Як стати «кролевбивцею»?..

Як стати «кролевбивцею»?..

Про секрети успішних заробітків у сусідній Польщі розповідають ті, хто там був, є і буде!

З приходом літа села порожніють. Частіше можна зустріти біля магазину чи на подвір’ї дітей та бабусь, дідусів, бо значна кількість молодих людей працездатного віку виїжджають в сусідню державу на сезонні роботи, щоб важкою працею отримати хоч якусь копійку. 
Так вже повелося в Україні, що трудолюбиві люди в нас є, а роботи для них немає. Пригадайте, як ще «за Польщі» виїжджали за океан цілі родини волинян у пошуках кращої долі! Як у радянські часи євреї масово вирушили в Ізраїль… Як освоювали наші земляки райони Сибіру і Крайної Півночі, як заселяли Крим…
Тому нічого дивного в міграції насправді немає. Дивно лише, що на рідній українській землі українці не можуть собі заробити на життя… Бо для чесної людини тут роботи, яка б гідно оплачувалася, катма. Тому й змушені молоді та енергійні покидати свої сім’ї, справи і йти в найми до сусідів-поляків чи до господарів, які живуть в інших державах Європи...
Мешканці прикордонного Любомльського р-ну зазвичай прямують у Польщу. Кажуть: як і всюди, люди там різні. Все залежить від того, до якого господаря потрапиш і який вражай буде. Часто українці жаліються, що їх погано годують, а умови праці просто нестерпні. 
«Буває, скибку хліба треба випрошувати, як милостиню» − якось почула в маршрутці, їдучи додому. 
Але є люди, від яких можна почути й тепле слово про роботодавців.
Якось відпочиваючи в парку, випадково почула розмову двох молодих чоловіків про заробітки на чужині. Зацікавила мене їхня бесіда, бо один жалівся на поляків, а інший – навпаки, казав, що вже кілька років підряд їздить працювати до одних і тих самих людей. Вирішила втрутитися у їхню бесіду і розпитати, що ж це за господарі такі, які цінують працю наших громадян.
Пан Олександр із смт Головне радо поділився своїми враженнями про важку роботу у сусідів.

− А скільки років ви вже їздите до поляків на роботу?
− Та вже до десятка дотягує. Вперше поїхав у 2009 році.
− Скільки ж вам тоді було?
− 19 років. Своє 20-річчя святкував там. Наготували різної смакоти. І голубців наробили, і салатів, назва яких асоціюється з зимою – «Шуба», «Олів’є. А ще котлет, відбивних… Гуляли на широку ногу! Як за польськими мірками.
− А чого «за польськими мірками»? Хіба є якась різниця між нашими святкуваннями і їхніми?
− Тоді ще й сам не знав, що є. Не розумів, чому господарі так дивувалися приготованим наїдкам. Вже пізніше розказали, що в них таке розмаїття страв буває хіба на весіллі. І то не у всіх. У нас люди звикли йти на весілля о першій-другій годині дня, а там – о 6-7 вечора. Та й відносно їжі поляки ощадливіші, ніж українці. У них спочатку можуть подати на стіл всім «зупу». Звичайно, кожному – в окремому посуді. Потім, наприклад, картоплю з відбивними. В більшості ж сусіди віддають перевагу недорогому курячому м’ясу.
− Чому ви їздите працювати до одних і тих же людей щороку? Через хороше ставлення чи оплата праці краща, ніж у інших?
− Та, знаєте, через перше і друге разом. Завіз мене до пані Ядзі і  її чоловіка Стефана мій сусід із смт Головне. Якось відразу вони почали ставитись прихильно до мене. Може, тому, що я був один хлопець серед дівчат? А треба на комбайні їздити. Особи прекрасної статі ж не будуть цього робити! Господарі, напевне, побачили, що все, що не скажуть, вмію і виконую вправно. Заплатили добре. От і був стимул їхати до них всі наступні роки. А з часом вони прикипіли до мене і я до них. Пані Ядзя стала мені «другою мамою». Навіть якось казала, що я став для неї ще одним сином. Дуже ціную їх довіру. Стараюсь не підвести, як то кажуть, не впасти обличчям в багнюку.
− Коли зрозуміли, що поляки вам довіряють? Не так легко втертися в довіру до чужих людей…
− Я б сказав, навіть дуже важко. Не одну нічку треба було не доспати, щоб послухати пана Стефана і в чомусь допомогти. Але ж довіра з нічого не береться, її потрібно заслужити. Вперше, напевно, мої роботодавці зрозуміли, що мені можна довіряти, коли поїхали на весілля. Мали повернутися ще за видна, щоб встигнути на «скуп» малину завести. А я ввечері бачу, що вже темніє, а їх усе немає. А ягоди ж зводяніють, як постоять до ранку, і господарі втратять свої гроші. Я так і не дочекався їх із гуляння − повіз сам. Вам просто не переказати, які раді були пані Ядвіга і пан Стефан, приїхавши додому! Навіть і не надіялися, що їх чекає такий приємний сюрприз! Після цього випадку, мабуть, і зав’язалися вже більш дружні стосунки, стерлась дистанція, якої в більшості дотримуються господарі з найманими робітниками.
−  Розкажете якийсь цікавий випадок зі свого заробітчанського життя?
− Відразу важко й пригадати… Вже кілька разів брав на роботу з собою брата. Якось прийшлося господарям бити кролів, а пан Стефан не мав часу. Андрій визвався на поміч. Один удар − і кріль вже й не дихає. Побачивши таку роботу, господар став довіряти своїх тварин лише «кролевбивцю» Андрію. Це тільки один випадок, а скільки їх було за ці роки!
Хотіла ще задати кілька питань пану Олександру, але його телефон озвався гучним дзвінком і перервав нашу розмову.
Хочеться надіятися, що таких людей, як ці польські господарі, є багато. І, дай Боже, щоб вони траплялися українцям частіше. Бо, повернувшись додому, наші заробітчани не лише гроші привозять. Але й безцінний досвід. Варто лише порівняти оселі, де живуть «любомльські поляки» з тими хатами, де мешкають люди, які взагалі ніколи за кордоном не були, і все стане ясно.
Ірина МАЇЛО, «Новий погляд»,
м. Любомль.
На фото автора: любомльські господарі та їхній дім.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.9%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (167) - 44.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.9%