Одеради – Буенос-Айрес – Лондон – Сибір

Одеради –  Буенос-Айрес –  Лондон – Сибір

У цій історії багато парадоксів і містики. Наприклад, лише нищівний буревій допоміг родині вивезених у Сибір повернутися в рідну хату. А розмовляли ми про важку долю заробітчанина з Аргентини в той самісінький день 23 березня, коли 65 років тому беріївські емгебешники і сталінські прокурори вирішили покарати фронтовика «за неблагонадійність»…
Підставою для примусового вивезення селянської родини із с. Одеради тоді Сенкевичівського, а нині Луцького р-ну стала… участь Єфрема Міщука «в армії Андерса»! Абсурдність висунутих органами МГБ звинувачення учасникові збройної боротьби з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни в складі підрозділів Війська Польського надто очевидні, щоб про це змовчати… Тим паче, що подібний випадок на Волині – чи не єдиний!
Єфрем Оксентійович після перемоги, звичайно, не знав, що більшовицька пропаганда в кіно показує одне, а насправді ненавидить усіх і кожного, хто достеменно знав про життя на Заході. Це про людське око з Москви трубили про велич союзницьких армій Антигітлерівської коаліції та спільну звитягу над нацизмом. Насправді ж після конференції в Потсдамі 1945-го сталіністи зробили ставку на «холодну війну», тому кожен, хто повертався з країн Європи, захоплених військами США, Великої Британії і Франції, вважався потенційним шпигуном і явним ворогом народу. Їх усіх «просіювали» у фільтраційних таборах, значну частину потім відправляли вже в ГУЛАГ. 

Але якщо гірку долю колишніх радянських військовополонених чи т. зв. «остарбайтерів» ще якось можна було пояснити, то якою могла бути логіка в репресіях щодо військовослужбовців, які воювали в складі польської армії генерала Андерса?
Її було сформовано восени 1941-го на підставі угоди між Москвою та еміграційним урядом Польщі, що базувався в Лондоні із числа інтернованих восени 1939-го солдатів та офіцерів Війська Польського. Були в ній не лише етнічні поляки, але й багато інших громадян, які намагалися скористатися чи не останнім шансом утекти із СССР. 
Серед них виявився і наш Єфрем Міщук. Бо поїхав із рідного села на заробітки ще в 1927 р., задовго до «золотого вересня» 1939-го. В 14 років втративши маму, шукав кращої долі в Європі, а потім опинився в Аргентині, де працював кранівником на металургійному підприємстві в Буенос-Айресі. Саме там, на латиноамериканському континенті, як розповідає його донька Любов Єфремівна, українець Міщук і потрапив на мобілізаційний пункт. Ніби як повинен бути іти на службу інший, але жонатий чоловік попросив на той час одинокого Єфрема Оксентійовича підмінити. Той і погодився. В його кишені був паспорт громадянина Речі Посполитої, а що він українець та православний – було несуттєвим…


Як воював солдат-українець у польському мундирі поряд із американськими і британськими союзниками, наявні в нас документи мовчать. Більше інформації можна здобути хіба що в  Центральному військовому архіві Республіки Польща та в Польському інституті Андерса в Лондоні. Знаємо лише, що його мобілізували в польську армію з Аргентини 15 листопада 1941 р. На фронті українець Єфрем Міщук служив у Першому зенітно-артилерійському полку і був командиром зенітної гармати. 
В 1945 р. Єфрема Міщука демобілізували з армії, і він якийсь час жив в Англії. А в 1946 р. в процесі репатріації населення вирішив повернутися в Україну…
«Родіна-уродіна» спочатку зустріла демобілізованого Єфрема Міщука ледь не з розкритими обіймами. Вручила «серпасто-молоткастий» паспорт, дозволила жити в рідних Одерадах. Там і побрався з доволі молодшою Лідією. Встигли нажити двох діток. Роман з’явився на світ Божий 1948-го, а через два роки – Маргарита.
А потім – «заключєніє», підписане 15 березня 1951 р. начальником 2-го відділу УМГБ Волинської обл. полковником держбезпеки Лачіним і начальником облуправління полковником Сідоровим. Документ погодили 23 березня того ж року міністр ГБ УРСР генерал-лейтенант Ковальчук і прокурор УРСР. Щоправда, формально прокурором Республіки в цей час числився державний обвинувач від СССР на Нюрнберзькому процесі Роман Руденко, але підпис на документі нерозбірливий, і закінчується буквами «…ія».
Провина демобілізованого фронтовика полягала ось у чому:
«Среди местного населения ежедневно проводит антисоветскую агитацию проамериканского характера, направленную против проводимых партией и Советским правительством мероприятий».
Постанова «Особого Совєщанія прі МГБ ССР» від 18 червня 1951 р. гласила: виселити в віддалені райони СССР із конфіскацією усього належного майна.
…Війна й досі не відпускає родину Міщуків. Син Любові Єфремівни – Віктор Собуцький – у травні минулого року мобілізований у зону проведення бойових дій АТО. Воює старшина в 128-й гірсько-піхотній бригаді. На Донеччині. Де саме, навіть мамі не каже…
Вивозили родину Міщуків в Іркутську область Росії під нагляд органів МГБ. Що таке Кітой тоді, навіть важко уявити. Бо навіть тепер це зачухане село входить до складу Усольського р-ну, де проживає загалом 50 тис. людей. Бурятів – корінного населення – там майже не залишилося. Живуть, як правило, росіяни. А також представники інших народів, в царські чи сталінські часи вивезених на береги річки Кітой, що тече між безкраїми лісами і сопками…
Прибули вони на невеличку станцію, поселилися в примітивних бараках. Міщук-старший був змушений гнути спину на сплаві лісу водами бурхливої сибірської ріки, а взимку – трудитися на лісопилці. Там же «працевлаштували» і його дружину Лідію.  Застудившись дорогою до місця заслання, невдовзі померла буквально в батька на руках маленька Маргаритка… Її поховали на чужині…
Додому вони повернулися лише 1959-го, наступного року після реабілітації. Там, на чужині, народилося ще троє дітей: Марія (1953 р. н.),– Любов (1955 р. н.) та Станіслав (1956 р. н.)… Як не забороняли наглядачі, Лідія і Єфрем Міщуки хрестили всіх своїх діток. Навіть паромом через широченну ріку переправлялися, щоб у далекому Ангарську потрапити до батюшки, який і здійснив належний чин.
Рідна хата в Одерадах, як повернулися, ще була, але в ній жила зовсім інша родина, якій дали житло після виселення Міщуків із конфіскацією всього належного їм майна. Тому спочатку ютилися в тісній хатинці, де мешкала мама Лідії Міщук. Потім квартирували по чужих людях. 
А 1960-го відбулося чудо. Під час буревію в рідній хаті Міщуків зняло дах. Оскільки там мешкали три самотніх жінки, то голова колгоспу покликав у контору Єфрема Оксентійовича, і запропонував: відремонтуєш житло – поселишся назад. Фронтовик одразу взявся за роботу і невдовзі його сім’я знову повернулася на рідний поріг. А тимчасових мешканців влада поселила в іншому приміщенні.
Сталося в цій родині і ще одне диво: у віці 57 р. Єфрем Міщук знову став батьком: у 1961 р. народилася донька Катерина.
Доки Єфрем Міщук жив в Одерадах, працював у млині. Вийшов на пенсію, разом із дітьми збудували нову хату, де він і помер, рівно місяць не доживши до 80-річчя. Поховали його в с. Сьомаки.
Лідія Потапівна, 1923 р. н., пережила свого чоловіка і відійшла у Вічність 2008-го. Як і заповідала, поховали її поряд із чоловіком.
Їхні діти – живі та здорові. Роман Міщук нині живе на Рівненщині, решта – у Луцьку.
Родину Міщуків після розпаду СССР реабілітували не лише в Україні, але навіть і в Росії. І що ж із цього? А недавно на засіданні обласної комісії з поновлення прав репресованих одній із дочок – Любові Собуцькій (Міщук) присвоїли статус реабілітованої. Хоча, власне, не цього вона із сестрами та братами прагнула. Бо найголовніше, щоб уся родина хоча б через багато років отримала моральну сатисфакцію за роки…
Доки жив Єфрем Міщук, ніхто й ніколи не запрошував його ні на які заходи, пов’язані з 9 травня. 
А для чого? В Червоній армії ж не воював… 
А ще по-сільському називали його «Американцем». 
Чи то заздрячи, чи поважаючи…
Ось така вона історія, українського солдата-визволителя, який воював із гітлерівцями в польському мундирі…
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора та з родинного архіву Міщуків: Одеради, де жив «проамериканський» фронтовик; Любов Собуцька в наші дні; родина під час заслання в селище Кітой Іркутської обл.; Єфрем Міщук у фотоательє аргентинського Буенос-Айреса.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%