Секретна депеша Івана Грушецького

Секретна депеша Івана Грушецького

60 років тому наша область знову зазнала масової міграції населення. Згідно зі сталінською доктриною створення країн із однонаціональним складом населення, звідси «пропонувалося» виїхати етнічним чехам і словакам, а на прадідівську землю заманювали емігрантів із Латинської Америки та ЧССР...
На превеликий жаль, час і безпам’ятство зробили свою чорну справу: зараз уже мало хто згадує про переселенців кінця 1956-го і початку 1957-го... Навіть їхні діти та онуки мало що знають, не кажучи вже про громаду чи владу, яка нею управляє...
Взагалі, масова міграція для Волині стала визначальною ще в період Першої світової війни, яка розділила область фактично навпіл. З одного боку були позиції кайзерівських і австро-угорських військ, із іншого – окопи російської імператорської армії. Бойові підрозділи потребували достатньої території для розквартирування передових та тилових підрозділів, і це стало першою причиною евакуації волинян. Другою, не менш важливою обставиною, стала шпигуноманія: ворогуючі армії поголовно підозрювали місцеве населення в лояльності до противника, а тому залюбки використовували тактику «випаленої землі», коли будівлі мирних волинян використовувалися для цілей війни, а самі власники депортувалися або вглиб Російської імперії, або в Німеччину чи Австро-Угорщину. 
Не всім довелося повернутися додому, а неподалік Відня й досі існує поселення, засноване 100 років тому вихідцями з Волині. Їхні нащадки стали такими собі «волинськими австрійцями»...
Друга Річ Посполита (1921-1939 рр.) теж не принесла особливого добробуту нашим людям. Чи не основною причиною були тодішні польські закони, які дозволяли полякам купувати землю в українців, а от представникам корінного народу щось придбати в поляка – забороняли...

Красномовний приклад – розпродаж за борги власника Польським земельним банком у 1927-1932 рр. наділів панського маєтку в смт Колки Маневицького р-ну. Оскільки пропонувалися ділянки від 5 до 17 га, то, цілком зрозуміло, що фактично ніхто з місцевих поліщуків не міг придбати жодного «моргу» землі. Відтак, 546 га між собою розділили лише 79 власників із Колок, Острова, Рудників, Старосілля, Лисища, Домбрового, Рудні, Крисівки...
Натомість ціла вербувальна мережа агітувала безземельних та бідних людей їхати на заробітки в країни Північної і Латинської Америки.  Хто вирушив у США чи Канаду, той, як правило, вже не повернувся (все-таки, комфортні умови життя та праці і можливість реалізувати себе далися взнаки, і в Канаді міністрів-українців зараз чи не стільки ж, скільки їх у Києві!).
А от в Аргентині, Парагваї, Колумбії, Мексиці, де осіла не одна тисяча наших співвітчизників, реалії були зовсім іншими...
Хто зна, як би все відбувалося після закінчення Другої світової війни, якби не сталінська ідея повністю покінчити з наявністю в Західній Україні представників інших етносів (крім росіян, білорусів та інших народів СССР). Оскільки кожен із них на випадок початку Третьої світової розглядався як потенційний «агент імперіалізму», то, на думку Кремля, набагато краще було б превентивно «зачистити» від них західні землі Союзу. Натомість звозили етнічних українців із числа колишніх емігрантів: після війни робочих рук катастрофічно не вистачало...

Як і в 1940-ому, коли на Захід потягнулися кавалькади переселенців із числа німців, замість яких зі східних територій тодішнього третього рейху сюди транспортували українців, як у 1944-1947 рр. проводили «обмін» населенням із Польщею, так і 60 років тому Москва наказала «з розпростертими обіймами» приймати в УРСР переселенців із Чехословаччини та Америки.
Але від самих перших реемігрантів все пішло не так, як планували більшовики. Виявилося, що сюди їдуть хоч і українці за національністю, але люди зовсім із іншою психологією, ніж «гомо совєтікус»!
Ось я про це доповідав 27 листопада 1956 р. у секретній депеші на ім’я секретаря ЦК Олександра Кириченка тодішній перший секретар обкому КПСС Іван Грушецький про переселенців за-за океану:
«Станом на 20 листопада 1956 р. в області проживає 372 родини та одиноких із числа реемігрантів і репатрійованих, загальна кількість складає 1144 чоловік, із яких працездатних – 756, дітей до 16 років – 274, престарілих – 144».
Розселили їх за доволі дивним принципом: у Луцьку було 97 сімей, в Нововолинську та Іваничах – 69, у Володимирі-Волинському – 58, у Ковелі – 23. Лише 125 родин та одиноких потрапили в колгоспне волинське село...
Ще більше корінних волинян «клюнули» на вудку радянської пропаганди в тодішній Чехословаччині, тож на початок 1957 р. в області опинилося 469 родин загальною кількістю 2161 особа. 
І всі вони – ті, хто ковтнув повітря «загниваючого капіталізму» – пересвідчилися, що тут зовсім інший світ, де вони нікому не потрібні як громадяни, а розглядаються лише як примітивна робоча сила! Про що казати, коли з тисяч переселенців лише 1 особа змогла вступити у вищий навчальний заклад?!
«Окремі представники радянських посольств і консульств в Аргентині, Бразилії, Канаді та інших країнах, які ведуть роботу з рееміграції, не враховують конкретних умов Волинської обл. і часто обіцяють їм більше, ніж наші можливості, що потім викликає в репатріантів невдоволення і нездорові настрої, – доповідав Іван Грушецький. – Наприклад, сім’я громадянина Харчука, яка проживала в Аргентині, мала 60 га землі, трактор, комбайн, вантажну машину і жила головним чином не за рахунок власної праці, а прибутків від ферми. Зараз він оселився в Берестечківському районі і працює в колгоспі... Родини громадян Ярмолюка, Худича, Павлюка за кордоном теж були власниками підприємств, ферм, від яких вони мали певні прибутки. В наших умовах вони не можуть мати таких прибутків, а повинні жити за рахунок своєї праці. Тому вони не задоволені своїм працевлаштуванням і заявляють, що у Волинській обл. не виконують обіцянок, які дав консул».

Те, з чим змирилися вже «освічені» волиняни, викликало як мінімум здивування в реемігрантів. Наприклад, кабальні умови праці в колгоспах. Масове направлення на будівництво шахт у Нововолинську... А ще – відмова держави платити пенсії людям, віком за 60 років: чиновники вимагали довідки про наявність... трудового стажу в СССР, якого, зрозуміло, в переселенців не було й бути не могло!
Дійшло до того, що 26 вересня 1956 р. ЦК Компартії України ухвалив навіть постанову «Про серйозні недоліки в справі прийому, трудового і побутового облаштування радянських громадян, які повертаються з-за кордону в Українську РСР на постійне місце проживання».
Характерним у цьому сенсі є приклад уродженця с. Секунь Старовижівського р-ну Опанаса Кравчика, який поїхав в Аргентину з Волині далекого 1937 р., забравши з собою трирічного Юхима. Спочатку родина мешкала в парагвайській колонії Фармс, потім перебралася в столицю Аргентини –Буенос-Айрес. Працювали на фабриці, але туга за Вітчизною таки переважила: в 1955 р. подали заяви на повернення в УРСР.
Через італійську Геную і угорський Будапешт нарешті дісталися на Волинь. Попервах оселилися в Ковелі. А потім...  Під час першотравневої демонстрації Юхим Кравчик поговорив із головою райвиконкому тов. Сивуном.
«– Де нам жити і працювати? – поцікавився Юхим Опанасович.
– Раджу колгосп ім. Щербакова, ось до речі, і їхня колона, – сказав чиновник», – описує цей епізод дослідник Геннадій Єфімов.
Тож чи варто дивуватися, що родина кваліфікованих робітників перебралася аж на Одещину?! 
Тому за всяку ціну прагнули повернутися наші співвітчизники назад, за кордон, на власні очі побачивши «розвинутий соціалізм». Якщо в 1952 р. лише 9 родин подали заяви про повернення в ЧССР, то в 1955-ому їхня кількість сягнула 262!
Та навіть ті, хто залишився, так і не перетворилися на рядових «будівничих світлого комуністичного майбуття». Пригадую, як в самодільному духовому оркестрі мого покійного батька грав на трубі Троцюк (імені вже не пригадаю). Його родину після переселення поселили в Луцьку по вул. Рівненській у крихітній старій хатині. Але чоловік завжди дивувався, чому він має мешкати в одній кімнаті на чотирьох, коли він в Аргентині володів будинком, де кожен мав окрему кімнату? І чому він десятиріччями повинен стояти в черзі «на поліпшення житлових умов»? 
Власне, він помер, так і не дочекавшись обіцяної нової квартири.
Помирає й будь-яка згадка про тих корінних волинян із числа представників інших народів, яких вивезли за межі рідної землі. І якщо Польща системно закарбовує свою колишню присутність тут різноманітними культурно-історичними заходами та споруджує пам’ятники й обеліски, то та ж Чехія, наприклад, забула про свою волинську сторінку. Відтак, у тому ж с. Милуші Луцького р-ну старе чеське кладовище перетворилося на чагарник...
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото Романа УСТИМЧУКА, Миколи ЗІНЧУКА і з архіву: монумент шахтарям Нововолинська, серед яких як мінімум сотня були з Аргентини; «вождь» дивився на обком, звідки доповідали у ЦК про долю репатріантів; секретар обкому Іван Грушецький (передостанній справа) із делегацією польських «комуністичних побратимів» у 1958 р. на сільгоспвиставці в Луцьку; під час реєстрації шлюбу в Буенос-Айресі Юхим Кравчик і його дружина Надія Коршун...

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (56) - 16.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (145) - 42.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (95) - 28%