Цукор для тих, кому життя – не цукор…

Цукор для тих,  кому  життя – не цукор…

Першими переможцями передплатної лотереї на друге півріччя, кому редакція вирішила завезти подарунок, виявилися пенсіонери з смт Торчин Луцького р-ну. І оскільки місія ця особливо відповідальна і почесна, то на невеликій нараді вирішили, що допоможуть мішок цукру завантажити в багажник автівки журналісти, а повезе і вручить приз – головний редактор.
І ось – околиці селища, яке колись мало статус райцентру, а зараз мало чим відрізняється від інших, «неперспективних» населених пунктів Волині.
Першою зустрічає Марія Соловйова, яка на пошті й передплатила «Волниську газету». А потім ми зустрічаємося і з її чоловіком – Володимиром Васильовичем. 
Невелика хатина на околиці Торчина. Бічну вулицю біля неї щойно підсипали щебенем, тому ям і болота, як раніше, майже нема. Біля хвіртки око радує великий виноград. А ще – розуміння, що тут живуть справжні господарі: делікатесні плоди вже давно зрізано і  з них, як дізнаюся згодом, уже бродить виноградне вино.

Собака, всупереч проханням 75-річної Марії Іванівни,  продовжує голосно гавкати, тим самим підтверджуючи, що в цьому невеликому кутку колишнього райцентру з чужими особливо не церемоняться. Чому – стане зрозумілим трохи згодом.
А наразі гостинні Марія і Володимир запрошують у свою скромну хату, де, не зважаючи на жовтневу холоднечу, тепло і затишно. Одразу помічаю накритий тканиною екран телевізора.
«Поламався», – ловлячи погляд, пояснює Марія Іванівна.
Тож наразі з усіх цивілізованих інформаційних джерел у подружжя Соловйових – тільки газети. Але і їх, як виявилося, приносять як не на другий-третій день після виходу, так узагалі на початку наступного тижня. Причина банальна: на пошті – мало працівників. А охочих за 1700 грн на місяць навіть не носити – ровером возити! – велетенську сумку з різноманітним крамом та газетами, не так уже й багато...

«Тайожні» університети

Марія Соловйова після аварії на ЧАЕС важко захворіла. Місцеві лікарі порадили змінити клімат… Якраз знайомі запропонували поїхати в Сибір, де наші робітники заготовляли ліс. 
«Чоловік на той час мій уже помер. Дітей – не було. Здоров’я – також… Втрачати – нічого. От і полетіла!», – згадує Марія Іванівна. 

В системі міжколгоспбуду, який різав в тайзі кругляк і переправляв його на Україну, вона відпрацювала 6 років.  Була спочатку ревізором, а потім – головним бухгалтером цілого тресту. Побувала і в Братську, і в Жєлєзногорську, і в Іркутську… А наші ж ліспромгоспи були розкидані чи не по всій Іркутській області, чи не до самого кінця річки Лєна.
«Хто б там що не казав, а що таке глибинка Росії, я добре знаю! Переді мною багато бухгалтерів було, але жінки довго не витримували і поверталися додому. А я – витримала!  Хоч і жила в невеличкій комнатушці в гуртожитку… Тільки потім уже збудував наш трест краще житло, і мені дали в Жєлєзногорську квартиру…», – пригадує Марія Іванівна.
І гордиться, що навчила там, у Сибіру, багатьох бухгалтерів буквально «з нуля». 
Але доля змусила цю жінку знову змінити місце проживання. Лікарі в Іркутському науково-дослідному медінституті сказали пацієнтці однозначно: «Сибір – не для вас!»
Тож у Києві довелося навіть іти на прийом до міністра, після чого волинянці дали двокімнатну квартиру і житло в далекому Миколаєві. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком.

Рятують коза і горіхи

Марія Соловйова повернулася на рідну Волинь із Миколаєва в 1996 р. Бо ж родом жінка з с. Береськ Рожищенського р-ну, а в Веселому живе рідна сестра. Купили не нову хату, взялися хазяйнувати на новому місці. 
У Миколаєві в Володимира Васильовича залишилися діти, але – від першого шлюбу, який розпався ще до появи Марії Іванівни. 
«Поїхала додому, бо і південний клімат не підходив для мого здоров’я. Лікар прямо сказала: краще буде там, де народилася. Я й послухала пораду. І чоловік за мною теж приїхав», – пригадує жінка.
Одним із перших придбань стала... коза. 
«Вірте – не вірте, але козяче молоко мене фактично на ноги й поставило!», – переконана Марія Іванівна.
З тих пір без кози, курей, качок і гусей Соловйови свого життя просто не уявляють.
А ще господарюють у сусідньому с. Веселе, де є щось схоже на дачу і пів- гектара городу. Якби не та земля, зібрані пшениця, буряк, картопля та інша городина, то навіть не уявляють, як би зводили кінці з кінцями. 
«Так несправедливо, як до нас, пенсіонерів, ніде в світі не поступають!, – переконана Марія Іванівна. – Як були при владі Тимошенко з Пинзеником, то таку систему нарахування пенсій придумали, що в мене всі надбавки і пільги зникли. Ніби й не було 40 років трудового стажу! Отримувала не один рік «мінімалку», потім добилася – трохи підвищили. А в чоловіка так і є – 1300 грн на місяць... Як нам прожити і не замерзнути, хтось там у Києві думає?».

А ще їх рятують… горіхи. Так-так, звичайні волоські горіхи. Які ростуть і на подвір’ї біля хати в Торчині, і на дачі. Виявляється, Марія Іванівна і Володимир Васильович їх збирають, лущать і продають у Луцьку на базарі. За кілограм їм платять по 100 грн, тому горіхи сьогодні – чи не основне джерело отримання хоча б якихось грошей.
Правда, й з тими горіхами в Торчині і навколишніх селах – суцільна халепа. Бо занадилися до чужих дерев… Ну, як би так делікатніше сказати? Словом, громадяни ромської національності, яких зараз у селищі – чи не половина населення. Обтрушують до гіллячки! 
Власники вже й у сільраду скаржилися, і дільничному поліцейському, але віз і нині там. Хто захоче клопотів через якісь там горіхи, за крадіжку яких ніхто навіть не знає, як кримінальне чи адміністративне провадження відкрити? 

Коли закінчиться 
війна?

Марія і Володимир Соловйови за своє життя об’їхали чи не півсвіту. І про Росію-«матінку» знають не з чужих слів... Тому й запитую, коли «москалі» до нас діла не матимуть? Чи – ми до них?
«Знаєте, Україна – дуже багата! Їм наші люди не треба – хочуть тільки сировину, заводи, землю», – ділиться думками Марія Іванівна.
«Особливо Крим, Схід і Південь України Кремль цікавлять. Бо там сильний промисловий ресурс. От у нас, у Миколаєві, фактично все кораблебудування. І військові заводи всі на Росію працювали.  І раптом – все змінилося. Тому Росія хоче відновити контроль. А Західна Україна їх мало цікавить...», – додає...
«Я ж не раз чула: а вас, «бандер», хай хто хоче забирає. Знов під Польщу вертайтеся!», – додає пенсіонерка. 
Почувши «народну мудрість» про те, чого нинішній путінський режим хоче загарбати як не всю Україну, так більшу її частину, цікавлюся, чи ми, українці, такі вже й безгрішні?
Мабуть, не цитуватиме дослівно почутого. Просто коротко переповім суть: українські олігархи кровно зацікавлені в війні і нестабільності, бо отримують колосальні доходи. І що, мовляв, наша верхівка на людях – проти Путіна, а поза очі підтримує з ним тісні стосунки (а як ще там заводи можуть працювати?!)...

Мабуть, як мінімум, доля істини в цьому є, чи не так? 
Розговорившись про життя-буття, знову – про те, що було, що є і що буде.
«Хто народом керує, тим усім зарплати підвищили. Навіть поліції – і тим багато платять! А простим людям як бути? Думають ті депутати про людей чи ні? Була в них зарплата спочатку 6 тисяч, потім стала 17 тисяч...», –  кажуть пенсіонери.
«З Нового року піднімають до сорока тисяч...», – ділюся щойно почутою новину про «народну турботу» про народних депутатів.
«Еге ж! І все мало й мало... Ідуть у відпустку, то по 140 тисяч на руки беруть. Запитати, за що вони маєтки вибудували? Кажуть, що в бізнесі їм було добре, то чого тоді в міністри йдуть?», – дивується Маріяч Іванівна.

А кругом вода, вода, вода…
Вже збирався попрощатися, аж раптом помітив старенькі альбоми з фотографіями. Попросив дозволу перегорнути... Тоді й відчув, яке ще питання не поставив бувалому в бувальцях моряку...
«А за морем не скучаєте?».
І тут обличчя пенсіонера розквітло:
«Ну, як таке може бути, щоб не скучав?! Скучаю! Стільки ж літ відпрацювати на флоті, стільки світу побачити...».
Поволі-поволі, розговорилися про далекі морські походи...
Виявилося,  побував він чи не в усіх куточках планети Земля! Але найчастіше – в Азії, Африці, на Далекому Сході. Навіть у Японії з торгівельним судном побував!
«Занадто «кучеряво» ми й тоді не жили, але порівняно з іншими радянськими людьми – доволі непогано. Бо ж могли щось таки привезти з заморських країв і продати той дефіцит удома», – згадує «старий морський вовк».
І додає:
«Тільки ви не думайте, що на кораблі ніхто нічого не робить. Особливо важко ми працювали, бо ж рибу ловили ледь не цілодобово… Ну, ще капітан чи старпом – тим легше було. А всі інші мусили добре попотіти, щоб рубль-другий заробити.  
А останнім судном, де був матросом Володимир Васильович, став риболовецький траулер «Самуїл Маршак». Екіпаж отримав його новісіньким на верфі в польському Гданську. І – в далекі походи. Де тільки рибу вони не ловили... Навіть у «сорокових широтах», що ревуть штормами, лиха закаблукам дали... 
«По морях і океанах бовталися ми по півроку, – згадує. – Звик. Хоча при мені двоє чи троє молодих моряків відправили в Союз – не витримали хлопці морального навантаження. Розумієте, ти прокинувся, вийшов на палубу – скрізь вода. І так цілий день. Спати лягаєш – вода, вода, вода… Це коли вчився, то море романтикою було. І форма курсанта гарною. А в житті моряків, особливо в рибалок, робота – пекельна…».
Той «Самуил Маршак» і став останнім для Володимира Васильовича. Під час шторму і роботи він упав у трюм. Важка травма... Довге лікування... Списали на берег інвалідом... З тих пір і почалося нове сухопутне життя, яке завело аж у Торчин.
Але він не шкодує. З ніжністю дивлячись на Марію Іванівну, каже:
«Раз вирішила моя «генеральша» тут жити, значить, так і має бути!».
Так і є.
Щодо мішка цукру, то як ним розпорядитися, переможці уже вирішили. Марія Іванівна, мабуть, якусь дещицю до свята припасе, щоб паску спекти. А Володимир Васильович на споріднене запитання тільки загадково посміхнувся…
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора: Володимир і Марія Соловйови в своєму домі ; Володимир Васильович везе додому виграшний цукор прямо на тачці; Марія Іванівна в молоді роки; тут закінчується Торчин;  корабель «Самуил Маршак».

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%