Від робітниці заводу - до заступника мера

Від робітниці заводу - до заступника мера

Це не сюжет відомого кінофільму. Це сторінки життя звичайної, хоч і відомої волинської жінки.
Із героїнею кінокартини «Москва сльозам не вірить» Лариса Соколовська справді схожа. Та й не тільки зовні. Фільм з’явився у 70-х – і приблизно тоді ж героїня нашої публікації починає трудову діяльність. Причому – теж робітницею на заводі, але в Луцьку. Лариса Соколовська, як і кіногероїня, через 20 років трудової діяльності стає керівником підприємства, щоправда – «Волиньгазу». Так само народжує доньку. Але на відміну від кіногероїні, ще в юності зустрічає своє перше і єдине кохання, виходить заміж, стає мамою. 

Чи обпікало життя Ларису Соколовську? Хто був її порадником і підтримкою? Чи дійсно, як у «Москва сльозам не вірить», після 40 життя тільки починається? Про це й не тільки – у нашій відвертій розмові.
Оскільки завтра – 8 березня, то саме зі Свята весни зав’язується бесіда. Не формальна, а, як мовиться, між нами, жінками…
– У мене цей день завжди асоціювався з весною і квітами. Якось, уже коли донька трохи підросла, вона, знаючи, що найбільше люблю мімози, купила їх у магазині (їх продавали на вагу) й Восьмого березня вручила цілий оберемок! – пригадуючи, усміхається пані Лариса. – Чоловік теж вітав. Але то були троянди на ювілей. Не пам’ятаю, скільки тоді виповнилося, але квітів було ціле відро!.. 
А от із дарунком, зазначає співрозмовниця, догодити не завжди просто:
– Не люблю прикрас. Не сприймаю за сюрприз посуд і побутову техніку. Не подобаються речі, котрі згодом лежатимуть без потреби. Негативно ставлюся, коли чужі люди щось вручають (адже мимохіть стаєш їхнім боржником). Тому рідні вже знають: найлегше мені догодити хорошою книгою. Особливо – коли мемуари, коли про цікаву постать, про жінку. Якщо твір сподобається – бодай декілька сторінок, але таки встигаю зранку за чашкою кави прочитати. …Я взагалі про жіночу долю люблю той же фільм «Москва сльозам не вірить» переглядати чи «Зимову вишню». 
Хоча на таке, зізнається, викроїти час не дуже просто. Бо прокидатися доводиться о 5.30. Потім – себе до ладу довести, неодмінно – сніданок чоловікові приготувати, о 7.20 вийти з дому, аби за чверть до восьмої розпочати робочий день, котрий, як правило, триває до двадцятої вечора.
Аби підтримувати фізичну форму й нормально почуватися – іноді доводиться контролювати раціон, а перегляд вечірніх новин поєднувати з 20-хвилинкою на велотренажері.
– Звісно, на посаді заступника міського голови роботи багато. Звичайно, виснажує. Тому ось уже років із десять живу мріями: «От як піду на пенсію!..». А потім стається, що пропонують попрацювати ще трохи. І як відмовиш?..
Тому й виходить, що на звичні для багатьох жінок походи магазинами чи салонами краси, перегляд серіалів чи модних журналів час також треба вишукувати.
– Зате коли вихідний, як-от 8 Березня, встаю зранку, йду на кухню, готую святковий обід (бо неодмінно приходять донька з чоловіком та сином) і дійсно почуваюся дружиною, мамою, бабусею. Не вважаю це якимось мінусом жіночої долі. Навпаки: зібратися з рідними для мене – найбільша радість. Тим паче, що через зайнятість рідко бачимося.
Відтак, і обновка в гардеробі, котру купує Лариса Миколаївна переважно з донькою, – це поєднання приємного з корисним. Бо вдається й гарну річ вибрати, і з дитиною побалакати. А якщо часу обмаль, то можна просто зайти до знайомих дівчат у магазин одягу (як тепер кажуть – бутик). Вони вже знають смаки постійної клієнтки, заздалегідь відкладуть декілька нарядів, і можна швидко підібрати оптимальний варіант.
– У плані одягу я не вибаглива. Надаю перевагу діловому стилю. Люблю брючні костюми. Хоча, – сміється, – одвічна жіноча проблема («Мало місця в шафі і нема що вдягнути») у мене теж присутня. Просто є такі речі, які зручні, але вже фасон застарів, викинути шкода і думаєш: «Ну, хай. Може, мода повернеться?».
А от із в’язанням, котре Лариса Миколаївна дуже любить, останні роки не складається. Хоча в 90-ті саме спиці й нитки допомагали вдягнути цілу сім’ю. Светри й сукні не раз «розпускалися», перев’язувалися. Новіші моделі підбиралися з журналу «Бурда-Мода». Тепер, щоправда, все це добро перекочувало на горище.
– Якось зайшов у гості (а я вже працювала заступником міського голови) знайомий. Раніше обіймав солідну посаду, а зараз на пенсії. Зайшов і розповідає, які він помідори вирощує, які врожаї збирає. «Вам теж насіння приніс. Ото ранній сорт. Ото пізній», – розкладає мені на столі. Я подякувала, пакетики з насінням привезла додому. «У лютому, – вирішила, – неодмінно висію». Ось і лютий минув. Щоранку собі обіцяю, що ввечері висію. Ввечері відкладаю на завтра. А тепер, бачу, доведеться наступного року чекати, – сміється пані Лариса. – Хоча, коли чесно, дуже люблю природу! Всі родинні свята намагаємося відзначати з шашликами, мангалами, стейками. Я ж мешкаю в Ківерцях, у нас неподалік є чудова місцина на березі річки. От там дійсно відпочиваєш…
Не раз, зізнається Лариса Миколаївна, коли проблеми вже геть дістануть, найбільше хочеться перебратися в якусь хатину, де нема цивілізації, Інтернету, мобільних, і просто побути на самоті.
– Часто по-доброму заздрю своєму чоловікові Андрію. Він зараз на пенсії – і нікуди не спішить, ні за що не переживає, нікому нічого не зобов’язаний. А я мушу вирішувати і планові завдання (як-то опалювальний сезон, каналізація, житло, дороги), і позапланові. Та найприкріше, що коли зробиш усе й навіть трохи більше, «дякую» все одно рідко почуєш...
– Буває, приїду додому, а всередині все аж кипить! Починаю випускати пар. Розказувати! Обурюватися! Пояснювати! І тут рятує чоловік. Він усе це терпляче вислуховує, погоджується, іноді – просто мовчить. Але й цього достатньо. Бо ж насправді навіть не поради його шукаю, а відчуття захисту, надійності, підтримки – те, чого потребує кожна жінка.
Розповідаючи про сімейний устрій, жінка не приховує:
– У нас нема чіткого поділу, хто яку хатню роботу виконує. Я, скажімо, залюбки готую їсти. Але справжня каторга мені – пилососити. Тому цим займається чоловік. Якось приїжджаю в п’ятницю з роботи, а в домі прибрано, кругом чистенько і затишно. Це так добре – коли хтось хоче зробити тобі приємно і не лише на свято.
Зрештою, саме вдома жінка може відпочити від тягаря керівника і стратегічні рішення та побутові клопоти розділяти на двох.
– Сьогодні на роботу збираюся, а чоловік склав список, що потрібно додому купити. Здається – дрібничка, але вже легше. Був такий випадок. Ми про щось сперечалися, а чоловік: «Керувати на роботі будеш! Удома ж я – глава сім’ї», – жартома пригадує пані Лариса та зауважує: – Я й сама намагаюся поводитися так, аби не тиснути на людину. Навіть на роботі, коли думка підлеглого протилежна до моєї, – все одно вислухаю, а якщо є раціональне зерно – обов’язково врахую.
Знову торкнувшись теми роботи, Лариса Миколаївна зізнається: хоча любить 8 Березня, проте їй особисто через те, що жінка. ой як непросто довелося. Надто коли тільки почала торувати стежину керівника.
– Ще як на «Волиньгазі» трудилася, збирають нас, пам’ятаю, на нараду, і чоловіки-колеги всім своїм виглядом демонструють: та що та жінка тямить!.. Не один, повірте, рік минув, аби переконалися: якщо людина – професіонал, то нема значення, якої вона статі, – зазначає співрозмовниця. – Коли ж сама стала керівником, жінкам теж поблажок не роблю. Проте за нормальне вважаю зробити комплімент за новий одяг чи зачіску.
Що ж до жінок поза роботою, то серед справжніх подруг – лише донька. Бо не раз буває, людині довіряєш, а завтра твої ж секрети проти тебе можуть бути використані.
– З такого виду зрадами стикатися, слава Богу, не довелося. Бо ніколи не була надто відкритою. Але життя, звісно, обпікало, – не приховує Лариса Миколаївна. – Коли дуже тяжко, розради шукаю в соборі… Побуваєш у ньому, звернешся до Бога і зрозумієш, наскільки все – суєта… Був у житті період, котрий сприймала як катастрофу. І саме таким чином змогла тоді прийняти правильне рішення, піти з роботи, якій віддала багато сил, знайти іншу. А сьогодні, коли майже сім літ минуло, переконалася: все, що робиться, – на краще. Відтак і життя сприймаєш по-іншому. Якщо в дитинстві за щастя було корову попасти в бабусі, подивитися на хмарки у блакитному небі, якщо в молодості вершиною мрій були власний дім і здорова донька, то зараз найбільше хочеться, аби внук, котрому вже 17, зумів себе реалізувати не деінде – а саме в Україні. І коли повернутися до фільму, то скажу: і Луцьк сльозам не вірить. А життя дійсно тільки починається. Тож, сподіваюся, зможу відчути це не раз. І всім жінкам того бажаю!
Оксана БУБЕНЩИКОВА.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.9%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (167) - 44.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.9%