«Забужани»: переселенська доля української родини з Польщі в УРСР

«Забужани»: переселенська доля української родини з Польщі в УРСР

До родини Федоруків моторошна звістка про переселення надійшла у січні 1945-го. Їх очевидиця Соломія Павлівна Гарбарук (Федорук; нині проживає в смт Голоби на Ковельщині), котра тоді мала 10 років і мешкала у с. Дорогуськ Холмського повіту Люблінського воєводства, згадує: «Було Водохреще. Сім’я спала. Постукали в двері. З вигуків стало зрозуміло, що, згідно з рішенням властей, ми повинні негайно залишити територію Польської держави, на збори давалося кілька днів. Не знали, чого чекати, тому із собою хапали все – подушки і перини, худобу та вози, навіть ліжко… Нас із речами повантажили у товарні вагони…».
Про місце свого нового поселення в УРСР дізнавалися лише тоді, коли ешелон зупинявся з наказом вивантажуватися. Про знайомство з Україною розповідає Любов Павлівна Оришкевич (Федорук; нині проживає в смт Голоби на Ковельщині): «Опинились на станції Блакитна Високопільського р-ну Херсонської обл. Зрозуміли, що допомоги не буде. Та нас прихистила жінка, в оселі якої була вільна кімната. Тато Павло пішов на роботу в колгосп. Мамі Марії підробітку не знайшлося… Той період взагалі не можу назвати життям, швидше існуванням».
Колгоспна система господарювання, що виключала можливість індивідуального, для депортованих була незрозумілою. Люди, котрі все життя вели господарство самостійно, не могли адаптуватися. Небажання усуспільнювати майно робило їх «білими воронами» й вбивало клин між ними й «автохтонами».
Згідно з документами, уряд УРСР дбав про депортованих. За місцем поселення люди мали отримати будинки, компенсацію за полишені землі. В реальності цього не відбувалося. У пошуках хоч більш-менш придатного житла, вільної від колгоспів землі, рятуючи своє життя від примари голоду, люди були змушені кочувати, а дехто робив спроби й повернення додому. 
Соломія Павлівна продовжує: «Через майже півтора роки відчуження ми твердо вирішили будь-що повернутись у Дорогуськ. Навесні 1946-го запрягли чотири корови до двох возів, навантажили продуктів – картоплі, борошна, молока… Спочатку йти було легко, та вже перша ночівля пройшла з дощем… Знаходилися добрі люди, які дозволяли нам, як казали, «беглецам», випекти у печі хліба… Йти ставало все важче. Випробуванням була переправа через Південний Буг. Здавалося, минув рік, коли досягли Луцька, а насправді то був тільки початок липня. Відпочивати не хотіли. Вирішили йти у бік Ковеля, через Голоби, у Дарівку (Ковельський район Волинської області, – А. Г.), адже там жили родичі.

Люди, в чиїй пам’яті закарбувалися примусові переселенські процеси в Україні та Польщі у ході Другої світової війни і на початку повоєння, нині з-поміж нас. Попри десятки років проживання на українських теренах, вони ні на мить не забувають, звідки тягнеться їхнє коріння. 9 вересня 1944 р. укладено Угоду між РНК УРСР та ПКНВ, яка передбачала депортацію українців із території Польщі в УРСР і поляків з УРСР в Польщу. Коштом обох народів сталінське керівництво вирішувало геополітичні питання. 

12 липня 1946 р.  – зустріч із ріднею. Проте нам повідомили, що виїзд за кордон карається. Цього разу наперекір радянській владі батько вирішив не йти».
Першочерговою проблемою була нестача житла. Договір між урядом УРСР і ПКНВ передбачав, що будинки, які звільняються в результаті відповідної депортації поляків, надаватимуться насамперед переселюваним українцям. Однак місцева влада використовувала ці хати для облаштування адміністративних установ, колгоспних контор, медпунктів, відділень зв’язку. Досить часто в них поселяли прибулих зі сходу чиновників, а також преміювали ними новопризначене місцеве керівництво. Федорукам пощастило, адже за місяць проживання в родичів радянська влада виділила їм хату на окраїні с. Дарівка із земельною ділянкою площею 0, 15 га.

Про трудові будні Соломія Павлівна згадує: «Тато за кілька місяців після приїзду пішов працювати конюхом на «Заготсіно», мамі знову ж роботи не знайшлося. Аби допомогти, ми, діти, бігали до багатших дядьків прибирати двір, складати дрова, копати картоплю, аби заробити собі хоч би на пісну юшку… За два роки в селі звели колгосп. Перспективі «нормального» заробітку ми зраділи. Хто ж думав, що працювати треба буде задарма – за відроблений день ставили кожному паличку. Змінив місце роботи й батько на пекарню у Голобах, де отримував 15 рублів у місяць. Це вже було хоча би щось. За п’ять років ми розпочали будівництво власної хати. За півтора роки спільними з ріднею зусиллями будинок ми поставили».

Нагальною для Федоруків-молодших постала проблема навчання. Ось що про це розповідає Любов Павлівна: «Я мала за плечима п’ять класів навчання (рік польської середньої школи і два – української початкової школи у Польщі та два роки в Херсоні). Брат Ростислав ходив зі мною до школи, у Голобах закінчив з деяким повторенням сім класів, вступив до Луцького торгово-економічного училища, після чого обрав Львівський інститут. Саля у Польщі в школу ходила два з половиною роки, у Херсоні – близько року і, далі стала швачкою-самоучкою в місцевому ательє. Костя по році займався у школах Польщі й Херсону, закінчив 10 класів у Голобах, далі – осилив Львівський поліграфічний інститут. Брат Микола закінчив Голобську загальноосвітню школу, залізничний технікум та педагогічний факультет Луцького інституту. Найменша, Оля, після Голобської школи вступила до Львівського торгово-економічного інституту…»
…Минув час, і у 1970-х молоде покоління Федоруків відвело до школи вже своїх дітей. Здавалося б, упродовж двох десятків років родина з-за Бугу, цілком імовірно, мала би адаптуватися до української дійсності. Як розповідають самі переселенці, завдяки допомозі місцевої рідні побутове облаштування минало в рази простіше, ніж звикання психологічне. Соломія Павлівна й досі зі щемом пригадує, як однокласники називали її наймолодшого сина «забужаном», а той, маленький, не розуміючи значення слова, гірко плакав.
Свідченням певної «окремішності» сімей переселенців був і той факт, що всі вони намагалися селитися поряд, більше того, на одній вулиці. Кристалізувалася й традиція брати шлюб із кимось зі «своїх», бо попереду, мріялося, переїзд все ж на рідні простори, де «чужому» не місце. Думка про повернення в Польщу ще довго не покидала депортованих, однак до її утілення справа не дійшла. 
У затишних бесідах ті з Федоруків, котрі нині з-поміж нас, не втомлюються повторювати, що після трагічної сторінки в долі для них набули увиразнення такі поняття, як людяність, співпереживання, визнання кровних зв’язків найвищою цінністю. Саме ці речі допомогли гідно пройти крізь життєві випробування. 
Альона ГАРБАРУК.
На фото з сімейного архіву: Микола, Ольга, Люба, Соломія Федоруки, 2000-ні роки.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%