Естонка, яка закохалася в Ставки ...

Естонка,  яка  закохалася  в  Ставки  ...  Ось уже десять років Валентина мешкає в турійському селі: без грошей і рідні, але – з вірою в найкраще!

Ой попокидала доля Валентину Драголюк. Дай хорошого режисера – цілий серіал відзняв би про жінку із с. Ставки. Бо чого тільки не траплялося на шляху 61-річної героїні та її невигаданого кіно… 

Педагогічний велопробіг

Усю юність Валентина мріяла вчителювати. Тож коли її, випускницю Володимир-Волинського педучилища, хотіли влаштувати піонервожатою, дівчина схитрувала: «Ой ні! Я ж ті пари, коли на вожатих учили, прогулювала. Мені б уроки та діток».
Спершу норовливу вчителянтку прилаштували аж у сусідній район і недобудовану школу. Та Валя не здавалася. Щодня зранечку на велосипед і – 7 км в один бік та стільки ж увечері – з Ладині додому. Словом, витримала. Потім енергійну вчительку запросили до школи Любомля. Теж погодилася. І з жінкою до цих пір (хоча минуло понад 30 років), коли зустрічають на Любомльщині, вітаються: наша вчителько!
Та якщо на професійній ниві усе складалося гаразд, то у справах душевних серце «дало збій». Звикла бути чесною й відвертою, молоденька Валя повірила своєму «судженому». А він виявився із гнилим нутром. Дізнався, що невдовзі в них може з’явитися дитина, але з одруженням, однак, не поспішив. Сорому та пліток Валя не стала чекати – і сама-однісінька поїхала в Прибалтику. 

Із дитиною під серцем

– Сказати, що геть була сама? Та ні. В Естонії жив рідний брат, у якого прожила рівно тиждень. У Таллінні я влаштувалася у дитсадок. І оскільки дуже любила дітей, а вони мене, то один із батьків допоміг отримати квартиру. Потім інститут закінчила. Як хорошого педагога, мене запросили вчителювати у тамтешню гімназію.
І що цікаво: завжди перепитували: «Ви, навєрноє, с України?»  – «Та з України», – сміючись, відповідала волинянка.
– Сама не знаю, як, але на роботі в мене наче другі крила виростали, – жартує Валентина Трохимівна. – Прибіжу з дитсадка. Романчика маленького приведу. Покладу його о восьмій вечора спати й сама знову біжу: в салон краси прибирати. Бо в дитсадку мені за місяць платили 110 рублів, а в салоні (за те, що старанно прибирала й нічого не чіпала) – 100 карбованців за годину. 
Коли Романчик підріс, а Валентина стала в гімназії працювати, – ще й на третю роботу влаштувалася: у тамтешній мерії прибирала. Старанну та комунікабельну, Валю й там помітили. І не хто-небудь – сам мер Таллінна! Не раз Едгард Савісаар балакав із Валентиною Драголюк про життя, про життєві цінності, навіть про те, чому естонці так прагнуть до Європейського Союзу. Очільник столичного самоврядування дивувався, що прибиральниця виявилася такою освіченою жінкою. Навіть пропонував роботу в мерії Таллінна. Та доля знову зробила крутий віраж: у Валентини захворів тато… 


Весь той час, скільки жила в Естонії, Валентина Драголюк завжди пам’ятала Волинь. Щороку із сином приїздила до батьків у рідні Ставки: картоплю викопати, сіна заготовити.
Утім, десять років тому, коли захворів 85-літній тато, а 83-річна мама недужа була сама його доглянути, донька не могла не помогти стареньким:
– Сина (як зараз пам’ятаю – 13 лютого) відправила в Косово. А сама через тиждень приїхала в село, – продовжує наша героїня. На Спаса жінка мала повертатися в Естонію (бо ж робота в гімназії чекала). Втім… помер тато.
– Якби на теперішній розум, то забрала би маму до Таллінна «тільки перезимувати», та й якось би звиклися. А так вийшло навпаки: мама мене переконала зостатися «на трошки». І ось так із 2006-го я, громадянка Естонії, мешкаю у старій батьківській хаті, без роботи й без пенсії. Три роки тому похоронила маму. Але відразу все лишити й поїхати жити в ЄС тепер не можу: надто багато непередбачуваних обставин з’явилося.

І продала косу… 

На життя в селі жінка не нарікає. Каже: головне – не лінуватися й у Бога здоров’я вимолювати.
– Зранку й увечері прошу Всевишнього дати мені сил прожити ще один день.  І ви знаєте: Господь мене чує! Не маю грошей – він мені багаті врожаї дарує. Син далеко – поруч хороші друзі зосталися, – міркує жінка. – Минулої осені садок так рясно вродив, що я кожен день яблука в кошики – і на любомльську трасу. Так купила собі мобільного на дві сім-картки. Треба дрова порубати чи поле зорати – плачу людям консервацією, горіхами, виноградним соком і  домашніми наливками.
Випромінюючи усмішку та оптимізм, Валентина не хоче плакатися, на долю нарікати. Хоча ой не солодко самій. Коли запитую, чи правда, що восени вона косу відрізала і продала, бо грошей геть не стало, жінка спішить до сусідньої кімнати. Може, сльози втирала, а може, дійсно світлину шукала. Та за мить уже повертається з фотографією, де стоїть усміхнена і з розкішними майже золотими косами…   
Щоб перервати сумну паузу, гортаємо альбом, де син Роман іще маленький, а тут уже – парубок. Він ріс лише з мамою, тому навчився самотужки всього добиватися. 
– Моя дитина здобула  хорошу освіту. Вільно володіє англійською. Працює менеджером у логістичній компанії. А ще – контрактником в армії НАТО, – з гордістю провадить Валентина Трохимівна. – Одружився. Онучка подарував. Невістка кличе до Таллінна. Але як же я лишу свого вірного пса? А 16 курок?! …Ні, мабуть дочекаюся тут естонської пенсії у 400 євро (а це ще півтора роки), вийду заміж за українця і разом тоді поїдемо за кордон!..
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.  


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%