Бійців рятують у Луцькому госпіталі

Бійців рятують у Луцькому госпіталі

На початку лютого ситуація на Донбасі різко загострилася. Російські агресори у купі з бандами найманців різних мастей активізували бойові дії на всій лінії розмежування. Саме в цей час у Луцький гарнізонний госпіталь доставили велику групу захисників України, які на Волині знайшли увагу, турботу та максимум сприяння в стратегічному завданні: якнайшвидше повернутися в стрій.
Наразі протистояння на фронті призвело до значних утрат із обох боків, чимало наших воїнів отримали поранення. Деякі внаслідок значного похолодання – обмороження. 
Кілька бійців нині лікуються у Луцькому гарнізонному госпіталі. Їх із Дніпра доправили сюди літаком ще позаминулого тижня. Раніше за інших цю новину розповсюдили через «ОБС». І, виявилося, що інформація відповідає дійсності. Тож, аби з’ясувати усі подробиці, відправляємося у військовий шпиталь. Привітність світиться на обличчі його очільника Василя Криворучка, коли відчиняємо двері, запитуючи дозволу зайти.
– Інформацію про те, що до нас мають доставити кількох воїнів, які потребують медичної допомоги, ми отримали менш, ніж за добу,– каже Василь Олександрович. – Попередили, що буде транспортний борт із легкопораненими та хворими. Зранку мені зателефонував начмед Повітряних сил і повідомив, що борт планується, але після обіду у Луцьку будуть не дуже сприятливі метеоумови – почнеться дощ. Сиджу і дивлюся у вікно – сонце світить. Говорю, що у нас погода нормальна. Тоді мороз був невеликий. Через якийсь період знову дзвінок від того ж медбрата: «Приліт будемо відміняти, бо транспортний літак у вас не сяде, йде дощ». Піднімаю голову – і справді бачу за вікном дощ, але стверджую, що погода хороша. 
Аби розв’язати нештатну ситуацію, начальник шпиталю виявив бажання  поспілкуватися з командиром екіпажу 26-го борту, якого знав особисто. Це був його колишній підлеглий – старший ординатор абдомінальної хірургії Олександр Москалюк. Останній повідомив, що вони уже завантажилися і все-таки візьмуть курс на Луцьк. Погода для них суттєвого значення не має: звикли злітати та сідати у будь-яких умовах. Допуск є, остаточне рішення за командиром повітряного судна. А у Львові та Рівному – повне обледеніння злітних смуг. 
Тепер Василю Олександровичу довелося взяти на себе місію координатора, аби запоручитися допомогою усіх служб. З Луцького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою виділили автобус для перевезення воїнів із військового аеродрому до шпиталю. Начальник аеродрому Віталій Урмаш інформує, що злітна смуга готується до прийому літака. Від снігу та льоду її очистили, нині просушують. Спеціальними приладами розігнали птахів. Поліція без вагань погодилася надати супровід. До відома були поставлені працівники станції швидкої допомоги та керівництво управління охорони здоров’я облдержадміністрації. За якихось 10 хвилин усіх воїнів зняли з борта й перевантажили в наданий транспорт. Палати у шпиталі також були підготовлені заздалегідь. Медики зробили усе можливе, аби створити для фронтовиків максимум зручностей.
Від полковника медичної служби дізнаємося ще одну цікаву інформацію. Раніше транспортників приймали тільки Харків, Київ, Вінниця, Одеса та Львів, де знаходяться військово-медичні клінічні центри. Один раз бійців доставляли у Рівне і один раз до нашого обласного центру. Досі жоден 100-ліжковий госпіталь, яким є і Луцький, поранених воїнів не лікував. Цьогоріч – уперше. 
З цього приводу дехто висловлював сумніви, чи це правильно, адже при прийомі борту є своя специфіка. Тепер такої боязні нема. Апробація пройшла вдало, і наш шпиталь став повноцінною бойовою одиницею. Але, як зізнався Василь Олександрович, він менше став спати і сон – чутливіший, бо команда зустрічати черговий літак може надійти буд-якої миті. 
Тепер Луцьк із повним правом став і резервним госпіталем, і резервним аеродромом. Було б найкраще, аби цей статус ніколи не порушувався. Щодо медперсоналу, то він працює у звичному режимі, особливого навантаження не сталося. Подібне у практиці полковника медслужби було, коли він працював у Вінниці, де доводилося приймати за день два літаки, а через день стільки ж чи на один більше. Богу дякувати, що 2013-ий відійшов в історію. Хай він ніколи не повернеться своїми сумними сторінками! 
– Якщо сказати відверто, то навіть не очікував на таку толерантність наших нових пацієнтів, – ділиться своїми спостереженнями очільник госпіталю полковник медичної служби Василь Криворучко. – Одне, що вони забажали відразу, то дати їм поїсти, справити природну нужду, а ще – обов’язково покурити. Протягом години, як висловився Василь Олександрович, усі питання були «закриті». Медперсонал оточив новоприбулих теплотою та увагою. Відразу вияснили потреби кожного. Нині у госпіталі лишилося кілька бійців, значна частина після оздоровчих процедур вже виписалася. Хлопці в основному хороші. Коли заходжу, завжди жартую. І вони сприймають їх цілком природно. Поки що не бачу на їхніх обличчях тієї озлобленості, яку зазвичай накладає війна. На руку нам грає і той факт, що майже половина медперсоналу побувала у зоні АТО. Тож розмова завжди зав’язується довірлива, щира та невимушена. Якщо у палаті одні айдарівці, то вітаюся своєрідно: «Привіт, банда!».

– А чому ви так кажете?
– Бо був серед вас і добру половину знаю», – сміється Василь Олександрович. І вже через мить додає ще один штрих до сказаного. – Був один хлопчина, котрий постійно твердив, що тут йому морально важко. Напевно, зжився з війною.
Нині у госпіталі доліковуються бійці з термічними опіками, отриманими від морозу, є один з контузією, яку отримав у результаті вибуху міни. Дуже пошкоджено слух – розірвана барабанна перетинка. Медики роблять усе можливе, аби його вернути. Міна спричинила також струс мозку. Один воїн отримав осколкове поранення, були з переломами, пневмонією. Деякі попередні діагнози, котрі робили медики на передовій, на щастя, не підтвердилися.
З цього приводу Василь Олександрович зауважує, що нічого дивного у цьому не бачить. Розуміє, яке навантаження несуть  його колеги, що знаходяться поруч із «лінією розмежування». Сам звідав цю гірку чашу, тож тепер може лише поспівчувати. Іноді ніколи було угору глянути, то ж у такій напрузі помилитися з діагнозом – не дивина.
Не упустив начальник госпіталю нагоди, аби не сказати доброго слова про взаємодію з обласною клінічною лікарнею, яка набагато краще оснащена сучасною медичною апаратурою. Головний лікар цього закладу Іван Сидор пообіцяв усяке сприяння у безкоштовному обстеженні бійців, скажімо, на МРТ. Налагоджено також контакти і з місцевим госпіталем для інвалідів війни… 
До речі, усіх поранених розподіляє департамент Міністерства оборони України. Там є чергова служба, до якої цілодобово стікається уся інформація про кількість хворих, травмованих чи поранених. Залежно від польової обстановки і йде розподілення. Польові госпіталі не повинні бути перевантажені, аби при надзвичайних випадках була можливість розмістити усіх пацієнтів для надання невідкладної допомоги. Вільнішими мають бути і ті шпиталі, що знаходяться неподалік лінії фронту. У кожного своя специфіка і свої можливості. Тому й далі наші військові медики будуть старатися, аби допомогти своїм колегам, яким доводиться працювати у надзвичайних, прифронтових умовах. І якщо надійде команда прийняти через 40 хв. чергову партію бійців на лікування, то лучани це зроблять, – так авторитетно заявив очільник військового гарнізонного госпіталю, супроводжуючи мене до палати нинішніх захисників України. 
Усі троє хлопців, котрих застаємо, кожен на своєму ліжку. Перш, ніж порозмовляти, запитую, чи згідні сфотографуватися? Ніхто від такої пропозиції не відмовляється. Лише після цього вмикаю диктофон, котрий беземоційно фіксує нашу розмову. 
– Фронтові новини не полишають байдужими більшість наших співвітчизників. Але істинної картини ми поки що не знаємо, верхи правду стараються дозувати, аби виглядати у значно кращому світлі, ніж є насправді. Тож інформація з перших вуст – це як ковток свіжого повітря для того, хто тривалий час знаходився у закритому приміщенні.
– Раз у тиждень, можливо, і скажуть правду. І то, напевно,наполовину, – посміхаються.
– А ви де воювали? – запитую Максима Стародубцева.
– Я ось із ним, – показує на однополчанина, котрий сидить на протилежному ліжку, на передовій біля Авдіївки, недалеко від промзони. Там і отримав контузію, погано чую. То взагалі щось постійно піщало, а зараз гуде, мов далеко у трубі.
– Так розумію, що спокійного дня не було, вороги не давали перепочинку?
– Спочатку провокують, обстрілюють з артилерії, у тому числі важкої, від якої в землі залишаються воронки у ріст людини, мінометів великого калібру, а згодом намагаються атакувати наші позиції, – розповідає Ігор Бондаренко.
– Скільки ви вже безпосередньо на передовій?
– Місяців вісім. Родом я з Чернігова, пішов добровольцем у 2015 р., згодом підписав контракт. Нині тут, бо отримав обмороження. Досі, слава Богу, жодного разу не був поранений. Після лікування на певний час відпустять додому, а там знову піду виконувати свій обов’язок захисника.
– Під час обстрілів поранених буває багато?
– Це залежить від конкретної ситуації, у багатьох випадках рятують бліндажі, інші укріплення та місця схову.
Оптимізм захисників України, які прибули на лікування до Луцька, захоплює. Допомога, яку їм надають у військовому шпиталі – вражає. Тому віра в переможне закінчення війни – посилюється. Тільки аби ж так всі діяли…
Володимир ПРИХОДЬКО.
На фото автора: «однополчани» з однієї палати і водночас тимчасові пацієнти з передової Максим Стародубцев, Ігор Бойко та Олег Коломієць; начальник Луцького гарнізонного госпіталю Василь Криворучко.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%