Непідкупний емігрант

Непідкупний емігрант

Селянин із Будків спростовує американську мрію. 

Степан Андрусик Америку ганити не поспішає. Там чи не півсела його земляків нині мешкає. Але він – один із тих волинських емігрантів, що не купився на американську мрію. Хоч і натерпівся тут чимало за життя, і горя зазнав різного, але не зміг  витримати тотальну нещирість американського життя. А листи, які він надсилав сусідам із далекої Каліфорнії, –  новели, що не гірші від Стефаникових… 

Писати про емігрантські долі у Будках, що на Маневиччині,  можна чи не в кожному дворі. Тут до США їздять, як хтось до Луцька. Більшість емігрантів – однодумці з релігійними вподобаннями. Однак якщо недавно люди масово виїздили за океан на постійне проживання, то нині селяни навчилися використовувати Америку собі на користь. Одні родичі там заробляють – інші тут вкладають у сільськогосподарську техніку, в ремонти… Але є з-поміж будківських «американців» один – особливий. … Не зміг витримати закордоном більше двох років. Писав. Тужив. Любив… І – повернувся до поліської скромної хати, досі ні на мить не шкодуючи про зроблене.
Степан Андрусик – звичайнісінький селянин. Літа на восьмий десяток поспішають. Життя – помережене робочими буднями. Але, каже чоловік, воно може бути наукою багатьом. 
Оті самі Будки в його долі – не від народження. Але малим певний час жив тут біля бабусі: випасав свині на сільських вигонах, збивав куряву на місцевих піщаних шляхах… А ріс без батька. Той покинув матір в 49-му, а трохи раніше – в 44-му – опинився під арештом як політичний… За те, що як прихильник протестантської релігії відмовився іти на фронт і брати в руки зброю. З тюрми батько повернувся, вже не маючи в серці любові ні до Бога, ні до сім’ї. Згодом матір візьме сина і поїде на Миколаївщину, аби там заробити копійку, бо жити доводилося впроголодь. Та надії залишаться надіями. Мама збере пожитки і повернеться на Волинь, у Будки.
Тоді Степан Федорович не думав, що пройде надцять літ і він теж не приживеться на чужині: «За радянських часів багато віруючих виїжджало. Нашим дітям було дуже важко вступити до якогось вузу. Кругом – атеїзм, комунізм… Ми ж із дружиною мали семеро дітей (одного сина і шестеро доньок). І якби не вони, я б нізащо не погодився кудись їхати. А так… Сестра звідти оформила виклик. Діти дуже просили. Тож – поїхали…»  – розповідає чоловік.
Як тільки він із дружиною та трьома доньками ступив на каліфорнійську землю, одразу зрозумів, що перебуває у кардинально іншій країні. Все – не просто чисте й красиве, а бездоганне. На кожному кроці – комфорт. Поліщуки не встигли приїхати, як їм уже замовили житло. Колишні приміщення військової частини американці реконструювали під помешкання для емігрантів, яке потім здавали приїжджим в оренду. Там же була і школа, де чужинців вчили мови.
«Кожен із нас отримував соціальну допомогу, – каже наш герой. – Моя, наприклад, ішла на оплату всіх, так би мовити, комунальних платежів. Дружини – на необхідне (харчі, одяг). Словом, заробити на цій допомозі навряд чи можна було, але на життя вистачало. Але мене Америка не влаштовувала морально. Розумієте? Я виріс не в таких умовах. Як вам пояснити?.. Торкнутися просто так нікого не можна. Там когось зачепиш рукавом у натовпі, то одразу всі: «Ам сорі! Ам сорі!»… І це мене гнітило, бо воно – несправжнє».
За два роки Степан Федорович так і не вивчив англійської мови. Зовсім. Навіть – принципово. Пішов на заняття, послухав, а тоді подумав: «Чого мені начиняти нутро оцим чужим?». А коли заявив рідним і знайомим, що вирішив повернутися з дружиною в рідні Будки, то найчастіше чув: дивак, мовляв. Усі в Америку, а він – з Америки!
Правда, вже вдома, на Поліссі, йому дуже хотілося створити маленький острівок американського комфорту. А тому одразу після приїзду взявся облаштовувати кухню для дружини «за тамтешнім стандартом»: щоб стіл біля холодильника, плитка поруч…– усе під рукою. 
Отак і стали жити. Батьки тут, діти – хто за океаном, хто в Росії… Себе від рідної землі відірвати чоловік не зміг, а от нащадки вже виявилися менш сентиментальні.
«Я розумію, що треба і своїх дітей на ноги поставити. Хоча надія повернутися десь все одно жевріє…»  – зізнається «американська» дочка Люда, яку нам вдалося застати у Будках. А згодом додає: аби раз навідатися в рідне село, вона змушена увесь цей рік відкладати кошти на дорогу. Тому поїздки даються нелегко. 
Востаннє діти та внуки злетілися на батьківське обійстя після тривожної новини. Мама стала почуватися зле. Живою неньку застали. Але тут же і поховали… Якими ж зрозумілими були сльози Степана Андрусика, що їх він раз у раз витирав під час нашої розмови. Ще такою свіжою була рана втрати людини, з якою ділили навпіл не те, що хліб, а увесь світ… Але у Степана Федоровича є 17 (!) внуків. Хтось же має їм розкати і показати Україну. Так, як він, це не зробить ніхто інший. 
Олена ЛІВІЦЬКА. 
На фото автора: Степан Андрусик з онуками під яблунею в рідному будківському садку. 


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (234) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (167) - 31%