На власні очі: ніч у Вовчаку

На власні очі: ніч у Вовчаку Скориставшись запрошенням тих місцевих ентузіастів, які прагнуть відродити унікальне волинське село, що й стало колискою УПА, журналіст «ВГ» побувала у повстанських нетрях Турійщини. Одна деталь: ми зголосилися провідати Вовчак уночі.
Чи блукають поміж сосен, що поросли фактично на попелищі знищеного села, а тепер просто урочища Вовчак, привиди з часів запеклої боротьби за Україну?

Найперше скажу, що цього ж вечора з 13 на 14 червня до легендарного урочища Вовчак мали приїхати  лідери місцевого самоврядування з усієї країни. В рамках програми Мінрегіонбуду та Ради Європи  «Кращі практики органів місцевого самоврядування»,  на Турійщині (де у райраді головує завше активна у проектній діяльності  Ольга Черен) відбувся свого роду заключний етап програми, адже переможці конкурсів кращих практик нагороджуються поїздкою за кордон та у ті куточки держави, де місцеві лідери громад продемонстрували найліпший досвід… Відверто: було цікаво побачити, як же відреагують на нашу історію та потребу у відродженні повстанської колиски гості з усієї України. Тож, поки учасники проекту оглядають деякі інші об’єкти розвитку інфраструктури на Турійщині, спробували протоптати стежину до Вовчака самотужки. У ролі пересічних і спраглих до історичних тем мандрівників. Так би мовити, для гостроти експерименту.

Їдемо увечері. Сутінки на Турійщині прекрасні, але вже у лісі за Ревушками, починаємо розуміти, чому ж так переймалася голова райради, коли почула, що ми подалися шукати Вовчак, не взявши із собою навіть когось із місцевих. Бобли, Оса, Ревушки – скрізь вказівники. Наостанок питаємо дороги у місцевого чоловіка, який загружає сіно з воза: «Там доїдете до кінця лісу і впретеся у металеві труби. Побачите…». Ніби й уважно дивилися, але нічого металевого не помітили «по курсу». Вискочили через місток за Турію. Щось не те, попереду вже Свійчів… Уперто намагаємося додзвонитися хоч до когось: зв’язку в цій місцині нема. Справжні тобі повстанські нетрі. Нарешті відповідає мобільний Боблівського сільського голови Сергія Киселя.

ВІДРОДЖЕННЯМ КОЛИСКИ УПА ЗАЙМАЄТЬСЯ ... БІЛОРУС
 «Стійте там, бо якщо не туди звернете «сядете» в пісок,» – за кілька хвилин він виїздить із лісу своїм авто і веде редакційний «Опель» більш безпечною лісовою дорогою. Тепер уже ми роздивилися і металевий хрест поміж дерев, встановлений поляками (у якого своя, між іншим суперечлива історія), і трохи далі вказівник. Але переконалися: непосвяченим тут буде трудно…

«Чого не зробити сюди туристичний маршрут?  – одразу ж дорогою береться за справу сільський голова. – От село Вовчак. Було 33 хати. У нас 16 районів. Кожен район міг би зробити свій курінь: Турійський, Любешівський, Володимир-Волинський… Купити стару хату. Вдихнути в неї повстанську  історію свого краю. І вперед: конкурси вишиванок, пісень, вареників… Ми тут проводимо свої заходи. Я тут, чесно кажучи, і за гіда, і за «папу», і за маму…»

У Сергія Киселя іноді «проскакують» російські словечка. Це вже потім я зрозуміла, чого. Боблівський голова – білорус. 25 років прожив на асфальті в Пінську і, лише коли женився на волиняночці, потрапив на Турійщину. Будівельник за першою освітою, за другою – інформатик. Дивно: білорус вболіває за колиску УПА і доводить нам, українцям, що саме на цій історії треба вчити дітей.  Разом із кількома своїми односельчанами не цурається дбати про це місце, навіть копійкою своєю, якщо треба, пожертвувати. От нині виношує ідею про Вовчак як об’єкт зеленого туризму.

«Я бачив, як американці, канадці українського походження тут плакали. Як брали цю землю у хустинки із собою додому… Колись тут жили тільки дикі вовки, тому й Вовчак. Я ж застав у селі тільки одного діда, який був у повстанському загоні саме тут, на Вовчакові. Василь Мацібора. А потім мав 13 літ Колими. Всіх інших винищили,» – каже Сергій.  

Уже в 43-му село, де знаходився штаб УПА «Північ», спалили дотла. А потім землю зорали. Вціліло лише кілька пам’ятників з цвинтаря вовчаківського. Виглядають з мороку лісу.  Зі слідами німецького кулемета. На місці кладовища тепер меморіальний комплекс. За новим парканом і могила сімох невідомих повстанців, що загинули під сусідньою Галіновкою, і поховання інших  п’яти українських воїнів, теж невідомих, і курган пам’яті.

…Трава лоскоче ноги. Ялинами пахне. А йду насправді позавчорашнім попелищем… Колгоспне поле поросло лісом. І тому сьогодні Вовчак – справжнє лісове урочище. Два роки тому тут спорудили криївку-музей. Зараз зводять капличку. Навпроти – фундамент на майбутню сцену під накриттям. Місцеві свободівці саме активно будуть оборонні редути. Точніше – відновлюють систему оборони. Вона, пояснює Сергій, точно відповідає тій, що була. З допомогою металошукача визначали ті місця, де стояли автоматники. У землі зброї не знайшли, але за скупченням гільз можна уявити, як велася оборона. За тим і копають нині…

Поки броджу криївками, цікавлюся: а як все тільки починалося, коли стало МОЖНА говорити про Вовчак, кому належала ініціатива його відродити? І несподівано чую: «Ініціатива була … від іноземних фондів. За чутками, сюди вже виділяли 5 мільйонів доларів, щоб прокласти дорогу. Я вам так скажу: ми свого часу телефонували в Київ, хотіли сприяння, то почули у відповідь: «Шановні друзі, у вас там по паперах взагалі – асфальт…». От вам і ще одна таємниця Вовчака.
 
«Це теж моя робота, – міркує, спершись на тапчан в криївці Боблівський голова. –  Але треба, щоб цим займалися більш глобально. Щоб залучали сюди інвестиції. А то так: «Сергію, зроби», «Лісівники, зробіть…»  Ми ж не живемо в Боратині під Луцьком, де спонсори в кожній хаті. Нам тут складно. Приїздили сюди народні депутати, в яких джипи за сто тисяч, і що? За 12 років, що я тут головою, хоч один привіз сюди прапора (він 40 грн коштує)? Так, свободівці ведуть зараз земляні роботи. Гуртом пробуємо облаштувати криївку, музей, капличку будують.  Ідей багато, а коли треба засукати рукави і стати до роботи – людей мало. Та й досі половина місцевих цього не сприймає. Кажуть: «Краще б дірку на дорозі залатали!». Вони ж не здогадуються, що тут, у Вовчаку, – недержавні гроші. Це гроші мої, його, секретаря, директора школи, умовно кажучи…».

«ПРИСВІТІТЬ, Я СФОТОГРАФУЮ ВАШУ СІЧ..."
Так у роздумах ми зустрічаємо інших учасників семінару кращих практик місцевого самоврядування. Згодом, присвічуючи керосиновими лампами, гостям покажуть криївки, розкажуть про історію створення перших повстанських загонів УПА, про те, що справді у турійському лісі зродилася армія нескорених (яка й досі страшить, до речі). Аж комарі стихнуть з поваги, певне, до приїжджих.

Час повертатися. Спиняємося біля стенду, де голова Турійської райдержадміністрації Орест Василишин тимчасом з ліхтариком у руках кільком охочим читає історію постання УПА: «Наприкінці літа 42-го у лісовому урочищі Вовчак заснували військовий опорний пункт, а весною 43-го року з цієї групи виник повстанський загін чисельністю до двох сотень стрільців та чоти кавалерії. Аналогічні опорні пункти були закладені в  довколишніх селах. Однак центром січі вважається село Вовчак, в якому в певні періоди знаходився головний штаб УПА «Північ», штаб військового округу «Турів». … Комендантом Січі був Антонюк Порфир (псевдо «Сосенко», «Кліщ»), який одночасно командував загоном. «Сосенко» потім був ліквідований службою безпеки, бо почав думати, як вижити і співпрацювати з радянською владою»…

Раптом хтось із чужих перериває: «Присвітіть мені ліпше, пане Оресте. Я із Запоріжжя, сфотографую і покажу, що і у вас є своя Січ…»

Тяжкий ліс. Ні зв’язку. Ні доріг. І спокій, що спонукає думати.  Здалося мені: навіть із тих поважних гостей лише одиниці почули зміст цієї ночі у Вовчаку.

















Олена ЛІВІЦЬКА.
На фото автора:  у криївці Ольга Черен та Вадим Прошко; Сергій Кисель – білорус, якому болить доля колиски УПА; все, що лишилося від села, – кілька могил.


До теми. 14 червня у с. Радовичі Турійського р-ну за участі поважних гостей, серед яких експерти Ради Європи Рудольф Бауер зі Словаччини та Вадим Прошко, заступник керівника Всеукраїнської асоціації сільських та селищних голів  Вадим Савченко та ін., взяли участь у семінарі. Бути лідерами у самоврядуванні та проектній діяльності у запрошених лекторів вчилися й представники усіх районів Волині.  

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%