«Стрибки». Два боки однієї медалі

«Стрибки». Два боки  однієї медалі

Цей матеріал виявився доволі незвичним. Бо був  написаний не одним автором. Точніше, спочатку стаття складалася з однієї частини. А після розмови з колегою виникла необхідність написати ще одну… І від цього тема стала повнішою. І – ще суперечливішою…  Але такою, що потребує продовження.

Синдром «стрибка»

Якщо ваш сусід вас продав – не дивуйтеся: він – «стрибок». Якщо ваш чоловік пішов до іншої, не дивуйтеся – він «стрибок». Якщо ваш соратник перебіг до найлютішого ворога, не дивуйтеся – він «стрибок»...
Здавалося б, усе просто. Ми самі себе призначаємо суддями, самі вишукуємо ув’язнених, самі пишемо вирок і самі намагаємося привести його в виконання.
Але 70 років тому Волинь справді червоніла. Не від сорому за те, що відбулося з її землею та народом внаслідок кількох окупацій поспіль. Тут цвіли пролетарські кольори, по містах і селах стояли гарнізони НКГБ-МГБ, а по лісах ще переховувалися поодинокі повстанські відділи. Німців і поляків уже не було. Євреїв уже вбили... Тому там, у підпіллі, мріяли про народний спротив «другим совєтам», а лакузи Кремля вербували серед місцевого люду «стрибків». І в народі нашому знайшлося 63 тисячі тих, які особисту безпеку та верховенство природних інстинктів проміняли…
Як не важко було українцеві воєнної Волині, але він (як і тепер) робив якийсь свідомий вибір. Один у 1939-ому в мундирі жовніра Війська Польського ішов на війну з гітлерівцями. Другий після «визволення» погоджувався служити в РККА, бо вірив в ідеї всесвітнього братерства. Третій наймався в німецьку поліцію, бо був переконаний, що «новий порядок» справді принесе порядок. Четвертий ішов у відділи УПА або в структури ОУН, бо був готовий життям заплатити за світлі ідеали побудови Незалежної України. Навіть п’ятий були моральною людиною: піддавшись на мобілізацію, він ішов у совєцьке військо, аби добити хоча б одного ворога України – нацизм. І тільки шостий був і залишається найзагадковішим і дуже неоднозначним: він нікуди не йшов від власного порогу, був готовий служити і Богові, і чортові, аби лише перед носом була повна тарілка, а в ліжку – пишногруда жінка…

Ті, шості, йшли в т. зв. «винищувальні батальйони». Серед людей їх називали простіше – «стрибки». Вони отримували від влади продуктові пайки, зброю і – найголовніше! – гарантію особистої недоторканності. Вони ніби й воювали з відділами УПА, але в боях відрізнялися низьким рівнем боєздатності. Вони ніби й служили органам НКГБ-МГБ, але в темному лісі обмінювали у повстанців патрони на сало... А потім топталися на прахові убитих. І повстанців, і енкаведистів...
У кривавій круговерті війни не Військо Польське, не вермахт, не РККА чи УПА, а саме вони – «стрибки» – проявили максимум живучості і пережили всіх. Навіть зараз старі «стрибки», незважаючи на тотальну зневагу з боку «червоних» і «синьо-жовтих», користуються пільгами... учасників бойових дій Другої світової. І вони споживають пільги з апетитом і наснагою. І в них тому так багато послідовників-пристосуванців, бо стали прикладом вседозволеності та живучості. Тому так і живемо погано: синдром «стрибка» підказує – продай ближнього, і проіснуєш хоча б на день довше від іншого... І продають.
А на вас прейскуранту ще не склали?

Синдром «стрибка»

Більшість бійців у винищувальні батальйони набирали силоміць. Лише поодинокі одчайдухи йшли туди справді добровільно. Тому всіх, хто народився у 1926-ому, а також старших, «другі совєти» мобілізовували в армію. На рік молодших – теж забирали у військо, але, як правило, відвозили в Росію, де використовували як дармову робочу силу. А от 16-річним судилося пройти ще важче випробування. Оці підлітки мусили перебувати під постійним контролем влади, аби, бува, не майнули у ліс, до хлопців. Але підпілля таких малих до себе, як правило, не брало. Шкодували безвусих юнаків…
Що збирали їх у «стрибки», організовуючи справжні облави, то це теж очевидний факт. А потім «добровольці» отримували сяку-таку зброю та їхали в рідні села. Щоб там щось охороняти чи вартувати. Бувало, люди дивилися на такого захисника зі співчуттям: гвинтівка – вища від «воїна»… Одягнутий – хто в чому, бо навіть на гімнастьорках чи чоботах для таких «добровольців» влада економила.
Тому, звісно, не до «цицькатих жінок» їм тоді було. Малі вдень важко працювали, а по ночах – ішли на варту. І зустрічали там різних озброєних людей. Може, саме тому їх і вважали небоєздатними, бо це «військо» насправді нікого й не хотіло вбивати.

Так, різні були «стрибки». Різні… Власне, а повстанці хіба були всі однаковими? Навіть тоді ділилися на «мельниківців», «бульбашів» і «бандерівців». І ворогували поміж собою не менше, ніж разом ненавиділи совєтів. Та зараз про це говорити непопулярно. Бо всі стали повстанцями і, відповідно, бандерівцями. А хто не такий, той, виходить, класовий ворог?
Пригадуючи початки боротьби за Незалежність у 90-их, мабуть, треба нагадати тим, хто зараз весь синьо-жовтий, а тоді покірно служив режиму і оспівував його. Коли нинішні критики минулого боялися й рота розтулити, на перших рухівських мітингах зі словами «Ще не вмерла Україна» на вустах та національними прапорами в руках крокували… Так-так: колишні «стрибки». Багатьох із них знаємо по іменах і прізвищах! І хоча немає їх уже серед живих, ми на їхньому прикладі осміліли і тепер уже й самі навчилися співати Державний Гімн та розуміти, чому синій і жовтий кольори в своєму поєднанні є предметом національної гордості кожного українця.
Тому огульно плювати в минуле та обзивати його різними епітетами – не треба. Бо навіть зараз, коли, здавалося б, чітко зрозуміло, хто Герой, а хто яничар, не так просто пройти поміж двох вогнів, не обпікшись і не штовхнувши в полум’я іншого. 
А багаття горять…
І запалили їх не «стрибки», і не «патріоти», які не змогли втримати мир у рідній країні та спокій у власних душах, а той же Кремль.

Володимир ДАНИЛЮК.
Від автора. Шановні волиняни! А чи не поспілкуватися нам на тему «стрибків» предметніше? Бо, як-не-як, із 63000 легально зареєстрованих «бійців винищувальних батальйонів» чи не третина була на Волині. Дехто з них живий і досі. І в кожного є діти, онуки та правнуки. І вони повинні мати підстави гордитися своїми пращурами, а не ненавидіти їх… Або, в усякому випадку, хоча б розуміти їх.
На фото з архіву та автора: на волинських меморіалах пошановано всіх учасників Другої світової, крім «стрибків»; невідомий боєць «винищувального батальйону» з молодшим братом чи сином; доки в лісах стріляли, у великих містах мітингували. 


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%