободітєля», на руках якого – теж кров сотень волинян-патріотів.
– Для більшості наших жителів подібні висловлювання – дикість, – зізнається Тетяна Дуда. – Дикіть, яку неможливо зрозуміти і 12-тьом бійцям із нашої сільради, що воювали в зоні АТО. …Мабуть, так сталося тому, що надто сильно радянська влада зомбувала людей. Із дитинства селянам вкладала, що має бути білим, а що – чорним. Зрештою, саме так працює режим Путіна й зараз. Але мене тішить, що серед ратнівчан-атовців є і мої вихованці.
До речі, двоє учнів Тетяни Дуди – Сергій Повх та Ігор Романюк – під час навчання в школі зібрали частину тих страшних розповідей, про які йдеться у книзі «Моє село». У малій академії ці хлопці підготували краєзнавчі праці про національно-визвольний рух на Ратнівщині. Ще юнаками вони дізналися правду про історію України та Волині. І коли прийшов час самим стати частинкою цієї історії, теж, як колись їхні діди-прадіди, пішли захищати Вітчизну. «Може не йди вже, Сергійку?» – побачивши під час відпустки Сергія Повха й розридавшись, просила вчителька. Та він лише промовив:

«А як я вам після такого в очі подивлюся?»

 
…Багато років поспіль збираючи століттям замовчувані факти, Тетяна Дуда зізнається: не думала, що доведеться записувати свідчення у своїх же вихованців.
– Хлопців, котрі вийшли з пекла АТО, нелегко розговорити. Але ми кличемо бійців до школи, просимо розповісти правду війни. І саме так – на реальних фактах про минуле й сьогодення – народжуються гідність українця та гордість за нашу Вітчизну. 
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%