Духотвор

Духотвор

Геннадій Сарапін – людина, котра вміє мріяти і втілювати мрії у життя. Часто ловив себе на думці, що з роками ми стаємо все приземленіші, живемо конкретними проблемами, які найчастіше закінчуються добуванням хліба насущного. А він – не такий. Ось хто вміє мріяти, так це діти.  Запитайте будь-котрого хлопчика чи дівчинку, про що вони мріють, і почуєте дивовижні речі. 
Діти, наче бачать майбутнє, у них є віра у те, що виростуть, вивчаться, здобудуть потрібний фах і матимуть усе-все, чого лиш забажають. Вони вміють мріяти, та не знають, як досягти бажаного. 
Геннадій Іванович і мріяти уміє, і знає стежки-дороги, як дійти до омріяної мети. Вже не раз так бувало – уявив, подумав, закачав рукави і ну ж бо до роботи. Пригадую, із набуттям Україною суверенітету виникла необхідність у демократизації суспільства, зокрема, й в активізації політичного життя. На той же час була тільки одна КПСС і всі примирилися з її «керівною» сутністю… Найпрогресивніші українці взялися творити політичне життя за зразком найдемократичніших країн. Відтак і виникло багато нових партій. 
Геннадій Сарапін на Волині взявся творити обласну організацію Партії зелених України. Починав із нічого. Хоча чому із «нічого»? У нього на той час вже була громадянська свідомість і мрія. З цим якогось дня і звернувся до мене за допомогою й, на диво, я взявся йому допомагати. На моїх очах народжувалась обласна ланка цікавої партії. До її виборчої діяльності долучилися напрочуд цікаві волиняни – письменники, митці, природолюби. 
У кінцевому підсумку вона здобула нечуваний успіх – четвертий результат на виборах до Верховної Ради в області. На жаль, коли партія стала парламентською, її керівництво у повному складі приїхало на Волинь, щоб забрати партію з рук її обласного керівника. Для цього зібрали людей, які ні до виборів, ні до діяльності тодішніх партійців не мали прямого відношення, хоч і працювали у природоохоронних структурах, ще фактично радянських. Активісти, які і творили партію і пройшли передвиборну дорогу, дізнались про цей збір і також прийшли. 
Зібралося велике і поважне товариство і, на диво, завдяки їм всі волинські делегати (кого б хто не покликав) стали єдиною командою на захист проголошених гасел і обласного очільника. Жаль, що тоді Геннадій Сарапін Волинську обласну організацію ПЗУ віддав на відкуп центральному керівництву, пізніше це призвело до викривлення заявлених маніфестів і ця структура втратила авторитет, а відтак і парламентський плацдарм, фактично пішла у небуття.
Опісля цього Геннадій Сарапін оговтувався, мабуть, більше року, а відтак знову заявився чомусь до мене із новим проектом – мистецької просвіти. Він, і для мене було це очевидним, також проріс із мрійництва і чоловічого романтизму. Різнився од державних реалістичних культурницьких проектів своєю майже фантастичністю. Геннадій Сарапін заповзявся у кожному районному центрі створити картинну галерею. Без жодної копійки з державного бюджету, яких тоді й не було навіть для офіційної культури. Але, щоб читач розумів, наскільки передовою і майже фантастичною на той час була сама думка про картинну галерею на рівні невеличкого містечка! Не в кожному обласному центрі діяли виставкові зали. Волинські митці робили виставки своїх творів у коридорах перших банків, які так само тільки створювались. 
Першою удачею стала картинна галерея у Ковелі. Вона фактично врятувала від знесення найстарішу забудову міста, де, вочевидь, бували Косачі й зокрема Леся Українка та її найзнаменитіші гості. Та не раз і не два міські владці Ковеля намагалися її забрати у митців, тоді Геннадій Сарапін організовував своєрідні команди захисту з письменників, митців, інтелігенції. У пресі і на телебаченні з’являлися голоси на захист мистецької твердині. Ковель, цей залізничий вузол, історичний центр та серце області, не був готовий до утримання мистецької перлини. Але все ж владці дослухалися до голосу громадськості і після багатьох спроб забрати у чиюсь власність або ж змінити її статус, до сьогодні маємо Культурно-просвітницький центр з пріоритетами картинної галереї. Хоча від Геннадія Сарапіна його все ж забрали. Та він не образився і щорічно робить тут велику кількість творчих імпрез, віддаючи перевагу, звичайно, виставкам живопису відомих і молодих художників.
Згодом з’явилася районна картинна галерея у  Шацькому лісовому коледжі ім. Валентина Сулька, а відтак – Ківерцівська картинна галерея та галерея газети «Волинь-нова». Виставки живопису влаштовувались у Ратно, Старій Вижві, Любомлі, Любешові, Володимирі-Волинську, Камені-Каширському… Це найновіше самодостатнє мистецьке середовище зі своєю галереєю...
Геннадій Сарапін причетний і до творення не менш важливого пленерного лісоозерного руху художників України і найближчого зарубіжжя. Завдяки його жертовності й ентузіазму ми маємо сотні мистецьких полотен, на яких відомими українськими художниками виписані наші ліси і озера. 
Якось, зустрічаючись з художниками під час Всеукраїнського пленеру «Політ над Світязем», разом з директором Шацького лісового коледжу ім. Валентина Сулька Ігорем Жмурком вирішили відвідати художників у гуртожитку, де й із здивуванням побачили до півтисячі живописних робіт: кожен встиг під завісу пленеру створити до чотирьох десятків полотен, звісно, частина з яких були незакінчені етюди…Фантастична працьовитість… 
Таких пленерів Геннадій Сарапін провів до сотні… Волинські краєвиди роз’їхалися усім світом, експонуються на найпрестижніших виставках в Україні і за кордоном… Яка благородна і щедра робота зроблена в ім’я духовного будування України! Задля культурної розбудови і входження у європейський простір. Варто обмовитися, що за цю роботу подвижник не мав плати – лише художники за всі його старання нагороджували його частинкою своїх робіт. І їх він активно безкорисливо тепер експонує на теренах Волині, а бува і в столиці України.
Особлива сторінка його життєпису – пошук молодих талантів, намагання дати їм дорогу у світ малярства. Цьому приклад – Любомльщина. Перші виставки у райцентрі привернули увагу найвищого районного керівництва і митців. Останні почувалися вкрай невпевнено на той час. Але вже на другій-третій виставках живопису вони не тільки стали активно долучатися до виставкової діяльності, а й вишуковувати таланти з-поміж найталановитіших юнаків та дітей і зараз там є фактично приватна дитяча художня школа. Поряд з тим Геннадій Іванович упродовж усіх цих років  розбудовує Український Фонд культури. Спершу очолював Ковельську міську організацію УФК, тепер – обласний осередок. Вже як голова (знову ж, на громадських засадах) творить будучність України засобами мистецтва.
А ще ж у його активі видання газет – «Доля», «Воскресіння», «Православ’я», «Дует» і «Дуля». Декотрі в останні роки перебудови друкувалися у Прибалтиці, звідти їхали до Москви, а відтак розходилися з рук у руки по всьому імперському огромі – під Велику китайську стіну, у Владивосток, звісно, по всій Україні. Він засновував видавництво, особисто (як поліграфіст!) віддрукував на власній друкарській машині не одну книгу місцевих авторів.
А ще Геннадій Сарапін долучився до становлення Української православної церкви Київського патріархату. Декотрі сторінки його життя варті книг. Якось проходячи повз стару військову церкву, у радянські часи облаштовану під музей військової слави, замріяв відновити храм Божий. Багато разів ходив до найвищого командування, просив, вимагав, організовував мітинги і хресні ходи до храму, а, діставши врешті згоду, провів збори двадцятки, взявся разом із друзями облаштовувати Свято-Георгіївський храм і невдовзі тут вже правились служби Божі. Він був церковним старостою до того часу, поки життя церкви не ввійшло у звичну колію. Цей храм донині діє на території військового містечка, об’єднуючи прикордонників і мирян. Долучився Генадій Іванович до налагодження українського духовного життя і у Луцькому Свято-Троїцькому соборі, храмах Ковеля.
Під час Революції гідності стояв разом з усіма патріотами на майданах Ковеля, Луцька, Києва.
Він – романтик із дитинства… Народився у Ковелі в родині службовців. Батько Іван Афанасійович працював у пожежній інспекції, мама Єфросинія Анисимівна була вчителькою молодших класів. У сім’ї був старший брат Олександр. Геннадій закінчив 8 класів Ковельської ЗОШ №5 і вступив до Ковельського ПТУ №5, де прилучився до художньої творчості – малярства і різьби. А ще, як і батько, був музикою, грав по весіллях, був бас-гітаристом вокально-інструментального ансамблю «Романтика»… Відтак була служба в армії, потрапив в учебку танкістів, а закінчував службу у ракетних військах. Втім, і під час служби малював та грав у військовому оркестрі, доводилося зустрічати й загиблих в Афганістані. Після армії вступив у Львівську політехніку, здобув фах інженера-механіка металорізальних верстатів та інструментів і довгий час працював на відповідальних посадах… Навчався на мистецтвознавця у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. Та всі ці роки, від дитинства душа його жила Україною, тому з першим потеплінням влився до найсвідоміших молодильних сил, творив Народний Рух України, ходив, як прийнято казати, по лезу ножа. 
До речі, він доволі непогано пише картини. Його живописні полотна радують близьких і друзів. А якось приніс новорічну казку для малечі і вона ще побачить світ.
Іноді доходить до парадоксу… Ті, хто займає високі державні посади і вважає себе «керівною елітою» України, «ногами відкриває» двері картинних галерей чи виставок. Геннадій Сарапін не смутиться: дає можливість таким людям побачити, що може талант! Коли українське начальство засоромиться перед талантом, тоді й почнеться правдешня Україна… 
Ця його дивовижна мрія змінити українську ментальність засобами мистецтва здається мені найбільш фантастичною, хоча у той же час і цілком реальною. На власні очі бачив, як декотрі високі чини, намагаючись зрозуміти сутність творчості художників, письменників, співаків, ставали талановитішими і у своїх чиновницьких буденних справах. Ставали україннішими, добрішими, людянішими… Можливо, колись це стане своєрідним, може прикінцевим випробувальним тестом для всього чиновного люду… Не обминув виставку і… потрапив у керівне крісло. Обминув – з крісла вилетів.
Були в нього проекти і на весь тодішній Союз, зокрема, упорядкував каталог колекціонерів усіх напрямків. Останній проект – виставки картин художників, які об’єдналися у своєрідні товариства і спілки, до створення яких також долучився Геннадій, в картинній галереї обласної ради. А загалом він організував понад три сотні виставок образотворчого мистецтва.
Інтелігентна і скромна людина, яка живе для України, – поруч! Не загорджується, не командує, впевнено і натхненно, навіть при безгрошів’ї, творить майбуть, бережників мрій, духовність, без якої Україна як національна самобутня держава – немислима. Йому виповнилося п’ятдесят шість. Розквіт! Самодостатність. Великий чин – Духотвор.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото: Геннадій Сарапін на художньому пленері.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (58) - 15.9%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (162) - 44.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (99) - 27.2%