Невидимий фронт був, є і буде!

Невидимий фронт був, є і буде!

7 вересня в українському війську відзначатиметься  День розвідки. Саме цього дня у 1992 р., відповідно до Указу Президента України «Про Управління воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України», було створено розвідувальний орган стратегічного рівня, що стало початком історії військової розвідки незалежної України.

За часів колишнього СССР неофіційним святом військової розвідки вважалося 5 листопада – цього дня в 1918 р. наказом Реввійськради Польового штабу РККА було створене Реєстраційне управління. До його функцій входила координація зусиль усіх армійських розвідувальних органів.
Варто пам’ятати, що доля багатьох співробітників радянської військової розвідки тим чи іншим способом пов’язана з Волинським краєм. Одні тут народилися і зростали, інші були свідками й учасниками Першої світової, буремних революційних подій, Громадянської війни, під час Великої Вітчизняної виконували розвідувальні завдання у складі спеціальних оперативних груп і партизанських загонів, визволяли її територію від гітлерівських загарбників.
Про наших земляків, славних лицарів військової розвідки, уродженців Ковельщини комбрига Федора Мацейлика і капітана 2-го рангу Демида Господарика, а також литовця Болеслава Контрима, родом із с. Затурці Локачинського р-ну (до слова, у роки Громадянської війни він заслужив три ордени Червоного Прапора) я вже писав на сторінках «Волинської газети» у статті «Волинський слід у радянській розвідці» (24 листопада 2011 р.), тому не буду зупинятися на їхніх біографіях і конкретній розвідувальній діяльності .
Настав час сказати про інших.
…Під час знаменитого Брусиловського прориву з 24 по 26 травня 1916 р. продемонстрував чудеса хоробрості і героїзму на території теперішнього Млинівського р-ну Рівненщини і Луцького р-ну нашої області командир розвідвзводу 55-го Подільського полку підпоручник Ісай Парфелюк, українець, уродженець колишньої Бессарабії. За три дні боїв він був відзначений орденами Святого Великомученика і Георгія Побєдоносця 4-го ступеня, Святої Анни 2-го ступеня з мечами і  Георгіївською зброєю за доблесть і особисту хоробрість.
У жовтні 1917-го 55-й Подільський полк, на чолі якого стояв Парфелюк, перейшов на бік більшовиків. Під час Громадянської війни розвідку в боярській Румунії проводив розвідвідділ 14-ї армії  червоних. Його начальником, а потім нелегальним резидентом у цій країні був саме Ісай Парфелюк. 
У січні 1923 р. його заарештувала румунська поліція. Незважаючи на жорстокі катування, впродовж двомісячного перебування у в’язниці червоний резидент нікого зі своїх помічників не видав. Незабаром його засудили до 20-ти років каторги. Але вже у серпні того ж року колеги з розвідки підкупили начальника військової в’язниці у Кишиневі і вивезли Ісая до Радянського Союзу. Впродовж багатьох років він плідно трудився у Міжнародній організації допомоги борцям революції (МОПР), був референтом ЦВК Молдавської АРСР. Комдива Парфелюка репресували у жовтні 1937 р.,  реабілітований 1971-го.
На початку Великої Вітчизняної війни комісар стрілецького батальйону Антон Бринський, що народився на Хмельниччині, потрапив у оточення і перейшов до організації та розгортання партизанського руху на території Вітебської й Мінської обл. у Білорусії, а згодом – у північних і західних областях України.
Влітку 1943 р. було створено оперативно-розвідувальний центр Розвідуправління РККА на чолі з підполковником Бринським, який діяв на території м. Ковеля. Він регулярно отримував цінну інформацію про перекидання німецьких військ та їхніх угруповань у стратегічно важливому залізничному вузлі. Зведення мали велике значення для планування і проведення наступальних операцій радянських військ і отримали високу оцінку командування.
В лютому 1944 р. Бринський удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після Перемоги продовжував службу в Збройних силах. Вийшовши у відставку, тривалий час був членом Радянського Комітету ветеранів війни, Спілки письменників СССР. Він – Почесний громадянин м. Луцька.
Син кадрового дипломата, репресованого наприкінці 30-х рр. минулого століття, уродженець м. Одеса Овідій Горчаков у січні 1944 р. на чолі спецгрупи Розвідвідділу 1-го Білоруського фронту був закинутий до району дислокації німецьких угруповань в трикутнику Брест-Ковель-Влодава. Спираючись на допомогу волинських підпільників, розвідникам вдалося взяти під контроль Ковельський вузол і відстежувати перевезення гітлерівців по залізничних і шосейних сполученнях Ковель-Брест-Варшава. 
У поданні до нагородження лейтенанта Овідія Горчакова орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня зазначалося: «Працюючи командиром спецгрупи в період літнього наступу (1944 р.) в районі міст Влодава-Ковель Горчаков О. О. своєчасно передавав командуванню відомості про дії німецьких військ і укріплення противника…»
Заслуги розвідника перед Народною Польщею оцінені найвищим бойовим орденом «Віртуті мілітарі» і срібною медаллю «Братерство зброї». А ось Героя Радянського Союзу йому так і не присвоїли, хоча до цього високого звання номінували двічі…
Після війни закінчив Літературний інститут ім. Максима Горького. Впродовж декількох десятиліть з-під його пера вийшла низка книг, присвячених бійцям невидимого фронту. Спільно зі своїм другом (польським письменником Янушем Пшимановським)  написав повість «Викликаємо вогонь на себе», засновану на реальних подіях Великої Вітчизняної. За нею відзняли однойменний багатосерійний телефільм, удостоєний у 1968 р. премії Ленінського комсомолу.
Помер Овідій Горчаков у Москві 2000-го р. Згідно із заповітом, його прах розвіяли в Клетнянському лісі на Могильовщині у Республіці Білорусь, де він вперше у складі групи розвідників був десантований у тил ворога. Ще одна частина праху покоїться на Ваганьківському кладовищі у Москві.
Однією з яскравих постатей військової оперативної розвідки в роки війни був майор Микола Федоров, уродженець Ленінградської області. Саме він керував акцією щодо знищення фашистського верховного  комісара Білорусії Вільгельма Кубе у вересні 1943 р. За проведення цієї блискучої операції удостоєний ордена Леніна.
Згодом був направлений в район м. Рівне із завданням знищити гауляйтера України Еріха Коха. На жаль, під час підготовки операції «мішень» несподівано відкликали до Берліна.
Потім Федоров очолив загін особливого призначення в районі залізничної магістралі Львів-Володимир-Волинський-Ковель. Взаємодіючи з іншими партизанськими формуваннями і місцевими патріотами, вів розвідку за переміщенням німецьких військ. Завдяки діям загону Федорова летіли під укіс ешелони з гітлерівцями, порушувалися лінії зв’язку, до Центру йшла цінна розвідінформація.
Згодом, переправившись через р. Західний Буг, розвідники Федорова вийшли в район м. Любліна і почали проводити диверсії на залізничних та шосейних шляхах, громити місцеві фашистські гарнізони. В одному з боїв, прикриваючи відхід своїх підлеглих,  майор Федоров загинув у сутичці з карателями поблизу м. Хелма, де він і похований. Посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Хаджи-Умар Мамсуров військовим розвідником став у 1935 р. Під час Громадянської війни в Іспанії як військовий радник був організатором і керівником партизанського руху, брав безпосередню участь у складних та ризикованих диверсійних операціях. У період радянсько-фінської війни – заступник начальника опергрупи Генштабу Червоної Армії на Північно-Західному фронті, командир Особливої лижної бригади, яка діяла в тилу фінських військ. Потім очолював 5-й (інформаційний відділ) Розвідувального управління РККА. У Велику Вітчизняну займався організацією партизанських загонів на Західному,  Північно-Західному і Ленінградському фронтах, начальник оперативного відділу і помічник начальника Центрального штабу партизанського руху. У квітні-серпні 1943-1946 рр. командував 2-ю Кримською кавалерійською дивізією, яка брала участь у визволенні України, в тому числі волинських земель і, зокрема, м. Луцька.
Указом Президії Верховної Ради СССР від 29 травня 1945 р. за зразкове виконання завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками і виявлені при цьому відвагу і героїзм генерал-майору Хаджи-Умару Мамсурову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він був командиром батальйону зведеного полку 1-го Українського фронту на Параді Перемоги в Москві 24 червня 1945-го. Після війни закінчив Академію Генерального Штабу, командував дивізією, корпусом, армією у Прикарпатському  військовому округу. У 1957-1968 рр. генерал-лейтенант Мамсуров – начальник Центру особливого призначення, заступник начальника головного розвідувального управління (ГРУ) Генштабу Збройних сил СССР.
Одна із вулиць м. Луцька й досі носить ім’я славного сина осетинського народу.
І, врешті-решт, начальником головного управління розвідки Міністерства оборони України – помічником Міністра оборони з питань розвідки та  воєнної політики з жовтня 1992-го до січня 1997 рр. був уродженець с. Вижгів Любомльського р-ну, вихованець прикордонних військ, генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, народний депутат України 2-го скликання, відомий державний і громадський діяч. 
Ці, а також інші «бійці невидимого фронту» не тільки військового, але й мирного часу, є добрим прикладом для молодої генерації українських розвідників, що продовжують свою нелегку та специфічну службу й у наші дні. Але про них розповідати час іще не настав…
Олександр  БУЛАВІН, генерал-майор у відставці.



  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%