Утаємничена почесність

Утаємничена почесність

До 22-ї річниці Незалежності України – найбільшого державного свята, у Луцьку урочисто присвоять звання почесного громадянина. Відтак каста почесних поповниться 25-м членом. Звісно, аплодуватимуть і шануватимуть того 25-го за добрі справи, зроблені на благо обласного центру Волині та його мешканців. Натомість мало хто замислиться: та регалія – насправді визнання чи… клеймо? Навряд чи перейматимуться лучани й тим, чому ж представницький орган влади міста, вирішуючи, чиє саме прізвище зафіксувати на сторінках історії, зробили це в атмосфері таємничості.

ЩО ПРИХОВУЄ ІСТОРІЯ?
Офіційним стартом ери почесних громадян у обласному центрі прийнято вважати 4 лютого 1969 р. Як свідчить більшість джерел, саме тоді рішенням виконкому Луцької міської Ради депутатів трудящих відповідної честі було удостоєно аж трьох радянських громадян – Олексія Федорова, Василя Шафранюка та Сергія Єфімова. А позаяк у часи побудови світлого майбутнього різноманітним відзнакам, нагородам та регаліям надавали особливого значення, то нині відповідне звання для багатьох – такий собі рудимент радянської доби. Насправді ж коріння луцької почесності сягає значно глибше 1969 р. Бо регалію таку присвоювали ще… за часів Польщі. А відтак ознак української державницької позиції у всьому цьому годі й шукати. А тим паче тоді, коли один із перших у когорті надто шанованих лучан – головнокомандувач польської армії Едвард Ридз-Смігли, котрого історики згадують, говорячи про «золотий» вересень 39-го, та зараховують до тих поляків, котрі… неприхильно ставилися до національних ідей та прагнень українців. Зокрема у вільній енциклопедії «Вікіпедія» зазначено, що цей пан «до деякої міри відповідальний за протиукраїнську політику польського уряду в другій половині 1930-х років». Але…
У 1939-му Ридз-Смігли став головнокомандувачем польської армії. А роком раніше, спекотного серпня тогочасний луцький орган самоврядування зібрався на надзвичайне засідання. Згодом у газеті «Волинське слово» на першій сторінці було надруковано доволі цікаву заміточку: «29 серпня 1938 року на надзвичайному засіданні міської ради Луцька у присутності Волинського воєводи Гаука-Новака, представників усіх урядів і війська, делегатів комбатанських і громадських організацій на внесок президента міста Парнєвського прийнято ухвалу, якою міська рада від імені мешканців міста Луцька всіх сповідань, народностей і станів одноголосно надала маршалу Польщі Едвардові Сміглові-Ридзові почесного громадянина міста Луцька».
Тож за що мали лучани складати почесті маршалові армії чужої країни, котра на той час фактично виступала окупантом? Хоча таке ж запитання актуальне й щодо багатьох радянських почесних, зокрема Олексія Федорова. Останній, до слова, прибув на терени Волині не стільки для того, аби боротися із німцями, скільки знищувати «националистическую мразь».
Загалом у добу комунізму назбиралося 11 почесних. Окрім трійці перших, особливо шанованими визнали Антона Бринського, Михайла Корчева, Петра Вашуріна, Володимира Юдіна, Олексія Бурлака, Дмитра Самохвалова, Олексія Гаврилова та Юрія Хмельовського. За часів Української незалежності ще 13 осіб дістало регалію місцевого штибу – Володимир Меркулов, Василь Зінкевич, Антон Кривицький, Богдан Свереда, Віктор Чорнуха, Іван Корсак, Степан Сачук, Анатолій Тимощук, Петро Мах, Олександр Гудима, Василь Слапчук, Степан Бандера та Йосип Струцюк. Заради справедливості варто відзначити, що не кожен зі згаданих до Луцька мав хоча б якийсь стосунок. 
Дивно, але до касти луцьких почесних не втрапила жодна жінка. Чомусь? Невже дами так і не спромоглися зробити вагомого вкладу у розвиток міста й решту необхідного, що так гарно виписано красними словами в документах про присвоєння звання почесного? Кілька років тому, правда, була спроба возвеличити до рангу почесних… Юлію Тимошенко, але нічого з того не вийшло.
ХТО І ЩО ВИРІШУЄ?
Отож, за Польщі міська рада вирішувала, кому ходити в почесних. А у радянському Луцьку – то була прерогатива виключно виконавчого комітету. Нині ж за діло доводиться братися представницькому органові влади обласного центру Волині. 17 грудня 2010-го саме депутати до плеяди почесних увели Степана Бандеру. Звісно, не без гарячих дискусій та суперечок, бо постать провідника українських націоналістів представниками різних політичних сил оцінювалася далеко не однаково. А що думали з цього приводу самі лучани? Таке зосталося, як кажуть, за кадром.
Одначе й 2013-го почесна справа не видалася легкою. І хоча в один ряд із польським шовіністом, радянським поводирем партизанів, котрі нищили і німця, і українця, не планували поставити особу політично суперечливу, та без політики, нехай і містечкової, не обійшлося. Зав’язалося все настільки, що питання про присвоєння звання «Почесний громадян Луцька» вигулькнуло під час 37-ї сесії Луцької міської ради, а більш-менш успішно розв’язалося аж у ході 43-ї. Від січня до липня мізкували, кому саме присвоїти ту регалію. А тому, що кандидатур назбиралося аж три! Небувалий ажіотаж!
Усе було б і нічого, бо історія наочно демонструє: в один рік можна «випустити» ціле тріо почесних, але сучасне Положення про присвоєння звання «Почесний громадянин Луцька» не таке… щедре. В документі чорним по білому написано: впродовж року може постати лише один носій відповідного звання. І хоча теоретично кандидатуру висувають трудові колективи підприємств, установ та організацій міста, приватні, а ще – громадські організації, профспілки й творчі угрупування, та в 2013-му практично за кожним (а це – Володимир Марушкін, російськомовний поет та колишній багаторічний керівник Луцького підприємства електротранспорту, Андрій Бондарчук, народний депутат першого скликання Верховної Ради України, громадський діяч і публіцист, та Микола Головань, відомий скульптор) стояв хтось із луцьких політиків.
Одначе продемонструвати привселюдно, хто й чиї інтереси лобіює, обранці громади не воліли. Натомість наголошували: позаяк усі три кандидатури – люди шановані й поважні, чиї досягнення помітні, то обговорювати їхній внесок у сесійній залі, та ще й на камеру не годиться. Мовляв, ліпше… побалакати тихцем за щільно зачиненими дверима під час засідань профільних депутатських комісій. А згодом зійтися, теж непублічно, й визначитися остаточно, кого ж робити почесним. Може, так би й було, одначе не стали планети. Це ж треба, аби сильна злива накрила Луцьк саме після обіду того дня, на коли й було призначено майже таємне зібрання! Воно, звісно, не відбулося.
РЕЙТИНГ ШАНИ?
Відтак місто ризикувало зостатися без ще одного почесного громадянина, бо ж до Дня Незалежності – всього нічого й відкладати справу до наступної сесії ніяк. І хоча в залі лунали пропозиції цьогоріч узагалі нікому не присвоювати регалію, одначе їх не почули.
– Шановні, давайте не будемо ганьбитися, – звернувся до колег секретар ради Григорій Пустовіт. – Якщо ми не можемо дійти згоди щодо єдиної кандидатури, то це не означає, що нікому не потрібно присвоювати звання!
Вирішили: слід врешті визначатися, правда, за допомогою рейтингового закритого голосування. Тобто голосувати тричі (за кожного з кандидатів окремо), а хто набере найбільше голосів обранців – тому й бути черговим почесним. А щоби громада, не доведи Боже, не дізналася котрий депутат кого підтримав, голосування втаємничили. Відтак – жодних доказів, себто роздруківок із прізвищами.
Проте приховати всього так і не вдалося, бо ж про кожного з претендентів слід сказати хоча б пару добрих слід для годиться. Коротку характеристику на Андрія Бондарчука зачитав… перший заступник Луцького міського голови Святослав Кравчук, на Миколу Голованя – депутат і екс-мер Богдан Шиба, а за Володимира Марушкіна «заступатися» довелося Григорієві Пустовіту, позаяк ніхто із представників підприємства, котре й висувало кандидатуру, не прибув на сесію. Відтак і проголосували депутати відповідно: за колишнього нардепа – 32, за скульптора – 12, а за керівника ЛПЕ – лише 5. 
Зрештою, звершилося: хтось полегшено зітхнув, хтось ніяк не хотів змиритися із результатом, а хтось – депутат Анатолій Бірюков – укотре зауважив, що саме він заслуговує на почесність, бо вже вп’яте відстоює інтереси громади, не шкодуючи зусиль. І лише Луцький міський голова Микола Романюк подякував обранцям:
– Я неодноразово казав, що луцькі депутати найбільш компромісні!
Безумовно, Андрій Бондарчук вартий шани й поваги лучан, як і решта кандидатів. Одначе чого варта сучасна бутафорна почесність? Вона ж бо замішана на польській нетерпимості до бажання українців самим господарювати на власній землі, на радянських партизанських чистках і політичних інтригах часів Незалежності. Бо, хто і що б не доводив, але кричуще парадоксально, що до когорти найбільш шанованих лучан (а так називають мешканців (!) міста) потрапляють і вороги нації, і герої, і суперечливі персони, і абсолютно випадкові люди. 
Світлана ГОЛОВАЧУК.
На фото з архіву: якщо того вимагає конспірація, то почесного громадянина Луцька обрані можуть обирати у… протигазах.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (232) - 44.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (160) - 30.5%