Партизани в рясах

Партизани в рясах Священики як перші особи на селі, котрі найліпше здатні впливати на маси, – завжди були в полі зору ідеологів чи то Комуністичної партії, чи якої іншої сили. А відтак виходить, що далеко не повсякчас служили тільки Богові… Наприклад, правда про те, кому і як служив отець Никодим із церкви с. Угриничі Любешівського р-ну, – досі під сімома замками. Попри те, що сам священик став одним із героїв книги спогадів двічі героя СССР генерала Олексія Федорова.

У гущавину поліського лісу чернігівське з’єднання Федорова прийшло зі спецзавданням. Аби виконати його, червоні партизани не гребували нічим. Навіть – святим…
Про деякі яскраві приклади розповів сам генерал. А виною всьому – артист чернігівського драмтеатру Вася Коновалов, який у з’єднанні служив спочатку рядовим бійцем, а згодом навіть політруком, і, мабуть, дуже знудився на Поліссі без діла. Коли Федоров дізнався, що Васю Коновалов збираються притягнути до партійної відповідальності, щиро здивувався. На його ж бо думку, то – «отличный боец». Що такого накоїв актор Коновалов?.. Як з’ясувалося, всього-на-всього обрав негодяще місце для партійної агітації – храм у с. Угриничі Любешівського р-ну.
«Агітував» оригінально. Ось уривок розмови політрука Коновалова та Олексія Федорова під час партійних розборок у землянці в присутності секретаря батальйонного партбюро Семена Газинського та комісара батальйону, члена підпільного обкому партії Акіма Михайлова:
«– Лучшего места не нашел?
– Трудно подыскать лучшее. В церкви полно народу, люди не только из Угриничей, многие из других мест. Некоторые издалека приезжают. Аудитория огромная!
– Аудитория?! Ты еще скажи: зрительный зал. Церковь – это тебе не театр, товарищ Коновалов! – строго напомнил секретарь партбюро.
– Знаю, что не театр, – уныло отозвался Вася.
– Плохо знаешь, если затеял там инсценировку! Отвечай нам прямо: поповскую ризу надевал?
– Не ризу надевал, а рясу... Разбираться надо! В ризу облачаются при богослужении, а ряса у попов для повседневной носки.
– Ладно, пусть будет ряса. Значит, надевал?! А как с бородой было? Наклеивал?
– Какая там борода! Это уже преувеличивают. Просто небольшая бородка, вроде эспаньолки... У меня есть всякие для нашей самодеятельности... Пришлось наклеить. Никодим посоветовал».
Якщо вірити написаному, то Вася Коновалов разом з іншими партизанами зі з’єднання часто бував в Угриничах, так би мовити, «по роботі». Хлопці з Лобни, мовляв, ніколи не гребували можливістю поспілкуватися з тамтешніми селянами. А найбільше жителів Угриничів цікавили новини з фронтів. Найчастіше людям просто на вулиці читали відомості Совінфорбюро чи газету. Але скільки там людей збереш на вулиці? Ну, з десяток… Інша справа – під час недільної служби в церкві.
«С настоятелем церкви, с этим отцом Никодимом, я давно знаком, – цитує автор мемуарів Васю Коновалова. – Всегда останавливает меня и спрашивает: "Как там супостатов бьют?" Ну и его познакомишь со сводкой Информбюро. Радуется старик, если добрые вести. Он по случаю освобождения Киева даже молебен отслужил. Узнав об этом, бандеровцы взяли его за бока, когда налет на Угриничи делали... Помните? Насилу Никодим от них выскользнул».
Стосунки Никодима з місцевими бандерівцями, точніше бульбашами, – окрема тема. Про неї згодом. А от виставу в церкві Коновалов таки влаштував. Як запевняє генерал Федоров, отець Никодим, аби не впаcти в немилість «прихвостней иноземцев проклятих» переконав партизана, що краще за нього новини з фронту ніхто в храмі не розкаже. Сам же дав акторові драмтеатру свою рясу. Перевдягався бравий федорівець у вівтарі. Незнайомого священика з Біблією в руках угриничівський батюшка представив парафіянам як колегу з єпархії. Трохи послужив сам, а тоді – слово взяв Вася:
«Я из Библии недолго читал, абзаца три. Там что-то про птиц было... А потом продолжал так: "А теперь, православные, послушайте, как птицы красные логовище ворога мерзостного поклевали..." И давай сводки Информбюро зачитывать»…
Селяни слухали ряженого батюшку уважно, хрестилися, Богові дякували. Словом, ніхто й не здогадався, що то – партизан. А здали Коновалова свої ж підпільники. Проговорилися десь хлопці, що той таку оказію в Угриничах влаштував. Відтак мало не притягнули політрука до партійної відповідальності за… образу релігійних вподобань поліщуків. Мовляв, навіть для радянських бійців партії така поведінка – неподобство. Адже партизани – у питаннях релігії були дуже «тактовними». Принаймні так стверджує сам Олексій Федоров і згадує, як одного разу дорогою на Волинь його «підопічні» відновили хрести на занедбаному військовому кладовищі часів Першої світової, чим дуже подивували місцевих набожних селян.
Хтозна, у кого ще за час перебування на Волині доводилося перевтілюватися акторові Василеві Коновалову?.. Схоже, священик – то не єдина його роль. Однак принаймні одна з тих, яка запам’яталася першому секретареві Волинського підпільного обкому партії. Хоча командири й «не дали добро» на виставу, однак нову форму агітації оцінили схвально. Наступної неділі Василь знову прибув на службу в Угриничі. Але цього разу перевдягатися не став. Доки Никодим правив, стояв позаду людей, а тоді на запрошення батюшки вийшов наперед і браво відрапортував останні новини Совинформбюро, яких, якщо почитати Федорова, набожні селяни у війну потребували більше, ніж Божого слова… Правда, ніхто в селі не впізнав у молодому партизанові … священика, який минулої неділі читав їм проповіді з Біблії і не тільки.
…Про те, що двічі герой Олексій Федоров прославив Угриничі, присвятивши їм цілісінький розділ у своїй книзі, в селі – не знають і не відають донині. Одне підтверджують: у війну церква таки діяла і служби там відбувалися щонеділі. Одна з найстаріших мешканок Угриничів 90-літня Марія Комар про «виставу» у храмі не чула ніколи. Та й узагалі в правдивість цієї історії не вірить, хоча старого батюшку пам’ятає. Він, каже, служив ще до війни. Правда, Марія Василівна у війну кілька літ була в Австрії й лише у 44-му повернулася додому, заставши в рідному селі розруху.

Добре пам’ятає війну й Марія Домальчук 1927 р. н. із Угриничів. Однак про священика у неї інші спогади, аніж у генерал-майора Федорова. Як тільки почула, що нас цікавить отець Никодим і ця дивна історія, про яку йдеться у книзі, бабуся сказала:
«То гето той батюшка, який здав наших людей. Через село йшов німецький отряд: брали всіх, хто підтримував совіцьку власть. Тоді взяли Федора і Ліксандра, Терешка і мого брата Миколая. А здав їх батюшка! Їх повели, а моя мати і Терешкова, і ще може які жінки за ними взялися бігти. Але один з того отряду вернувся до нашого батюшки спитати, котрих бити. І тут староста церковний Павло Комар випросив у батюшки Терешка і Миколая. Той розрєшив. Інших забили. Отак наш батюшка руководив».
Ще один багряний епізод із життя Угриничів – 11 вересня 1943-го. Коли «лісниї» (так місцеві досі називають бульбашів), за словами Марії Домальчук, вибили теж багато селян з тих, хто служив комуністам:
«То якраз на Головостеніє сталося. Ми ще їздили дивитися, бо Ганну, мою куму, забили тоді. Ми прийшли, а її везуть на возі. Дивлюся: вона лежить, а там, де пуля вийшла, заткнули латочкою, щоб кров не бігла. А все того, що її чоловік був за совіцькою властю».
Ніколи не чув про ряженого батюшку й внук тодішнього старости сільської церкви Іван Комар. Про те, що священик співпрацював із партією, не дивується. «Я й сам – комуніст, а хрестика ношу! У нас тут усі люди споконвіку набожні», – каже Іван Миколайович. Єдине, що його завжди дивувало, – чому саме угриничівська церква у 60-ті роки впала в радянську немилість. Адже всі довколишні храми у селах діяли. І тільки цей слугував складом.

Могили отця Никодима біля церкви в Угриничах, де традиційно ховають сільських священиків, нам знайти не вдалося. Де подівся старий батюшка, нині достеменно не відомо. Тамтешній храм у війну був знищений. А вже згодом селяни збудували новий, що стоїть тут і досі. Біля нього могили ще довоєнні та один самотній пам’ятник, увінчаний тризубом. «Тут спочиває прах невідомого борця за волю України з літа 1945 року», – написано на граніті.
«Людям нужна правда»…Чомусь саме так назвав партизанський командир Федоров розділ із книги спогадів «Последняя зима» (Москва, 1965) про те, як федорівці у поліській глибинці провели осінь та зиму 1943-44 рр. і чим відзначилися в околицях хутора Лобна, що на Любешівщині. З відстані часу спогади знаменитого партизанського командира читати більш ніж цікаво. Чому? Бо розумієш, що кожна правда у багряних мемуарах – таки напівправда.
Однак якщо Олексієві Федорову згадувати про партійну агітацію в Угриничах та партизанські будні цього села – весело (він раз у раз жартує, сипле гумором), то сьогодні слухати спогади угриничівських старожилів… моторошно. Бо навіть із того маленького прикладу, коли сільський священик в одних історіях – майже боєць партії, а в інших – винуватець смерті селян, які підтримували радянську владу, очевидно: чимало злочинів і втрат тієї пори відбулися в результаті вміло зрежисованих інсценуацій. Відтак вистава в церкві – лише найбільш мирна з-поміж них.

Олена ЛІВІЦЬКА.

На фото автора: на хатах в Угриничах досі збереглися комуністичні лозунги; сільська церква, що постала на руїнах знищеного у війну храму; 90-літня Марія Комар.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%