Ми з Воркути

Ми з Воркути

Я не хочу називати свого імені та прізвища. Це нікому не потрібно.
Я не хочу, щоб хтось навіть випадково довідався, що я пройшла крізь оте пекло.
Людина здужає пристосуватися до будь-яких умов.
Збудувати світ навколо себе.
І тоді їй легше.
Я не хочу пам’ятати, як то було.
Але навіть у пеклі можна жити.

Якщо мені не зраджує пам'ять, і я добре собі пригадую, нас вивезли 10 або 12 лютого 1940 року. Пам'ятаю, що батько ще намагався в останню мить забити свиню, щоб узяти бодай трохи їжі в дорогу. Його звали Мацеєм, маму – Єфросинією. Ми мешкали в Чекні неподалік Луцька, там мої батьки збудували хату. Вони в неї вселилися в 1935 році. Ця дата глибоко запала мені в пам’ять: того року помер 12 травня маршал Юзеф Пілсудський. Батько був солтисом, носився по-панськи, до роботи в саду вдягав рукавички. Ріллі ми обробляли багато, а понад самим Стиром користувалися шматком луки. Коні, віз, знаряддя, корови – ми мали все, що потрібно для господарювання. А ще допомогу родичів і сусідів.
Нікого вже немає. Нічого не залишилося від Шліхтів. Немає потреби тепер про це згадувати.
У Чекні мешкали разом українці та поляки. Жили поруч. Через центр села йшла головна дорога, від неї відходили дві бічні. Найближче було до чотирикласної школи в селі Яловичі. Влітку ми ходили навпростець, через потік. А взимку дітей возили до школи санами, раз давали транспорт вони, наступного разу – ми. Ніхто з того не робив проблему. Була крамниця, нею володіли євреї. Був також шляхетський маєток, одразу ж поруч із церквою, у маєтку мешкав полковник, він приятелював із моїми батьками...
Пам'ятаю чудові липи навколо маєтку.
Полковника із родиною і частину наших осадників, тих, хто мешкав ближче до Стиру, вивезли раніше. Наша черга настала з другою хвилею. Вивезли як куркулів – «дом под серебром», тобто дах вкритий оцинкованою бляхою. Засипали криницю – бо куркульська. Поки викопали нову, цілий рік увесь хутір їздив по воду до річки.
Батьків вивезли до Шокші, на лісоповал неподалік від Архангельська. Мене окремо запроторили до табору у Воркуті. Товарний потяг, яким нас везли, тижнями стояв на під'їзних шляхах. Ми виїхали навесні, прибули наприкінці літа в тому, що хто мав на собі. Вбрання: ватянки, валянки ми отримали допіру в таборі. По дорозі одні народжувалися, бо ж із нами їхали вагітні жінки, інші вмирали, хворіли... Багато хто не доїхав до табору... "Падъйом" – встати, будуть рахувати. Приходили вночі перевіряти, чи ніхто не втік.
Чому нам тоді хотілося сміятися – не знаю, мабуть, нам тільки того й лишилося, що сміятися. Ми були молодими, все здавалося настільки абсурдним, що аж кумедним.
Окремі вагони були призначені для жінок, окремі – для чоловіків. Були суворі покарання за порушення цієї заборони. Проте, коли ми приїхали на місце, до того часу, поки не збудували бараки, ми спали гуртом: чоловіки ліворуч, жінки праворуч. Надходила зима, і одні інших квапили, ми самі собі будували табір. Це може здатися дивним, але більший інтерес викликав шматок хліба, ніж роздягнена, оголена, молода жінка. Вироки були різні: щонайменше років десять, п'ятнадцять, але були й ті, хто мав двадцятку. Шукали шпигунів, ворогів Сталіна. Люди зізнавалися в усьому. Кожна людина має певний рівень опірності, а потім перестає реагувати раціонально... Людей катували на допитах, виривали нігті, трощили пальці, мені про це не хочеться навіть згадувати, одразу перехоплює горло.
Для новачків перебування в таборі починалося з карантину. Слід було роздягнутися догола та зголити волосся, буцім – проти вошей, щоб не стягнути епідемії. Я потрапила до іншого табору, так було поділено за числами. Нам було може трохи більше, ніж кілометр, до копальні. Кожен отримав свій номер. Він був нашитий на одязі, «бушлаті», шапці, одному з колін на штанях.
Я не хочу пам’ятати свій номер, але він мені сниться ночами.
Насамперед усіх оглядала медична комісія, і нас призначили на різну роботу. 
Найслабші працювали на поверхні, в таборі. Найсильніші – в шахті. На брамі зачитували всіх по черзі, згідно з номером. Узимку ми йшли своєрідним тунелем зі снігом, навіть голова не виступала. На лопаті з’їжджали по рейці від вагонеток для відпрацьованої породи вниз. У кожного була своя нафтова лампа: вона смерділа, чадила, і вистачало легкого протягу, щоб згасла. Тоді головою в стовп, наосліп, навпомацки, щоб позичити в когось вогню. Шахта працювала в три зміни, одні виходять, ми спускаємося, і так безперервно. Вугілля лупали киркою, пізніше лопатою «нагружали» на конвеєр, до нього підходили «вагонетки». Коні, низькорослі «монголи», витягували вагонетки на поверхню. Коли якийсь із них здихав, було свято. Наступного дня годували «супом із конини».
Різниці не робили – чоловік чи жінка. Шахта була під руслом річки. Згори капала вода. Коли мучила спрага, підставляли під краплі лопати. Оту «тюльку» і «камбалу» (може, це й справді була камбала) – так щедро солили, що здавалося, наче її не вдасться з'їсти, вони викликали потворну спрагу. Вода була холодною і кришталево чистою, сочилася крізь скелю, пронизуючи її наскрізь. Опори обвалювалися раз у раз. Ідемо униз п'ятнадцять осіб, повертається десять. Ніхто не знав, чи повернеться. Настала і моя черга, привалило.
В шпиталі сказали – може, ходитиме. Напиши, що номер... має ушкодження хребта. Там я зустріла свого чоловіка – в шпиталі. Він був кравцем, йому писали в документах: хворий, бо ж треба було комусь шити. Тому його тримали в шпиталі.
Але почалося все по-іншому. Тут, у таборі, хворіла більшість. Найуразливішими були литовці: вони мерли, як мухи. Якщо хтось помирав на місці, то його викреслювали із загального списку, до пальця ноги прив'язували дощечку з номером, написаним чорнильним олівцем. А якщо на будові чи в лісі – ховали, або залишали в снігу. Усе залежало від пори року – чи то було взимку, чи влітку. Тоді в загальному списку записували: «Вибув у невідомому напрямку».
Мій майбутній чоловік іще до нашого знайомства, в 1948 році захворів на туберкульоз кісток. Опухли шия, груди. Вони послали його в «олап 9 і 10» – так називали табір, де лікар із Луцька робив операції, виймав ребра і вкладав натомість шматки ебоніту. Мій майбутній чоловік не погодився, бо всі після тієї операції помирали, його відправили назад. Він лежав три дні з трупами в підвалі під бараком. Але не помер, отож одна лікарка зі Львова, сім'ю котрої розкидали по всіх таборах від Казахстану до Сибіру, зробила йому на місці операцію. Вона розтяла пухлину, вийшов гній зі шматочками кісток. І рана загоїлася.
А як виявилося, що він уміє шити і розкроювати...
Одного разу, коли він вийшов із табору під конвоєм, щоб зняти мірку на мундир для начальника, то знайшов на смітнику порвану цератову течку. Не знаю, як він її проніс, але щоразу, відколи пошив собі з ковдри темно-синій плащ, із тією течкою приходив до мене в жіночий табір. Ніхто не міг собі уявити, що хтось наважиться таке чинити. На брамі стояли два охоронці, вони навіть віддавали йому честь. Очевидно – чиновник, а від чиновника багато залежить. Життя завжди сильніше від усього, що вигадає людина. А найсильнішою, наймогутнішою є любов.
Після нещасного випадку я місяць лежала в лікарні. На шахту не повернулася, мене перевели на лісопильню. Пізніше – на цегельний завод, до печі. Всередині було так гаряче, що люди по кілька разів на день втрачали свідомість. Тоді їх поливали холодною водою зі шланга і гнали працювати далі. Врешті-решт я потрапила до будівельної бригади.
Багато, може, найбільше залежало від бригадира. Кмітливий бригадир, якщо в нього була кебета на плечах, міг скомбінувати так, що на папері наш виробіток заслуговував на п'ятий казан. На перший казан давали тільки 300 грамів хліба і «баланду» – воду з вівсом. На п’ятий – майже кілограм хліба, кашу, іноді траплявся шматок конини, раз на місяць давали наперсток червоного цукру.
Шостий казан бував у жовтні, на революції, тоді докладали білого хліба.
Найгірше діялося в червні, коли ставало тепло. Всі ті стіни й комини, споруджені взимку на кризі, починали валитися. І слід було щось доводити, писати пояснення. Все залежало від начальника. Вистачило, щоб він сказав – саботаж, і за бригадиром слід пропадав.
В таборі народжували дітей. Теоретично, наче не було такої можливості. Жінок за це карали. Коли я завагітніла, мене вивезли до табору, віддаленого майже на двісті кілометрів. Там я працювала в колгоспі. Як тільки ставало тепліше, в повітрі з'явилися хмари комарів. Воно було від них сіре. Тоді розмоченим у воді милом і глиною натирали обличчя, вуха, шию, руки, поки на шкірі не утворювалася шкарлупа. Життя не було від тих комарів. Пам'ятаю літню бурю: у підводу, яка їхала попереду і на якій везли коси, поцілила блискавка. Ми закопали паралізованого їздового по шию в землю. Він прийшов до тями. Але всі найбільше раділи з того, що блискавка убила коня.
У нас народилася дочка. Увесь час, від самого початку, я писала своїм: кожен мав право на один лист у рік. Але вони боялися відписувати. Аж хтось нарешті відповів мені, дав адресу батьків у Шокші. Так я довідалася, що вони живі.
Дітей забирали до дитячого будинку. Подалі від батьків, щоб виховати з них радянських людей. Ми хотіли, щоб нашу дочку взяли на виховання бабуся і дідусь. Але то було непросто. Чиновники боялися один одного. Місце для дитини в хаті моїх батьків у Шокші чоловік купив своїм шитвом. Голкою.
Барак мав приблизно тридцять метрів у довжину. Обабіч стояли двоярусні нари. Посередині – буржуйки: взимку біля них було гаряче, а на стінах – іній, у кутках – крижані бурульки. Кожен приносив у кишені з шахти шматок вугілля, такий був у нас неписаний закон. Були два горішні виходи. Нас замкнули всередині, я докладно пам'ятаю дату – 5 березня 1953 року, і тримали так два тижні. Вони не знали, що буде далі. Боялися бунту. «На работу не пойдем, Сталин подох», – сказав вертухай. Одні тішилися, інші плакали, що помер батько народу. Тільки туалети, такі переносні «параші» дозволяли спорожняти. Проте в чоловічому таборі були заворушення. Побилися між собою кримінальні з політичними.
Після того, як Сталін здох і прийшов Маленков, всі тільки й говорили про амністію.
Але амністія настала не для всіх. Ми були політичними, нас випустили на волю в 1956 році. Без права виїзду з Воркути. Нам іще пощастило побачити, як зносять пам’ятник Сталіну в самому центрі містечка. Причепили линву до трактора i... пам’ятник розлетівся, наче був зроблений із гіпсу.
Ми взяли шлюб: у мене була сукня з парашута, фата – з перев’язочної марлі, чоловіків костюм – із табірної ковдри, квіти з паперу. Я отримала роботу на волі нічним сторожем. У мене був карабін, і я пильнувала банк. Довелося здавати екзамени зі стрільби. На мішені виднілися три влучні сліди. Але то не я стріляла. Що б там не було, здала. Так усе це виглядало. Наші папери на виїзд чоловік підсунув начальникові, ми отримали дозвіл повернутися до Польщі.
Повернутися, але куди? Ми виїжджало саме в дні, коли там відзначали річницю Жовтневої революції – 7 листопада 1957 року.
Наш шлях проліг через пункт перетину кордону в Тересполі та репатріаційний пункт у Бялій-Подляскій.
У валізках ми везли помаранчі – всі в Польщі пізніше казали: як же вам добре там було.
«Ви зобов’язані мовчати про все, що стосується Воркути. Розбовкаєте комусь, то повернетеся назад… ми вже про це подбаємо, – сказали нам на місці у комендатурі міліції, – ми за вами будемо пильнувати, будемо вас перевіряти, начувайтеся. Нам тут ворожа пропаганда не потрібна. Підпишіться».
Войцех ПЕСТКА.
Переклав Андрій ПАВЛИШИН.



Nie chcę podawać swojego imienia i nazwiska. To nikomu nie jest potrzebne.
Nie chcę, żeby ktoś nawet przypadkiem dowiedział się, że przeszłam przez to piekło.
Człowiek potrafi się przystosować do każdych warunków.
Zbudować świat wokół siebie.
I wtedy jest łatwiej.
Nie chce pamiętać, jak to było.
Ale nawet w piekle można żyć.
Jeśli pamięć mnie nie myli i dobrze to sobie przypominam, wywieźli nas 10 albo 12 lutego 1940 roku. Pamiętam, że ojciec jeszcze próbował w ostatniej chwili zabić świnię, żeby zabrać chociaż trochę jedzenia na drogę. Miał na imię Maciej, mama zaś Eufrozyna. Mieszkaliśmy w Czeknie pod Łuckiem, tam moi rodzice pobudowali dom. Wprowadziliśmy się do niego w 1935 roku, ta data mocno tkwi w mojej głowie – w tym roku zmarł 12 maja marszałek Józef Piłsudski. Ojciec był sołtysem, nosił się po pańsku, do pracy w  ogródku zakładał rękawiczki. Ziemi ornej uprawialiśmy sporo, a nad samym Styrem w naszym użytkowaniu był kawał łąki. Konie, wóz, narzędzia, krowy –mieliśmy wszystko, co konieczne było do gospodarzenia. I pomoc rodziny i sąsiadów. 
Nikogo już nie ma. Nic nie zostało po Szlichtach. Nie ma takiej potrzeby, żeby teraz o tym wspominać.
W Czeknie mieszkali razem Ukraińcy i Polacy. Obok siebie. Przez środek wsi szła główna droga, od niej odchodziły dwie boczne. Najbliższa czteroklasowa szkoła była w wiosce Jałowycz. Latem szło się na skróty, przez strumyk. A zimą do szkoły wożono dzieci saniami, raz dawali podwodę oni, raz my. Nikt z tego nie robił problemu. Był sklep, który prowadzili Żydzi. Był też dwór, tuż obok cerkwi, we dworze mieszkał pułkownik, między nim a rodzicami panowała zażyłość… 
Pamiętam piękne lipy wokół dworu. 
Pułkownika z rodziną i część naszych osadników, tych, co to mieszkali bliżej Styru, wywieźli wcześniej. Na nas przyszyła kolej w drugim rzucie. Wywozić – „dom pod srebrom” – kułak, bo dach pokryty był ocynkowana blachą.. Zasypać studnie – bo kułaka. Zanim wykopano nową, przez rok cały chutor po wodę jeździł do rzeki..
Rodziców wywieźli na Szoksze, do wyrębu lasu  koło Archangielska. Mnie oddzielnie, dali do obozu na Workutę. Towarowy pociąg, którym nas wieźli, stał tygodniami na bocznicach. Wyjechaliśmy wiosną, dotarliśmy pod koniec lata.  W tym, co kto miał na sobie. Ubranie: waciaki, walonki, dostaliśmy dopiero w obozie. Po drodze jedni się rodzili, bo przecież jechały z nami ciężarne kobiety, inni umierali, chorowali... Wielu nie dojechało do obozu...
„Podjom” – wstawać, będzie liczenie W nocy przychodzili sprawdzać, czy nikt nie uciekł. 
Dlaczego nam było wtedy do śmiechu – nie wiem, chyba tylko to nam zostało – śmiech. Byliśmy młodzi, wszystko wydawało się tak niedorzeczne, że aż śmieszne. 
Osobne wagony przeznaczono dla kobiet, osobne dla mężczyzn. Były surowe kary za łamanie tego zakazu. Ale kiedy dojechaliśmy na miejsce, to do czasu, aż stanęły baraki – spaliśmy razem, mężczyźni po lewej, kobiety po prawej. Szła zima i jedni drugich popędzali, sami stawialiśmy sobie obóz. Może to wydaje się dziwne, ale więcej zainteresowania wzbudzała kromka chleba niż rozebrana, naga, młoda kobieta. Wyroki były różne: najmniej dziesięć lat, piętnaście, ale były i takie po dwadzieścia. Szukali szpiegów, wrogów Stalina. Ludzie przyznawali się do wszystkiego. Każdy człowiek ma jakiś poziom odporności, później już przestaje reagować rozumnie...  Torturowali podczas przesłuchań, wyrywali paznokcie, miażdżyli palce, że moja głowa nie chce tego nawet wspominać, dusi mnie w gardle. 
Dla nowych pobyt w obozie zaczynał się od kwarantanny. Trzeba było się do naga rozebrać i golili włosy, niby od wszy, żeby nie zawlec epidemii. Trafiłam do drugiego obozu, tak było to podzielone według liczb, mieliśmy może więcej niż kilometr od kopalni. Każdy dostał swój numer. Miał naszyty na ubraniu, na „buszłacie”, na czapce, na jednym kolanie spodni. 
Nie chcę pamiętać swojego numeru, ale śni mi się po nocach.
Najpierw badała wszystkich komisja lekarska i byliśmy przydzielani do różnych prac. 
Najsłabsi pracowali na powierzchni, w obozie. Najsilniejsi w kopalni.  Na bramie wyczytywali wszystkich po kolei, według numeru. Zimą szliśmy w takim tunelu ze śniegu, nawet głowy nie wystawały. Na łopacie się zjeżdżało po szynie od wózków na wyrobisko, na dół.  Każdy miał swoją lampkę na ropę: śmierdziało, kopciło, wystarczył przeciąg i lampka gasła. Wtedy głową w słup, na oślep, po omacku, żeby pożyczyć od kogoś światła. Kopalnia pracowała na trzy zmiany, ci wychodzą, my w dół, tak na okrągło. Węgiel biło się kilofem, później łopatą „nagrużało” na taśmociąg, tam podchodziły „wagonetki”. Konie, takie małe „mongoły”, wyciągały wagoniki na powierzchnię. Jak któryś zdychał, było święto. Następnego dnia była „końska zupa”. 
Nie robili różnicy – mężczyzna czy kobieta. Kopalnia była pod dnem rzeki. Z góry kapała woda. Nadstawiało się łopatę, kiedy chciało się pić. Te „tiulki” (szprotki) i „kambuły” (może to były flądry) –solone tak bardzo, że wydawało się, że nie da się ich zjeść, wywoływały straszne pragnienie. Woda była zimna i czysta jak kryształ, przesiąkała przez skałę, drążyła ja na wylot. Zawalały się te stropy raz za razem. Idzie nas na dół piętnaście, wraca dziesięć. Nikt nie wiedział, czy wróci. Przyszło i na mnie, też przywaliło. 
Powiedzieli w szpitalu – może będzie chodzić. Napisali, że numer.... – uszkodzenie kręgosłupa. Wtedy poznałam  swojego męża – w szpitalu. Był krawcem, pisali mu w papierach: chory, trzeba było komuś szyć. Dlatego trzymali go w szpitalu. 
Ale zaczęło się inaczej. Tu, w obozie, chorowała większość. Najbardziej podatni byli Litwini, padali jak muchy. Jak ktoś umierał na miejscu, to wykreślano go z ewidencji, do palca nogi przywiązywano deseczkę z numerem napisanym kopiowym ołówkiem. Jak na budowie albo w lesie – zakopywano albo zostawiano na śniegu. To zależało, czy była zima, czy lato. Wtedy w ewidencji pisano: wybył w nieznane.
Mój przyszły mąż, jeszcze zanim go poznałam, w 1948 zaczął chorować na gruźlicę kości. Puchł. Na szyi, na piersiach. Wysłali go do „ołapa 9 i 10” – tak mówili na ten obóz, gdzie lekarz z Łucka robił operacje, wyjmował żebra i wkładał w to miejsce kawałki ebonitu. Nie zgodził się, wszyscy po tym umierali, odesłano go  z powrotem. Leżał  trzy dni z trupami w piwnicy pod barakiem. Nie umarł, więc taka lekarka ze Lwowa, której rodzinę rozrzucono po wszystkich obozach, od Kazachstanu po Syberię, zrobiła mu na miejscu operację. Przecięła opuchliznę i wypłynęła ropa z kawałkami kości. I rany się zagoiły. 
A jak okazało się, że umie szyć i jest krawcem….
Kiedyś, jak szedł pod eskortą poza obóz, żeby wziąć miarę na mundur dla naczelnika, znalazł porwaną teczkę z ceraty na śmietniku. Nie wiem, jak ją przeniósł, w każdym razie uszył sobie z koca granatowy płaszcz i z tą teczką przychodził do mnie, do kobiecego obozu. Nikt nawet nie przypuszczał, że ktoś mógłby się na to poważyć. Były dwie warty na bramie, nawet mu salutowali. Wiadomo – urzędnik, a od urzędnika dużo zależy. Życie zawsze jest silniejsze od wszystkiego, co wymyśli człowiek. A w tym najsilniejsza, największa jest miłość. 
Po wypadku byłam miesiąc w szpitalu. Nie wróciłam na kopalnię, dali mnie do tartaku. Później do cegielni, do pieca. W środku było tak gorąco, że ludzie mdleli po kilka razy na dzień. Wtedy polewali ich zimną wodą z węża i gonili do pracy. Na koniec trafiłam do brygady budowlanej. 
Dużo, może najwięcej zależało od brygadiera. Dobry, taki co miał głowę na karku,  potrafił zakombinować tak, że na papierze wypracowaliśmy piąty kocioł. Na pierwszy tylko 300 gram chleba i „bałanda” – woda z owsem. Na piąty prawie kilogram chleba, kasza, czasem się trafił kawałek końskiego mięsa, raz w miesiącu naparstek czerwonego cukru. 
Szósty kocioł był w październiku, na rewolucję, wtedy dokładali białą bułkę. Najgorzej robiło się w czerwcu, kiedy przychodziło ciepło. Te wszystkie ściany i kominy stawiane zimą na lodzie zaczynały się przewracać. I trzeba było udowadniać, pisać wyjaśnienia. Wszystko zależało od naczelnika. Wystarczyło, że powiedział –sabotaż.  I już nie było brygadiera.
W obozie rodziły się dzieci. Niby teoretycznie nie było takiej możliwości. Kobiety za to karali. Kiedy byłam w ciąży, wywieziono mnie do obozu oddalonego o prawie dwieście kilometrów. Pracowałam przy kołchozie. Jak tylko robiło się ciepło, w powietrzu pojawiały się tysiące komarów. Powietrze było szare. Rozmoczonym w wodzie mydłem i gliną smarowało się twarz, uszy, kark, ręce, aż powstała na skórze skorupa. Nie dało się żyć od tych komarów. Pamiętam letnią burzę, w furmankę przed nami, na której wieziono kosy, uderzył piorun. Zakopaliśmy sparaliżowanego woźnicę aż po szyję w ziemi. Wyszedł z tego. Ale wszyscy najbardziej się cieszyli, że zabiło konia.
Nam urodziła się córka. Cały czas, od samego początku, pisałam do swoich – każdy miał jeden list na rok. Ale bali się odpisywać. I ktoś wreszcie mi odpowiedział, podał adres do rodziców na Szokszy. Tak się dowiedziałam, że żyją.
Dzieci zabierali  do domu dziecka. Od rodziców, żeby wychować na radzieckich ludzi. Chcieliśmy, żeby naszą córkę wzięli na wychowanie dziadkowie. Ale nie było prosto. Urzędnicy się bali, jeden drugiego. To miejsce dla dziecka, w domu u moich rodziców na Szokszy, mąż kupił  za swoje szycie. Igiełką. 
Barak miał na oko ze trzydzieści metrów długości. Po obu stronach były piętrowe prycze. Na środku stały piecyki, zimą było przy nich gorąco, a na ścianach szron, w kątach sople. Każdy przynosił bryłkę węgla z kopalni w kieszeni i takie było nasze niepisane prawo. Wyjścia były od szczytów, dwa. Zamknęli nas w środku, dokładnie pamiętam datę –piątego marca 1953 roku, i trzymali tak dwa tygodnie. Nie wiedzieli co będzie dalej. Bali się buntu. «Na robotu nie pajdiom, Stalin podoch», – powiedział strażnik. Jedni się cieszyli, inni płakali, że umarł ojciec narodu. Tylko toalety, takie przenośne „parasze” pozwalali opróżniać. Ale u mężczyzn w obozie były rozruchy. Bili się między sobą: kryminaliści z politycznymi.
Po tym, jak Stalin zdechł i nastał Malenkow, wszyscy już tylko mówili o amnestii. 
Ale nie do wszystkich przyszła amnestia. My byliśmy polityczni, nas wypuścili w 1956 na wolność. Bez prawa wyjazdu z Workuty. Jeszcze udało nam się zobaczyć, jak burzą pomnik Stalina w samym centrum miasteczka. Zaczepili linę do traktora i...  rozleciał się, jakby był z gipsu. 
Wzięliśmy ślub, miałam suknię ze spadochronu, welon z opatrunkowej gazy, mąż garnitur z obozowego koca, kwiaty były z papieru. Dostałam pracę na wolności, jako nocny stróż. Miałam karabin, pilnowałam banku. Był egzamin ze strzelania. Na tarczy miałam trzy trafienia. Ale to nie ja strzelałam. W każdym razie zdałam. Tak to wyglądało. Nasze papiery na wyjazd mąż podsunął naczelnikowi, dostaliśmy zgodę na powrót do Polski. Powrót, ale gdzie? Wyjeżdżaliśmy dokładnie, kiedy tam obchodzono rocznicę rewolucji październikowej, 7 listopada 1957. 
Po drodze było przejście graniczne w Terespolu i punkt repatriacyjny w Białej Podlaskiej.
W walizkach wieźliśmy pomarańcze – wszyscy w Polsce później mówili, jak wam dobrze tam było. 
«Obowiązuje was milczenie we wszystkim co dotyczy Workuty. 
Wygadacie się komuś i wracacie tam.., już my się o to postaramy – powiedzieli nam na miejscu na komendzie milicji – będziemy mieć na was oko, będziemy was sprawdzać, pilnujcie się. Nam tu nie potrzeba wrogiej propagandy. Podpiszcie».
Wojciech Pestka 


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (73) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (235) - 43.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (168) - 31.1%