Рятували, ризикуючи життям

Рятували, ризикуючи життям

Для волинських євреїв рік 1941-ий був важким, а 42-ий став трагічним. 
У нашому багатонаціональному селі Доросині Рожищенського району (а тут мешкали понад 450 українських сімей, 23 німецьких, 32 польських, 7 чеських) було лише 5 єврейських, які займалися переважно дрібною торгівлею, розповідав мій тато Володимир. Але серед них він назвав мені й представників трудових спеціальностей. 
– Якою кравчинею, – згадував, – була Майзер Бруха, молода єврейочка. Як знала свою роботу! З якою відповідальністю ставилась до неї! А у Крайзера кравецькій справі вчилися навіть декілька моїх ровесників. Серед доросинівських євреїв був і коваль. Кузня його стояла в центрі села, де зараз обійстя Руслана Михалюка. Який то був коваль! Коли він вам зробив плуга чи рало, то вони ні на цаль вліво, ні на цаль вправо, ні на сантиментр вниз, ні вгору – як по маслу йшли. 
Нацисти зневажили усе те, перекреслили моральний рівень євреїв та їх самих – гнали усіх скопом до могил. Ті, котрим якось вдалося уникнути того жахного Рожищенського гетто (а туди запроторили з самого містечка і навколишніх сіл 3870 чоловік), намагалися якось вижити, перебути страшний час. Наведу декілька вражаючих прикладів цього християнського милосердя і людського подвигу. 
Моя двоюрідна сестра Наталія Хмільовська (по чоловікові Давидович, з 1950-го року мешкає в Тихотині) нещодавно під час зустрічі уточнила мені подію початку липня 1941-го. До їхнього обійстя, що на хуторі Страхолин – по дорозі на Кияж, перед світанком, крадучись в малиннику, що підходив аж до хати, обережно постукав в шибку оселі односелець Мотьо. Він був напівголий, весь у сажі. Батькові Іванові, з яким дружив, тремтячим голосом розповів, що ледве врятувався від облави поліцаїв, бо заліз у димар, коли ті підходили з обшуком до його хатини. Просив тимчасово десь заховати. 
– Тато, – каже Наталія Іванівна, – облаштував йому потаємне місце в клуні, де вже склали сіно. Там він знаходився з місяць, поки сусід випадково не побачив, коли він вночі виходив на подвір’я подихати свіжим повітрям. Щоб вберегтися від доносу, батько перевів 32-річного єврея Мотю до швагра Захара Войтюка — на віддалений хутір Кияжниця. 
Там  з нещасним господарі також ділилися їжею і деякий час давали йому прихисток. Захар згодом з села приніс трагічну звістку: поліцаї вбили його матір, дружину і доньку за те, що не видали чоловіка. Згодом місцеві підпільники переправили втікача на Камінь-Каширщину в партизанський загін «Крука» – Коніщука. 
Готуючи з вчителем Степаном Швансом художньо-документальну книгу «У вихорі війни», нам вдалося дослідити ще декілька сміливих вчинків наших землячок – Агафії Стадник, Горпини Чабанчук та жительки з села Баб’є (нині Квітневе) Панасіни Нечипорук. Агафія всю осінь і зиму 1942-1943 років переховувала в своїй клуні та льоху Давида Цитвара, його дружину Соню з чотирирічним сином Абрамчиком. Коли з обшуком навідалися до неї два поліцаї, вдовиця задобрила їх могоричем. Пообідавши, один з них вже під хмелем промовив: 
– Тітко, ми знаємо, що вони у вас. Хай собі будуть. Тільки ви обережно з ними. Ми – то свої, а можуть прийти... чужі. Бо нам такий наказ: спроваджувати євреїв у гетто. 
Тоді Агафія спромоглася лише промовити: «Дякую тобі, парубче, за людяність. Бог все бачить і тобі, може, колись в біді Він допоможе». 
А ось до Горпини Максимівни якогось дня з погрозою навідався сам станичний Василь Задорожний. «Нам донесли, – сказав він, – що ви переховуєте сім’ю євреїв». На цю розмову нагодився чоловік Іван. Він вмолив Задорожного не забирати нещасних. Пообіцяв перевести їх в інше село, щоб йому не було неприємностей за невиконання наказу. 
Переховувались деякий час євреї й по інших господах села. Були вони в Дем’яна Семенюка, Фелька Крашевського та Івана Шинкарука з Кияжа. 
Про жертовний вчинок Панасіни Нечипорук мій вчитель-літератор у названій книзі вмістив окремий грунтовний нарис «Естерко! Тепер ти – Галя». У ньому йдеться про трагічну долю дрібного торгівця Мойши Федери, його дружини Сари та доньки Грети, які мешкали в Бабйому. Їх нізащо серед білого дня розстріляли німецькі жандарми. Врятувалася лише найменша донька Естерка – в цей час вона побігла до сусідки Панасіни. Жінка не злякалася погрози, що за переховування єврейки її можуть вбити, і дала прихисток дівчинці. Із сином Марком у хліві, де тримала корову, під жолобом викопали невеличкого льоха і там зробили тимчасову схованку. Двічі місцеві поліцаї робили обшук у Нечипоруків, але дівчинки не знайшли. Їй дали нове ім’я Галя, а сусідам сказали, що це донька їхньої померлої родички з сусіднього села.
Після війни Естерку забрали в Польщу батьки її матері Сари. А згодом вони всі виїхали в Тель-Авів. Естерка там закінчила інститут, працювала економістом. Розшукала на Волині свою рятівницю, листувалася з нею, а за горбачовської перебудови вперше відвідала село дитинства Баб’є – Квітневе. На жаль, живою вже не застала своєї другої мами Панасіни. Її привітно зустріли син Марко з братом. Про цю хвилюючу історію одна з ізраїльських газет розповіла слухачам у лютому 1990-го року. 
До слова, відізвався листом вдячності за хрущовської відлиги з Ізраїлю до Івана Хмільовського та Захара Войтюка і Мотьо. Він навіть присилав гарні подарунки моїм родичам. Я тоді вже був у 9-му класі, то в Захара Гордійовича бачив його листівку-привітання з Новим роком. На ній (пам’ятаю) була світлина будівлі кнесету – парламенту цієї країни. І досі шкодую, що не записав прізвище свого далекого односельця. 
Історія з  родиною Цитварів склалася також щасливо. Їм вдалося вижити і після війни виїхати до Ізраїлю. Через 60 років з Тель-Авіва відізвався їхній син Абрам. Агафія Стадник , на жаль, вже померла. На листа відповіла її донька Надія Банада. Влітку 2001 року відбулася довгоочікувана  зустріч. Нині в оселі Надії, яка мешкає в Доросинях, час від часу лунають телефонні дзвінки від Абрама та його синів. Він та його родина пам’ятають своїх рятівників з далекої Волині.
P. S. 
На Меморіалі жертвам Голокосту в Єрусалимі у залі Пам’яті на 1 січня 2016 р. вже вміщено 26 тисяч 120 світлин громадян різних країн, які в роки Другої світової війни рятували євреїв та удостоєні звання «Праведник народів світу». З України занесено 2544 прізвища: за кількістю – це четверте місце після Польщі, Голландії та Франції. Серед наших громадян є й імена 11 волинян – Ісака Гнатюка з Маневич, Івана та Оксентії Барбаруків, Івана і Теклі Масло, Сергія та Віри Мосійчуків, Михайла і Зофії Печені, Федора та Горпини Жигадло. Ще 203-м мешканцям області Єврейська рада України і Фонд Пам’яті жертв фашизму за цей подвиг надали звання «Праведник України». Гадаю, що цей почесний список заслужено поповнять прізвища Агафії Стадник, Панасіни Нечипорук, Івана Хмільовського та Захара Войтюка. Обласна асоціація «Праведники народів світу» нині готує відповідне подання. 
Василь Федчук, член НСЖУ.
На фото: праведники Агафія та Іван Хмільовські.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (168) - 45%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.8%