Реабілітовані і… забуті?

Реабілітовані і… забуті?

«Жоден пам’ятник не змінить жорстокого факту, що сьогодні ні в Москві, ні в Вашингтоні не визнають суверенності українського народу на його власній землі».
Півстоліття тому на Волині лютували морози. На вулицях бовваніли гори снігу, та холод наступав не з «небесної канцелярії»: «хрущовська відлига» закінчилася, і основоположник «застою» Лєонід Брєжнєв «дав відмашку» на початок нових репресій стосовно інакодумців. Сатрапи в судових мантіях, безчесні прокурори і всесильні кагебісти злилися в сатанинському коїтусі, відправляючи за колючий дріт кожного, хто дозволив собі хоча б засумніватися в можливості побудови «світлого майбутнього» на одній шостій частині земної суші.
 Серед дисидентів, яких судили, був і викладач Луцького педінституту Дмитро Іващенко та його колега з Івано-Франківщини Валентин Мороз, який раніше теж працював на Волині, де й народився.
Асистент кафедри української мови та літератури Дмитро Іващенко був знайомий із викладачем історії Валентином Морозом ще по спільній роботі в Луцьку. Згодом Дмитро Полікарпович перебрався на Прикарпаття, де трудився в місцевому педінституті, але тісних стосунків молоді та перспективні науковці не полишали. Як з’ясували «компетентні органи», ці взаємини перетворилися на активну антирадянську діяльність:

«Під впливом систематичного ознайомлення з буржуазно-націоналістичною та нелегальною ідеологічно невитриманою літературою, систематичного прослуховування різного роду ворожих закордонних радіопередач, а також внаслідок тенденційного підходу до окремих незначних недоліків господарського і культурного життя стали на шлях антирадянської ворожої діяльності».
Ця цитата – з вироку Волинського обласного суду, який 20 січня 1966 р. підписали головуючий Целуйко, народні засідателі Горленко і Шевченко, а також секретар Полячек.
Так у чому ж конкретно полягала «антирадянщина» двох науковців, яка загрожувала «послабленням основ Союзу ССР та відривом і відокремленням від СССР Радянської України» та ставила за мету «побудову так званої «Самостійної України» з буржуазною формою правління»?
В процесі слідства з’ясувалося, що Валентин  Мороз і Дмитро Іващенко встановили зв’язки з відомим львівським дисидентом Михайлом Горинем. Саме від нього, під час святкування в Івано-Франківську Нового року з луцькими студентами Анатолієм Панасом і Лесею Ковальчук, було отримано фотоплівку зі сторінками виданої в мюнхенському видавництві «Пролог» книги «Вивід прав України». З негативів Валентин Мороз зробив фотографії, які розповсюдив серед прикарпатців, а Дмитро Іващенко – серед волинян.

Крім цього, асистент кафедри української мови та літератури ЛПІ, отримавши від братів Горинів рукопис статті «Українська освіта в шовіністичному зашморзі», розмножив її на власній друкарській машинці і розповсюдив серед свідків у справі Ковальчук, Мельничук і Панас. 
Так само він зробив і зі статтею «З приводу судового процесу над Погружальським», де йшлося про свідомий, на думку авторів, підпал публічної бібліотеки Академії наук УРСР у Києві, в результаті чого згоріли сотні раритетних видань. 
Цікавою видається роль у переслідуванні Валентина Мороза і Дмитра Іващенка Стефана Забужка – батька відомої письменниці Оксани Забужко, якого вона видає ледь не за жертву комуністичного режиму, який був змушений переховуватися від переслідувань органів КГБ аж… у Києві, куди родина переїхала з Луцька і де донька благополучно вступила на елітний філософський факультет столичного держуніверситету, а потім закінчила й аспірантуру...
Так от, Стефан Іванович у сталінські часи був репресований і відбував покарання в російському Забайкаллі. Потім повернувся і навіть отримав посаду викладача в Луцькому педінституті. Саме в цьому статусі Стефан Забужко й передав видану у ФРН книгу «Сучасна література в УРСР». «Антирадянщину» Дмитро Іващенко перефотографував, виготовив кілька примірників кишенькового формату і передав, як встановили «органи», «свідкам Марії Мельничук, Шишку, Байді і підсудному Морозу», а потім свідку Лип’яніній та в с. Смідин Ковельського р-ну – директорові школи Івану Підченку.
Крім цього, Забужко-старший дав почитати колезі по педінституту «шкідливу» книгу «Україна і українська політика Москви», яку написав Мирослав Прокіп у Мюнхені.
Але якщо Валентина Мороза і Дмитра Іващенка засудили за цей «злочин», то до Стефана Забужка органи КГБ поставилися напрочуд лояльно. Чому? Залишимо очевидну відповідь на це питання «за кадром»…

«У Центральному державному архіві громадських об’єднань України зберігається 85 аркушів, які містять 18 листів, написаних Стефаном Забужко та його дружиною Надією Забужком на адресу керівників СССР і України: Брежнєву, Щербицькому, Шелесту, Овчаренку, Маланчуку. Добре вивчивши правила гри, батьки талановитої дівчини Оксани Забужко за допомогою «правильних» слів «освічувались в коханні» державі, яка один раз вже позбавляла Стефана Забужка волі як «націоналістичного елемента». Сценарії прохання були різними: батько Оксани Забужко наголошував на тому, що влада – розумна, а все, що сталося із родиною – це злі вчинки «ворогів цієї влади», – привідкрила завісу таємничості Олена Стяжкіна в статті «Особистісний світ жінки-літератора…»..
В чому ще звинуватили Дмитра Полікарповича, якому на той момент виповнилося 47 років і який ніколи не просив прощення у влади, яка, врешті-решт, його реабілітувала як безневинно засудженого?
В гріхах, які комуністичному режимові видавалися ледь не смертними – поширенню «антирадянської літератури». Бо ж журналістка Львівського радіо Марія В’язло (проходила по справі також як свідок і до кримінальної відповідальності не притягувалася) підтвердила, що привозила Дмитрові Іващенку статтю «Лист до письменниці Ірини Вільде та її земляків, які не бояться правди», яку той розмножив і поширив. 
І ще – прочитав отриману від Костянтина Шишка «буржуазно-націоналістичну за духом» книгу «Панорама найновішої літератури в УРСР». 
Архів УСБУ у Волинській області, де працювали дослідники з редакційно-видавничої групи «Реабілітовані історією» під керівництвом професора СНУ ім. Лесі Українки Миколи Кучерепи і де в одній із архівно-кримінальних справ було знайдено оригінали судового вироку та інших документів, зберіг і ще один цікавий факт, зафіксований у протоколі огляду вилучених у Дмитра Полікарповича матеріалів. Це здійснив лейтенант УКГБ Кольчик у присутності завкафедрою марксизму-ленінізму Луцького педінституту Василя Крившича, доцента цієї ж кафедри Марка Лизогуба і доцента кафедри української мови та літератури Володимира Покальчука (батько відомих громадських діяів Олега і Юрія Покальчуків).
Серед них був і записник, де, наприклад, досліджувалася вже згадувана стаття «З приводу процесу над Погружальським».
«Учасники огляду Кривчиш, Лизогуб і Покальчук заявили, що всі тексти в цьому зошиті підібрані тенденційно з націоналістичним, антирадянським ухилом. Їх можна використовувати для пропаганди антирадянських, націоналістичних ідей», – записано в протоколі від 2 жовтня 1965 р.
Але як сучасно звучать записи, здійснені Дмитром Полікарповичем!
«Виморивши голодом у 1933 році мільйони українців, закатувавши кращих представників нашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, з нас зробили покірних рабів. Віддаючи державі всі сили і плоди своєї праці, ми не встигаємо подумати: хто ми? Для чого живемо? Куди нас ведуть? Нам уже не раз плювали в обличчя. В цьому ж році плюнули особливо нахабно. Коли ми навіть від цього плювання не опам’ятаємося і заплющивши очі покірно підставимося під інший плювок, хто ж ми тоді як не раби, підніжки, грязь Москви?».
«Російський шовінізм в Україні – на кожному кроці. Він на керівних посадах і в секретних розпорядженнях. Але про нього не можна згадувати, ніби його не існує. Зате на кожному роздоріжжі кричать про «український буржуазний націоналізм».
«За 250 років возз’єднання царизм звів Україну до рівня в’язня, що дало право Ленінові назвати Росію тюрмою народів. Не знав він тоді, що через 47 років радянської влади його слова стануть крамольними, бо змінилися лише тюремщики, а тюрма – та ж».
«Жоден пам’ятник не змінить жорстокого факту, що сьогодні ні в Москві, ні в Вашингтоні не визнають суверенності українського народу на його власній землі».
За сукупністю епізодів,врахувавши, що Дмитро Іващенко – ветеран «Великої Вітчизняної війни» і був нагороджений орденами і медалями, судова колегія визнала його винним за ч. 1 ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) і засудила його на 2 роки позбавлення волі без заслання. Валентин Мороз отримав 4 роки неволі. Обох відправили в колонії суворого режиму.
Навіть зараз, через багато років після тих подій, важко знайти охочих коментувати минуле. Зазвичай говорять «Часи були такі…». Олександр Ткаченко, наприклад, завітавши якось у редакцію, сказав, що чув про той процес, «органи» навіть викликали його на допити, але більше – жодних подробиць. З цілком зрозумілих причин уже нічого не зможуть розповісти і вже згадувані, але наразі покійні Стефан Забужко, Кость Шишко і Володимир Покальчук, а також інші учасники процесу, слідчі, прокурори і судді…Тож і не дивно, що у відкритих джерелах годі й відшукати більш-менш якісний портрет Дмитра Іващенка.
Після відбуття термінів покарання доля «антирадянщиків» склалася стандартно. Вийшли з місць позбавлення волі, намагалися облаштуватися за нових умов, постійно перебуваючи під наглядом органів КГБ. Дмитро Іващенко мешкав у Луцьку, нині – покійний. 
А Валентин Мороз, уродженець с. Холонів Горохівського р-ну, живий і досі, працює в Львівському університеті фізичної культури. Після звільнення він був заарештований і засуджений удруге. В квітні 1979 р. Валентина Яковича і ще 4 радянських дисидентів влада США обміняла на 2 спійманих агентів КГБ. В Україну повернувся в 1991-ому, але в США залишилися дружина Раїса, з якою розлучилися, і син Валентин.
Колишній політв’язень періодично приїздить і на Волинь, де виступає зі спогадами та лекціями…
Роман УСТИМЧУК.
На фото автора і з архіву: вхід у корпус, де колись був філологічний факультет педінституту; «подільнік» Дмитра Іващенка – Валентин Мороз у наші дні; Оксана Забужко в юні роки, коли її батько Стефан Іванович проходив по справі «антирадянщиків» як свідок; пам’ятник Костю Шишку.
Від редакції. У країнах, які вибороли свободу на уламках СССР, мало хто згадує про сумні сторінки минулого й тих, хто намагався пришвидшити здобуття незалежності. Хіба що держави Балтії показують приклад, як слід шанувати борців із комуно-большевицьким режимом… Та ніхто, в принципі, нам не забороняє показати приклад шанобливого ставлення до таких постатей, як Дмитро Іващенко. Чому б не заснувати премію його імені для кращих студентів Східноєвропейського національного університету, який виник на основі Луцького педінституту? Та й бодай одній аудиторії присвоїти ім’я Валентина Мороза не завадило б: усе-таки, уродженець Горохівщини… 



  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (53) - 16.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (135) - 41.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (92) - 28.5%