Пірнув у Світязь разом із блискавкою

Пірнув у Світязь разом із блискавкою

Анатолій Лініченко – уродженець Донецька. Завтра відзначатиме вісімдесятиліття. Шістдесят своїх найкращих літ прожив на Волині і не жалкує. Край, яким люблять лякати дорослих і дітей у сусідній Росії та його рідному Донецьку, став для Анатолія Анатолійовича давно рідним. Тут зустрів дружину, яка народила йому двох синів, надбав невісток, а відтак і внуки з’явилися. Тарас, як і дідусь, мешкає у Луцьку, а внучка Євгенія вийшла заміж аж у Чехію, подарувала дідусеві правнучків Францишека і Ганнусю…
1.  Москвичка закохала у Луцьк
…Дружина Анатолія Лініченка – москвичка, але саме вона, як кажуть, зіграла «волинську мелодію» у долі уродженця Донецька.
– Мене призвали в армію з Києва 1955-го, – пригадує чоловік. – Служити випало у Білорусії. Потрапив до школи молодших авіаспеціалістів, а що закінчив її з відзнакою, командування залишило у ній викладачем. 
І служив би, якби Микита Хрущов не взявся за реформування багатомільйонної армії. Під скорочення потрапила і школа молодших авіаспеціалістів. Командування запропонувало його особовому складу службу в льотних частинах, що дислокувалися у Бобруйську та Луцьку. Тоді молодий солдат уперше дізнався про волинську пальміру, знайшов у бібліотеці довідковий матеріал і зважився на переїзд до західноукраїнського обласного центру для служби на авіазаводі. Тут і познайомився з випускницею Московського економічного інституту, старшим інженером авіаційного заводу Олександрою. Дівчина, здавалося, назавжди причарувала військовика. Та невдовзі Анатолій демобілізувався і продовжив навчання у київському інституті. І бути б йому киянином… Але дівчина Олександра, з якою переписувався, з чергових ленінградських курсів поїхала через Київ і «викрала» в столиці Анатолія Лініченка для Луцька.
– Завдяки дружині став лучанином, полюбив місто, зріднився з його людьми, – каже Анатолій Анатолійович. – Тут пройшли мої найкращі роки, йому завдячую своїми успіхами… Маю багато друзів і спогадів…

2. Покидали Донецьк, щоб урятуватися від голоду
…Уперше Донецьк Анатолій покинув разом із матір’ю, коли німецька армія підійшла до міста. Часи окупації вони перебули у Селидівському р-ні, що на Донеччині. Після визволення міста повернулися до свого помешкання. Та на той час місто бідувало. Знайомий порадив Лініченкам поїхати у с. Камиши (тоді Грунтського, а тепер Охтирського р-ну) на Сумщину. І це, каже чоловік, врятувало їх, хоч і там люди бідували, та все ж якась їжа була. 
– І досі пам’ятаю смак черствого хліба, присмаченого олією і посипаного сіллю, – каже ветеран. – Пізніше життя налагодилося, довелося їсти всілякі смаколики, та смачнішого за черствий хліб голодного дитинства не зустрічав. У Донецьк повернулися, коли Анатолію потрібно було далі вчитися. Місто відновлювалося на очах. Серед тих, хто відбудовував шахти і заводи степової столиці, було чимало західняків – одних привезли сюди силоміць, інші приїхали добровільно. 
Над містом вдень і вночі тяглись до неба димовинки: мов сотні чи й тисячі велетнів водночас покурювали тут козацькі люльки. А ще диміли терикони шахт…
Хлопець вступив до Донецького технікуму громадського харчування, а закінчивши його, потрапив на роботу до столичного тресту їдалень. Тут і працював, доки не призвали в армію.
3. Потрапив у досьє ворогуючих спецслужб
До Луцька Анатолія покликала любов. З Олександрою створили сім’ю й почали обживатися на Волині. Йому запропонували посаду старшого бухгалтера міського тресту їдалень, на що радо пристав. Але кликала рідна Донеччина, і він, вже працюючи, провідуючи час од часу рідних, продовжив навчання у Донецькому інституті радянської торгівлі. А що мав організаторські здібності, зробив ще й комсомольську, а відтак і партійну кар’єру. Відділ обкому партії, де став працювати, однак вимагав ще додаткової освіти. І він без відриву від виробництва освоїв ще й «планування промисловості» у столичному інституті народного господарства.

– Якось мене послали на перевірку до Шацька, і я вперше побачив Світязь, – мовить захоплено. – Вразила його величність і краса, незайманість, таємничість. Безлюдні береги, повно птаства, золоті піски… Ми обідали на моріжку урочища Гряда – тиша і благодать. Лиш віддалік паслися корови…

Світязь настільки захопив уяву молодого працівника, що він, де лиш міг, розказував про його красу та цілющу силу. І вже невдовзі всім колективом поїхали відпочити на берег диво-красеня. Зібралися на кілька днів, то ж узяли із собою намети. Коли добралися, над Світязем розгулялася справжня гроза. Поки ставили намети, промокли до нитки… Гримів грім, шугали блискавиці, над озером здіймалися велетенські хвилі… Хто бачив Світязь у штормову погоду, знає, яку він має силу…

У таку ось грозовицю, аби підбадьорити колег, Анатолій пішов купатися. Його не пускали, переконували, щоб зупинився, та сміливець вже добирався до штормового берега…
– Так збіглося, – згадує тепер, – щойно кинувся я в озеро, як з неба шугнула у воду і блискавиця. Ми купалися у штормовиці – блискавка і я. Годі відтворити те, що я відчував. Та коли вибрався на берег, отримав на горіхи від друзів… 

– Та це допомогло у подальшій роботі, – згадує Анатолій Анатолійович. – Адже невдовзі мене викликав перший секретар обкому Федір Калита: «Будеш першим заступником голови правління облспоживспілки. Займатимешся питаннями будівництва і виробництва товарів народного споживання…»

Ось так у 1966 р. доля знову розвернула його човен. Як виявилося, на всі подальші роки. Справ було непочатий край. Із кооперативною діяльністю він був знайомий, то ж із головою поринув у роботу, віддав їй довгих 36 років. Аж до виходу на пенсію. Дуже допоміг молодому працівникові тодішній голова правління облспоживспілки Дмитро Корнейчук.

– Розумів мене із півслова, – мовить вдячно, – Дмитрові Романовичу завдячую найважливішими «секретами» кооперативної роботи та доброзичливим ставленням колективу, який прийняв мене, мов рідного. Згодом подружився з Іваном Сарновським, котрий на такій же посаді працював у Хмельницькій облспоживспілці, а пізніше – головою Волинської облспоживспілки. Його підказки дуже знадобилися у роботі.
Так гуртом кооператорам України вдалося «прорубати вікно» у капіталістичний світ. Та ще й куди?! У Федеративну Республіку Німеччини та Японію й одразу потрапити у поле зору ворогуючих спецслужб…
4. Волинь бідувала, але мала працьовитих людей
– Як прийняла вас Волинь? – запитую у ветерана.
– Добре! – ствердно киває головою. – І першого разу, коли 1956-го за власним бажанням поїхав у Луцьк дослужувати строкову, і другого, коли в 1959-му покликала зі столиці в Луцьк кохана жінка. 
Та вже невдовзі переконався: рівень життя у Луцьку суттєво відрізнявся від інших регіонів.
– Ти, Анатолію, ще не бачив Волині… – якось викликав голова облспоживспілки. – Поїдь у Самари на Ратнівщину, перевіриш скаргу, а заодно побачиш, що таке Полісся і як там живуть люди…
На Ратнівщину Анатолій Лініченко їздив, щоб вияснити, де можна збудувати хлібопекарні. Держава саме прийняла директиву, щоб традиційну для селян домашню випічку хліба перекласти на плечі державних хлібопекарень. І цим успішно займався Анатолій Лініченко.

– Волинь бідувала, – згадує ті роки Анатолій Анатолійович, – але мала працьовитих людей. З такими гори можна було вернути. З квітня 1966 р., відколи прийшов на роботу, ми збудували на Волині всю потрібну інфраструктуру – від магазинів до підприємств із виробництва товарів народного споживання.

Ця робота дала результати. Продукцією Волинської облспоживспілки зацікавилась Європа. Їй припав до вподоби смак сливового, полуничного і вишневого джемів. Англія та Канада стали замовляти вишневий компот, тож довелося придбати дві лінії під євробанку і встановити їх на Горохівському плодоконсервному та Луцькому винному заводах. Федеративна Республіка Німеччини і Англія купували сушені цибулю і моркву, а Японія – папороть. Півтора десятка марок березового соку ешелонами експортували до країн Прибалтики та усього Радянського Союзу, а ще у волинян просили натурального яблучного і вишневого вина. 

– Аби задовольнити апетит іноземців, стали залучати до заготівлі делікатесів лісівників і навіть школярів, – усміхається Анатолій Анатолійович. – Натомість до нас пішов «дефіцит», якого не мали навіть у столиці. Сільські люди могли купити у наших крамницях японську відеотехніку, французькі духи, італійське взуття, біжутерію, інші імпортні товари.
5. Був за кума  в Олександра Богачука 
У Анатолія Лініченка – багато нагород. Та найбільша із них, вважає ветеран, – любов і шана волинян. А інакше хіба запрошував би знаменитий український поет Олександр Богачук за кума, коли у нього народилася дитина?!. Анатолій Анатолійович дружив із письменниками, акторами, співаками, звісно, з багатьма діловими людьми…
– Якось запросив у куми поет Олександр Богачук, – пригадує. – Звісно, прийняв це запрошення з радістю. Тоді в Олександра і його другої дружини Нелі народився син. Щоправда, хрестин, як тепер, не було; лише маленька урочистість у ЗАГСі, а потім у невеличкому колі відсвяткували цю подію у кафе…

Анатолій Лініченко – давно на заслуженому відпочинку, та не забуває облспоживспілку, якій присвятив своє життя. Входить до ветеранської організації і навіть має найвищу відзнаку її Ради – «Почесний ветеран України». Його шанує теперішнє керівництво – голова правління Марта Кандиба, її заступники Володимир Горгут і Світлана Завацька, завдяки яким і стала можливою ця публікація у «Волинській газеті». 

У самого Анатолія Лініченка – два сини: на жаль, і Юрій, і Олег вже відійшли у інші світи, але залишили дідусеві внука Тараса та внучку Євгенію, а вона  ще й правнуків – Ганнусю та Францишека – подарувала. У місті дитинства живе зараз сестра, за неї найбільше переживає. Зідзвонюючись, сестрі Антоніні каже: «Донеччину на Волині завжди вважали рідною й ніколи не ділили людей на наших і ваших. Ми всі українці, у нас спільна історія і одна Мати – Україна!..»

Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото із сімейного альбому: Анатолій Лініченко у Любешівському рибокоптильному цеху. 

Анатолій Лініченко у свій славний ювілей прийматиме силу-силенну вітань від рідних, товаришів, колишніх колег по роботі, словом – тих волинян, з якими його пов’язала Доля.










  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.9%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (167) - 44.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.9%