Шукаю сусідів-поляків

Шукаю сусідів-поляків

Багато років тому польська сім’я прагнула знайти сім’ю Михалюків, аби подякувати за врятовані життя. За радянської влади українці не відважилися відгукнутися. А тепер…

Так багато нині точиться дискусій щодо українсько-польського конфлікту. Хтось шукає винних у численних злочинах, хтось у масі напівправди шукає правду про кількість загиблих чи постраждалих. А Василь Михалюк із с. Бобли Турійського р-ну шукає… сусідів. Польську родину, з якою колись жили полем до поля. Разом гралися дітьми, разом клопоталися про хліб насущний і разом рятувалися від біди.

Не знаючи, чи вдасться виконати особливе прохання Василя Ігоровича, ми все-таки не могли залишити його без уваги. І таки спробувати зініціювати пошуки. А раптом комусь і по той бік Західного Бугу дуже хочеться глянути на землю, яку колись засівали хлібом і топтали босими ногами предки?

Роки війни Василь Михалюк добре пам’ятає, бо на ту пору був 10-літнім хлопчаком. А у такому віці особливо цікавляться всім, і завжди хочеться зазирнути туди, куди батьки не дуже й дозволяють. Про долю польської родини, котра мешкала по сусідству, вголос у хаті ніхто тоді й не говорив. Але те, що сталося з ними щось тривожне, навіть дитині було зрозуміло. Може, й забулося б усе дотла – під порохом історії. Якби не один яскравий фрагмент із життя родини Михалюків. Коли Василь прийшов з армії, а це 60-ті роки минулого століття, до Михалюків у село саме прийшов дивний лист. Послання схвилювало всіх, але вголос про нього теж не говорили. То був лист від сім’ї Павловських із Польщі. Хтось із них дякував батькові Василя Ігоровича  за те, що врятував їм життя у 1943-му. Зрозуміло, чому на той лист Павловським ніхто тоді не відписав, хоча Михалюки тихо раділи, що сусіди вижили у вирі Другої світової і знайшли можливість подякувати. Думається, тоді у 60-х їм дуже хотілося побачитися з Павловськими. У розпал радянської доби таке – хіба у мріях…

Історію про той лист, а з нею і про сусідів Павловських Василь Михалюк згадав через багато-багато літ, коли вголос заговорили про події 1943-го на Волині й коли зустріч із кимось із друзів дитинства або їхніми нащадками стала дещо реальнішою, ніж тоді. Правда, Василь Іванович прекрасно розуміє, що хоча політика нині й не стоїть на заваді тим стосункам, але прірвою між ними розлігся час. Бо років відтоді минуло ой як чимало.

Родина Михалюків у Боблах оселилася у 1938-му. У рідному с. Черемошне Ковельського р-ну землю, де стояла їхня хата, викупили під аеродром. Хотіли зразу виїхати у Парагвай. Навіть готувалися до поїздки. Але почули розповіді, що й там не з медом. Тому прийняли рішення зостатися на Волині. Тож за отримані гроші родина придбала 12 гектарів у с. Бобли на Турійщині. Батько старався, щоб кожному з дітей було трохи поля. Відтак вирішили обійтися без хати, і перший час усі на гурт жили в землянці. Землі Михалюків та Павловських були поруч.  У Єгора та Марії Михалюків було троє дітей (Василь – найменший), у Павловських, кажуть, п’ятеро. Василь Ігорович імен старших господарів не пригадує, та й як звалися всі діти теж не знає. Пригадує тільки трьох – сини Альбін та Гервазек, дочка Язя:

– Язя така кругленька дівчинка була, середнього зросту, десь із 1929-го року. Бо в нашому селі є чоловік (Савчук Василь Трихонович 1929 р. н.), який разом із нею ходив до школи трохи. А з Гервазеком ми разом гралися. Я б його, може, зараз і не впізнав би… – розказує Василь Михалюк. – Ми приблизно були однолітками (я з 33-го).  Пасли корови разом. Обливалися водою. У них є таке свято, коли заведено обливатися. Та й унас є… Чогось мені здається, що того хлопця було звати Гервазек. Батько їхній садив багато тютюну. У них була велика хата під бляхою. Ми так особливо не товаришували. Але ходили один до одного, як сусіди, знаєте. Словом, гарно жили, мирно.

Війна для Василя Михалюка почалася з того, що він, прокинувшись одного ранку, почув, як про це шепочуться батько з матір’ю. А потім у небі свистіло й стріляло. Фронт прошов – і село зажило майже за звичним режимом.

– Були в нас і чехи, і поляки, і німці. Німців перед війною виселяли, правда… Не чув я, щоб у нашому селі били поляків. От зараз як читаю про це все, то кожен раз думаю: у нас такого не робилося, – згадує чоловік.

Та якось малий Василь почув від своїх, що  по хаті Павловських стріляли. Не кажучи нікому, побіг дивитися: двері навстіж, хвіртки теж. У хаті ж – дійсно постріляно. І там, де ліжко батьків стояло, вікно пробите кулею, стіни – на висоті людського зросту… Але – жодної душі.

– З розмов між батьками я зрозумів, що вони десь поховалися. Хтось із Павловських тоді приходив до нас, це я точно знаю. Просила батька, щоб завіз їх кіньми. Куди? Хто тепер відає? Очевидно, вони лишилися живими, – переконаний Василь Михалюк.

Як тільки батько завіз сусідів, у хаті з’явилися непрохані гості. Озброєні. Забрала батька Єгора, воза і коні. Двоє-троє діб його не було вдома. Зрештою, матір пішла до одного селянина, зяті якого ніби були в УПА, спитати, чи не знає чого про долю Єгора. Той, мабуть, таки знав. Запевнив згорьовану жінку, що скоро її чоловік прийде. А батько й дійсно незабаром приїхав.

Як білий день ясно, чому про порятунок поляків Михалюки тоді боялися навіть між собою вголос говорити. У Боблах багато українців у 43-му побили. До 50-ти душ, за словами Василя Ігоровича. Сам він пам’ятає, як хоронили їхню тітку – старшого віку жіночку, яка згоріла у своїй хаті:

– Такий маленький ящичок збили. Те, що зосталося, туди поклали. Коли були похорон, то і я туди зазирнув, в той ящик. Як зараз стоїть перед очима: половина черепа – чорна. Там всередині – червоне таке. До землі обличчям лежала, те, що зверху, погоріло. Тільки череп і трохи кісточок лишилося, – ділиться він моторошними спогадами дитинства. – Потім, як тільки ставало небезпечно, ми втікали з хутора в село, до людей. Якось зимою батько прийшов і каже: поляки десь там палять. Мати тільки меншу сестру родила: як купала її, так і замотала без нічого в ковдру. Кинули щось із постелі на сани і – поїхали. Снігу – море! Гнали так, що аж постерунки порвалися… В хаті у дяка тоді ночували. Потім ще кілька разів так утікали.


Війна відгриміла. А в 60-х на пошту раптом прийшов нежданий лист. Добре, що поштар знав польську: було кому перекласти. З його допомогою Михалюки зрозуміли: пишуть їм Павловські з Польщі, дякують за порятунок. Але той лист залишився без відповіді… А де подівся, хтозна. Правда, послання таки схвилювало Михалюків, раз його через 70 літ згадав Василь Ігорович. А позаяк згадав, каже він, то мусить хоча б спробувати зробити те, що точно хотілося б зробити його батькові… Знайти Павловських! І довести, що дуже багато у нинішньому тлумаченні подій 43-го на Волині все-таки – напівправда.

…Шкода, що не збереглося жодного фото когось із Павловських. На горищі, поміж старими паперами довго шукав Василь Ігорович і листа. Однак – даремне. Маємо тільки давнє фото Єгора Михалюка (1938 р.), який дуже рано відійшов у Вічність, бо згубив здоров’я на далекому Уралі після війни. Сам же Василь Ігорович під час служби в армії розміновував територію під Ленінградом, працював у партійних та правоохоронних органах, за плечима має 20 літ прокурорського стажу. Каже: із задоволенням зустрівся б із Павловськими. Знаючи можливості сучасних технологій, чоловік не полишає надії, що колись сусіди разом таки пройдуться тим колгоспним полем (на місці хутора), де колись із непосидючим Гервазеком топтали спориші босими ногами.

Олена ЛІВІЦЬКА.

На фото: Василь Михалюк; родина Михалюків у 1938-му, перед приїздом у Бобли на постійне проживання: мати Марія, старша сестра Парасковія, батько Єгор та син Василь; старший син Михалюків Роман.

P.S. Якщо комусь із читачів відома доля цієї сім’ї поляків із Боблів, просимо повідомити у редакцію.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (169) - 31.2%