«Мам, а що ви варите?»

«Мам, а що ви варите?»

Ще в часи мого дитинства на національному радіо дуже популярною була передача «Державні діти». Йшлося там про сиріт, дитячі розхристані долі, милосердя… У моїй сім’ї цю передачу розпізнавали з перших слів ведучої. Але, окрім усього іншого, мені чомусь чи не найбільше запам’ятався, власне, термін «державні діти». Якось він не те, щоб не подобався, а… спонукав до роздумів. 

Минули роки – і держава дожила таки до розуміння того, що не «державними» мають бути діти із сирітськими долями. Бо державне, як у народі кажуть, - то нічийне. А дитя має бути – своє, рідне. Як не біологічно, то духовно. Державних дітей у родині …. із с. Самари-Оріхові, що на Ратнівщині, я не побачила, скільки не вдивлялася у меткі оченята хатньої малечі. На щастя, їх там нема…
Світлана довго не зважувалася виходити заміж. Мала проблеми із серцем. Аж доки вже у старшому віці лікарі зробили операцію і запевнили, що вона може ще спокійно, без шкоди для здоров’я народити дитину. Тут і Миколу зустріла на життєвому шляху. Правда, подружжя домовилося між собою відразу: раптом Бог дітей не дасть, без малечі не житимуть – візьмуть у родину сироту обов’язково. Чи то відчували, чи Господь цій парі завчасу окреслив життєву дорогу?.. 
«Я сама шукала, питала, ходила… У той час ще не все так просто було, головне, що не мали всієї інформації про те, як взяти в родину дитину. Тільки-тільки починала діяти програма про прийомні сім’ї, це років 7 тому. У райдержадміністрації мені запропонували її спочатку просто почитати. Програма програмою, звичайно. Мені ж головне було дитина. Ну, найбільше – двоє… Але ми стали співпрацювати, спілкуватися, поїхали на навчання…»
А згодом, забіжу наперед, у сім’ї з’явилося …четверо діток. Троє із них перебували у рожищенському притулку. Старший хлопчик мав 10 літ, його сестричці 7, меншому братику 3… Наймолодшу сестричку, якій на ту пору було лише майже півтора року, названі батьки через деякий час теж забрали до себе. Просто з лікарні. 
«Дівчинка старша там, у притулку, чи не найдужче зраділа, що за ними прийшли. А от хлопчик, Вадим, був дуже насторожений. Він не хотів у сім’ю. Надіявся, що мама повернеться. Навіть, коли його матір позбавили батьківських прав, він все одно немов чогось чекав… А вже коли ми приїхали згодом забирати їх додому, він раптом підбіг і міцно обійняв чоловіка за шию. І тоді – все…» – згадує Світлана.
Ці всі дитячі емоції стають зрозумілими лише тоді, коли дізнаєшся, у яких умовах їм випало провести кілька літ свого життя. У цих чотирьох дітей матір одна, тати – різні. Переїздили із села в село. Складні обставини. Жили, де прийдеться. Зимою грілися у ліжку, притуляючись один до одного…
«Ми спочатку жили зі свекрухою. Там було трохи тісно. Бо ж дітей як-не-як четверо. А тоді вирішили побудуватися. Перейшли в нову оселю. А тут місця стільки, що їх якось стало і не видно, – сміється Світлана. – То й надумали взяти ще одну дівчинку. А в неї ще була сестричка… Як залишиш? А тоді нам кажуть: «А заїдьте подивіться на двох хлопчиків». Ну, ясно ж було, що як ми вже їх побачимо…»
Побачили. І стало у них … восьмеро синів та доньок. Вадим, Іванка, Таня, Андрійко, Оксана, Богдан, Толик та Настя!
Звичайно, коли виписати оці сирітські долі та родинні перипетії на папері – все просто. І це нічого, що Світлана з Миколою навіть натяком не дали зрозуміти, що їм важко. Рідним батькам, у яких одна дитина, не завжди вистачає часу уроки з нею повчити. А тут – не одна. А тут – треба гори терпіння й сили, а ще більше любові, щоб ці діти вилізли зі шкаралупки «складних сімейних обставин», в яких їм судилося народитися. 
Вихованцям першого в Ратнівському р-ні дитячого будинку сімейного типу, бо саме такий статус має ця сім’я, Світлана та Микола намагаються дати головне – тепло і затишок, бо переконані: лише так можна розтопити найхолодніше серце. Нині вони живуть великою і дружною родиною. А малий Богдан тільки трохи більше року тому нарешті второпав, що ці мама й тато не народили його… Хоча він уже під стіл пішки давно не ходить, але все ніяк не міг зрозуміти, як таке може бути.
Може. На жаль. Хоча в цьому випадку все повернулося – на щастя. 
А що ж рідні мами? Одна з них іноді телефонувала, та от півроку вже не дає про себе знати. У неї ще двоє діток, але навіть те, що четверо кровиночок ростуть не поруч, не навчило цю жінку бути справді мамою… Правда, гостинці кілька разів автобусом у Самари-Оріхові передавала. У двох дівчаток, які прийшли пізніше, матір померла. Є рідна ненька і у ще двох хлопчиків. Десь є…
Нині у цій сім’ї всього дуже багато: є діти, про яких мріяли Світлана і Микола, є тепло і любов, є спільне господарство, спільні захоплення. І навіть коли іноді хтось із діток раптом відважиться натякнути цій названій неньці (простій сільській жінці з усміхненими очима), що вона, мовляв, не рідна…. То Світлана усміхається і тихо йде… Вона навчилася бути психологом. Навчилася не ятрити цим дітям і так роз’ятрені рани. Бо знає: за п’ять хвилин отой, хто дорікав, переступить поріг кухні та раптом запитає: «Мам, а що ви варите?..»
Олена ЛІВІЦЬКА.
 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%