Проводи чи парад?

Проводи чи парад?


Чи правда, що мертві часом можуть сказати більше, ніж живі? Чи дійсно, що тисячі років сучасної цивілізації залишили по собі унікальний досвід, який треба шанувати та використовувати? І чому навіть свято Проводів для багатьох нині сущих перетворюється не на щирий спомин про померлих, а на якийсь «парад» автомобілів і вбрання?

Одного разу маленький хлопчик, прийшовши з садочка, запитав свого дідуся: «Скажи мені, коли ти помреш?».
 «Внучку, я помру разом із тобою». Така відповідь викликала вибух гніву у  дочки: 
«Батьку, що ти таке верзеш?! Моєму синочкові лише чотири рочки, а тобі за вісімдесят, ти вже своє, можна сказати прожив, а він тільки починає. Як же він може вмирати разом з тобою?!». 
Чоловікові похилого віку довелося пояснити свою думку. Звичайно, він піде з цього світу значно раніше. Але доки про нього пам’ятатимуть, доти він житиме. Онук його ще знає, тож, безумовно, буде згадувати. Наступні покоління про нього нічого не відатимуть. Ось тоді він і зникне безслідно у безмежному просторі Всесвіту.
На жаль, така гірка філософія нашого буття на цьому світі. Ми тут тимчасові гості, якими були й наші пращурі. У різний час відійшли вони у потойбіччя, полишивши після себе невеличкі горбочки землі та хрести або пам’ятники. Дехто й цього немає: згинув у безмежних морях чи розвіявся з попелом пожежі… Або безвісти пропав на війні…
До вцілілих могил ми приходимо у скорботні дні, аби віддати данину шани й поваги за наше теперішнє життя. За них молимося та ставимо свічки у храмах, просимо Бога, аби простив їм гріхи, здійсненні колись на землі. Це у тому разі, якщо є продовження родоводу. А коли цей ланцюжок раптово переривається, то…
Ніхто не прийде на стару могилу, не покладе квітку, не прибере старого віночка. Навіть у ці скорботні дні – дні проводів.
Зазвичай перед Великодними святами люди починають наводити лад на кладовищах, впорядковуючи місця поховання близьких та далеких родичів. Кожен старається прибрати на могилі не згірш, ніж у хаті. Щоб у провідний день не осоромитися перед односельцями, які сходяться та з’їжджаються з усіх усюд. Справжнє тобі паломництво до отчого краю, в якому народився, зріс і звідки пішов у світ широкий топтати ряст на перехрестях долі. 
На превеликий жаль, до рідного порога вертаються не всі. Тоді дикими бур’янами та  різнотрав’ям заростають могили, до яких не йдуть рідні та близькі. Подібну картину можна бачити на кожному чи то міському кладовищі, чи то на сільському цвинтарі. Добре, коли знаходиться якась чула душа і впорядкує не тільки могилу рідних, а й сусідню, у якій невідомо хто і скільки літ спить вічним сном. А якщо ні?
На багатьох кладовищах дерев’яні хрести згнили, цементні під дією вітрів та дощів розсипалися на мурованих надгробках. Та мусимо пам’ятати, що не мертвим, а живим потрібне наше пошанування померлих. Не забуватимемо ми – не забудуть колись і про нас. Усе в природі взаємопов’язано. Ми наслідували батьків, наші вчинки перебирають діти чи онуки. І якщо ми власним прикладом не показуємо, як дбати про пам’ять пращурів, то в майбутніх поколінь просто зникне така потреба.
Але зара хочеться зачепити і ще один аспект стосовно порядку у місцях поховань. У людей, особливо старшого віку, не завжди є можливість, а, мо’, й сила, поїхати і прибрати могилу рідних. Тим більше, коли вона, скажімо, за півтисячі кілометрів. Щемить душа, але вище голови не скочиш! То що у такому разі? Цю дилему по-господарськи вирішили у Києві. За допомогою інтернету людина, проплативши певну суму, може укласти угоду з адміністрацією кладовища про догляд могил її рідних. 
Цю місію у сільській місцевості могли б взяти на себе місцеві органи самоврядування. Або – Служба зайнятості.  У кожному селі робочих рук – хоч відбавляй. Кому у сьогоднішніх умовах заважала б зайва копійчина? Тим більше перед святом! 
До цієї благородної місії могли б доєднатися і школярі. Адже в більшості населених пунктів вони доглядають за похованнями воїнів, що полягли у попередніх війнах. А занедбані надгробки на інших похованнях педагогам та їхнім вихованцям хіба чужі?
Роками також не впроваджується сучасна електронна система пошуку поховань тих чи інших людей. Головний редактор «Волинської газети» Володимир Данилюк розповідав, як ще за мерства Богдана Шиби пропонував із допомогою громадськості та студентів повністю облікувати всі поховання на всіх кладовищах Луцька і в с. Гаразджа Луцького р-ну, зафіксувати всі написи на хрестах і пам’ятниках. Крім розуміння, хто похований на цвинтарях, люди б отримали унікальну інформацію, з допомогою якої пошанували б тих чи інших особистостей, які відійшли у Вічність. Та ініціатива припала пилом у чиновницьких шухлядах… І блукають на Проводи по гігантському кладовищу в с. Гаразджа тисячі людей у пошуках втраченого…
Тому цивілізовані громадяни повинні дбати про померлих. Не лише у Провідний тиждень, а постійно. І в цьому процесі слід не хизуватися земними статками, а гордитися високою духовністю. 
Взамін отримаємо небесне благословення від тих, хто був, кого нема, але хто насправді продовжує існувати.

Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото Романа УСТИМЧУКА: сплюндроване римсько-католицьке кладовище в смт Олика Ківерцівського р-ну.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (56) - 16.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (145) - 42.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (95) - 28%