На свято Катерини – до… Катерини Петрівни

На свято  Катерини – до… Катерини Петрівни

Вісточка, що приз від «Волинської газети» їде в Озеряни, до села дісталася швидше за журналістів.
– Вас уже зачекалися! – сказали нам у сільраді, показуючи дорогу до дитячого садка, де працює наша передплатниця Катерина Лозовицька.
І справді… Побачити читацький приз тьоті Каті хотіли усі 16 хлопчиків і дівчаток, що ходять до дитсадка, то ж обідній  сон вже у ліжечках «саботували»… А побачивши велику коробку, майже одразу поринули у щасливий сон… 
Сказати, що Надію Петрівну люблять тільки дошкільнятка та їх батьки, це майже нічого не сказати. Поважають завідувача дошкільного навчального закладу також усі 45 учнів місцевої школи, які ходять на обіди до дитсадківської їдальні, дорослі озерянці, про яких Катерина Петрівна піклується як депутат сільської ради. 
Дорожить своїм людяним керівником і невеличкий колектив – вихователь і музичний керівник Ірина Власюк, її помічниця Надія Бірук, кухар Наталя Зубко, прачка Ольга Лесюк та кочегар Віктор Новосад. А малюки Олеся, Михайлик та Костянтин по секрету нам шепнули, що кухар Наталя Петрівна навіть зумисне для нас зварила найсмачніший у світі озерянський червоний борщ, що стало для нас незаперечним доказом: таки виглядали.

– Це моя братиха із Турійська попередила, що Ви уже в дорозі! – зізналася Катерина Петрівна й взялася показувати дитсадок: – Тут у нас ігрова кімната, там куховаримо, ось мій кабінет, у цій залі обідають школярі, у сусідній їдять наші дітки. Тут санвузол, роздягальня, це наша маленька українська світличка і водночас музей народознавства. Зауважив у ньому дуже раритетну жіночу сукню минулих століть, а ще рушники, доріжки, картини.
Потім взялася розповідати про різні дитячі майданчики на подвір’ї і хвалити батьків, які для малечі роблять своїми руками дерев’яні коники, гойдалки, ігрові майданчики і навіть по фурі дров, аби дитсадок узимку «не замерз», привезли. Не забула згадати й про «золоті руки» Леоніда Власюка – батька виховательки, що робить усілякі дитячі «хорошуньки». 
Показала іграшки: «Їх у нас дуже багато. Є різні м’ячі, коники-гойдалки,  ляльки, машини… Нема лиш гімнастичної стінки, а всі ж хлопчики і дівчатка люблять лазити, стрибати, мов які олімпійські чемпіони! Де б якого спонсора знайти! Порадьте!» 

А відтак розмова плавно перейшла на її депутатські клопоти: «Просять озеряни провести вуличне освітлення, батьки, що були задіяні в АТО, подбати про пільгове харчування для дітей».
Відтак заговорила і про захоплення: співає у фольклорному колективі Озерянського клубу, який очолює Марія Козак, любить вишивати рушники і навіть ікону Божої Матері «Семистрільну» бісером вишила, щоб скоріше мир настав…
– Вона дуже тяжко вишивалася… – зітхнула. – З сіл, що входять до Озерянської  сільської ради, у перший призов потрапило аж 12 хлопців. А ще поїхав на війну чоловік моєї рідної сестри Наталі – Іван Гузюк, під Волновахою опинився і двоюрідний брат Микола Риль (він вцілів тільки тому, що в останній момент призначили черговим по кухні). Думала, вишию і закінчиться війна… Та вона ніяк не закінчується…

Зупинилася біля державного прапора з автографами бійців АТО.
– Батько нашої чотирирічної Діани Сергій Карплюк воював на Сході у складі 44 артилерійської бригади, – мовила, змахнувши непрохану сльозу. – Його бойові побратими, як їхав додому, і передали для донечки у садочок цей прапор. Такого навіть у школі нема.
«Ми тут не за них, – прочитав. – А за дружину і за землю, що називається Україною… Борода».
А ось автограф і Діаниного тата: «Слава Україні. Ми повернемось. Волинська обл., с. Озеряни. Карплюк С. М.».
Так, хлопці повертаються… Помітила, як радіють і діти, і працівники, коли по маленьку Діанку приходять її мама Тетяна Ігорівна і татко Сергій Миколайович. Життя перемагає. Боєць першого призову Юрій Мохнюк вже навіть замінив на посаді сільського голови свого попередника Ярослава Гаврилевського, завдяки якому у селі і відкрився цей садочок, робить багато добрих справ. Та не всі можуть знайти достойну роботу, щоб прогодувати сім’ї. Мусять їхати на заробітки або ж займатися домашньою господаркою. Цих клопотів не цурається і наша передплатниця з чоловіком Віктором Петровичем. 

Катерина Лозовицька – родом із Нововолинська. У Сушибаби – це село, де нині живе подружжя, приїжджала до батьків матері. Тут і пригледів її сільський парубок, коли у селі прокладали електролінію. Три роки зустрічався з дівчиною і причарував… Побралися. Думали з часом гайнути у місто, та доля розпорядилася по-іншому. Ось уже дев’ятнадцять літ як у невістках. Тринадцять із них прожила із свекрухою, шістнадцять – із свекром… Катерина здобула педагогічну освіту, влаштувалася працювати вчителем підготовчої групи в Озерянську дев’ятирічку, а відтак – потрапила вихователем у дитячий садок, який, після виходу на пенсію своєї попередниці-завідувача, згодом і очолила… Роботи багато, але з роками прийшов і досвід, і авторитет. Справляється. Дома також багато клопотів. По-перше, чекає господарка, є свині і кури, обробляють землю, а ще разом із чоловіком доглядають батька, що переніс інсульт, і тітку… Є у подружжя сімнадцятирічний син Павло… Він, і це знову якесь диво, повернувся у місто маминої юності, зараз навчається там у ПТУ на слюсаря і живе з її родиною. 
Катерина Петрівна любить свій край, рідне й поблизькі села. Може годинами розповідати про їх історію. Повідала нам і про дивну назву села Сушибаба: «Колись тут росли велетенські дерева, у дуплах яких при великій біді могла знайти сховок навіть людина. Під час одного з ворожих набігів ще за Першої світової у дупло котрогось із дерев залізла баба… Її знайшли вже тоді, коли тіло зовсім висохло… Ця сумна подія і дала назву місцині».
І це таки, мабуть, не вигадка, бо поряд церкви, яку збудували в Озерянах по сусідству з дитячим садком, росте кілька вікових дерев: в одному є величезне дупло, куди може поміститися людина, в іншому – дивний витвір природи: чотирикутничок між стовбурів, що зрослися. 
Розпитали у Катерини Петрівни і про озера, яких тут у поблизькій околиці аж дванадцять. Озерянське, що  прилягає до сільських городів і є загально-зоологічним заказником, навіть сфотографували. Катерина Петрівна стала пригадувати кожне, де доводилося бувати: «Бережисте, Пісочне, Болотнє (на ньому кілька літ тому диких качок розводили), Щуче, Олєндерське (там церква «пішла» в інші світи і воно досі людей дивує)….
Ось такій незвичній особистості витяг читацького приза – двокамфорну електричну плиту – народний артист України Василь Чепелюк. А судилося дістатися йому до адресата у день святої великомучениці Катерини. Та ще й звати передплатницю, як святу. Не може бути стільки співпадінь, це ПРОВИДІННЯ. 
Так думали ми, покидаючи цей чудовий край. На нашу ж героїню терпеливо чекав шкільний автобус: щодня разом із сімома дитсадківцями і сімома школяриками вона вранці їде в Озеряни, аби по обіді повернутися у найрідніше село Сушибаби. 
Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора: Катерина Лозовицька із Іриною Власюк; переможниця з Озерян; тиха година у дитсадку; сільський музей; тут працює Катерина Петрівна.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.9%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (167) - 44.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.9%