Людина і Бог

Людина і Бог

На сцені – оголена. Не тілом, а душею…

Лучанка Юлія Максименко – авторка та акторка власних п’єс, драматург та жінка, яка тримає долю у своїх руках, розповіла про те, як вона досягла успіху, подолавши всі перепони життя. Можливо, і лучани скоро зможуть побачити історію непересічної творчої особистості, з якою ми зустрілися.

– Як ви почали займатися акторською діяльністю?

– Це була моя мрія з народженння. От скільки я себе пам’ятаю, то хотіла бути акторкою і більш ніким. Народилася в родині художника і музиканта. Тато хотів, щоб у нього був син, аби передати тому майстерність диригента, але народилася я. Проте він не полишав своєї мрії, тому з колиски я слухала симфонічну музику. В 5 років мене вже цьому навчали, а коли я ставала дорослішою і казала, що не хочу, тато наводив аргумент: уяви, як це гарно – жінка у чорних брюках, фраці, з білим метеликом,  диригентською паличкою і цілий оркестр перед тобою. Я його слухала і казала, що мені цікавіше бути самій на сцені.

В 5 років, коли ми їхали на море, то проїжджали Київ. Вийшли на Хрещатику, і я заявила батькам, що буду тут жити, буду актрисою.  Вони посміялися, бо ніхто не ставиться серйозно до якихось дитячих мрій. Але врешті-решт перед вами сидить актриса.

– Як прийшли до створення власних п’єс?

– Відразу як почали проявлятися зачатки письменництва. Завжди мала яскраву фантазію. Пам’ятаю, нам у школі ще давали завдання на літо – прочитати якісь твори, але завжди було не до того. Тому, коли приходив час уроку, я чесно вигадувала якогось письменника, якийсь твір і отримувала п’ятірку (за 5-бальною системою). Знаєте, талант, як і будь-яка інша діяльність, розвивається стрибками: десь він себе проявить, а потім раз – і згасне, відбудуться якісь події – і він знову дасть нові паростки. А поштовхом писати стали для мене в 90-ті роки, коли була проблема з роботою. Кожен виживав, як міг. Мене запросили у ресторан аніматором, я пішла туди і думала, що на 2 місяці, а вийшло на 2 роки. І це я, актриса, яка закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка Карого, батьки – богема, мушу працювати в тому ресторані?!. Ніколи не забуду день, коли на обіді, дивлячись на несмачну і непрезентабельну їжу – ледь стримувала сльози, аби заставити себе поїсти, бо їсти таки хотілося, відчувала себе у якомусь абсурді. Не розуміла, що зі мною відбувається. А ще додалось і те, що перед тим я розлучилась з чоловіком, з яким прожила 6 років. У мене був цілий «букет переживань». Поївши, спустилася вниз і побачила свою одногрупницю, яка на той час працювала диктором на телебаченні. Вона була в дуже крутій сукні, з вишуканою зачіскою. Я прошмигнула з тим червоним поролоновим носом і дурним бантом на голові повз неї, щоб вона мене тільки не бачила. Після того 2 години проплакала і дала собі обіцянку: якщо виберуся з цієї кризи, то обов’язково напишу про це п’єсу. Минув час, аніматорство дало мені великий досвід, який ввійшов у акторську скарбничку. Після ряду сумнівів і однієї чудової музики, яку я ненароком почула в ресторані, все ж написала п’єсу і відіслала її  своїй подрузі-поетесі. Наступного дня вона зателефонувала мені і сказала, що хоче знати, чим це закінчиться. Отож я почала писати другу дію і, щоб не було вороття назад,  знову дала собі обіцянку, що поставлю цю п’єсу. Хоча на той момент навіть не уявляла, де і як це буде. Минуло багато часу, доки право на мою мрію дав Олексій Кужельний (керівник театру «Сузір’я). Відправив він мене на мікросцену (30 людей). Але і тут була своя перевага – ми могли спілкуватися з кожним глядачем. П’єса називається «Бог явився мені в образі жовтого зайця». Така дивна назва тому, що Бог, який може все – може  з’явитися і в образі жовтого зайця. Мета цієї вистави в тому, аби показати, що Бог у всьому, любов у всьому, доля у всьому, і ми ніколи не знаємо, що нас чекає далі, як ми дійдемо до нашої мрії.

–  Не боязко автору співпрацювати зі своїм матеріалом?

– Це як мама, яка народжує, а потім дивиться, як її дитина розвивається, як у неї з’являються друзі, як вона іде в школу, інститут, працює, має перші успіхи. Так само і мені, як автору, дивитися за своєю п’єсою, тим більш, що я там головна виконавиця. До речі, багато чого залежить і від актора. Один цю роль грає так, приходить інший – і все кардинально міняється.

– Яка з цих іпостасей вам ближча: автора чи актора?

– Це як батько й мама, як два крила. Порівняю себе з музичними гуртами. Є такі, які співають авторську музику, і якщо в них запитати, де вони є більше, то однозначної відповіді не отримаєш.

– На що ви спрямовуєте увагу глядача?

– На нього самого. На сцену я виходжу абсолютно «оголена», з відкритою душею, і піднімаю ті теми, які близькі кожному, які нас хвилюють.

– Розкажіть про створення п’єси «Надзвичайна історія звичайної акторки»?

– Це нова форма, ремікс моєї першої п’єси про жовтого зайця. Вони відрізняються тим, що з залу на 30 людей, ми перенесли цю виставу на глядачів від 300 людей. В лютому відбулася її прем’єра. Це був експеримент, ми мали зрозуміти, чи зможемо грати її на великій сцені. І ті, хто були на двох варіантах цієї вистави, кажуть, що це різні п’єси. Остання є більш видовищною: більше пластики, хореографії, вона більш екстравагантна. Цього року до нас прийшов один актор Данііл Мірешкін. Так співпало, що він недавно відкрив продюсерську компанію, яка займатиметься театральними постановками і кінопроектами. Коли він програв нашу виставу, то сказав, що це ідеальна вистава для гастролей. А це ж була моя мрія, я погодилась. І з Луцька, моєї Батьківщини, ми починаємо тур по Україні.

– У цій п’єсі розповідається про долю. А ви вірите в долю? Як ця тема розкривається в постановці, яку скоро побачать лучани?

– Я вірю в долю, але для себе я вже вивела таку формулу: є доля, прописана програма, і є її 15 варіантів. Людина може вигадати ще й 16-ий. Ми є співтворцями своєї долі разом з Богом. Можливо, ми для цього і прийшли сюди? Щоб навчитися творити свою реальність, матеріалізувати свої мрії. Розумієте, я могла собі мріяти і лишити це у голові. Але, доклавши багато зусиль, переживши багато розчарувань, були такі моменти, коли я могла здатися і сказати: все, моя зупинка, недоля, я продовжувала боротися.

– У ваших п’єсах простежується лінія – людина і Бог. Які ви ставитеся до Бога?

– З якогось моменту в житті навчилася читати знаки. Бог із нами розмовляє – це однозначно. Інколи банан – це просто банан, інколи заєць – це просто заєць. У моїй виставі про жовтого зайця є така фраза, коли я звертаюсь до глядачів: «Я знаю, що ви думаєте, що я дивна акторка, з містичним коном, з нервовою психікою. Я з вами згідна. І якби цей заєць з’явився якогось іншого ранку – він був би звичайним, але не сьогодні, не мого найхолоднішого і найодинокішого ранку». З нього й почалось моє життя. Якщо ти ловиш ці знаки, ці вібрації божественного, то Бог є доступним для цього. Головне відчувати це постійно, кожного дня. Той, хто навчився їх читати, тому трішки легше, бо він не зверне із своєї стежини. Бог до нас ставиться як до своїх дітей. Він не буде все за нас робити. Прислів’я таке є «На Бога надійся, сам не зівай». Йому хочеться бачити, як його дитя робить свої перші кроки, вчиться говорити, писати тощо.

– Чи є у вас сталий акторський склад?

– Складність і щастя театру в тому, що вистава – це живий процес. Це не фільм, який зняв і потім просто крутиш. Театр складається з живих людей, в яких свої долі, здоров’я, трагедії і драми, тому в будь-який момент хтось може «вилетіти» з вистави. От за місяць до показу в мене «злітає» головний герой.  Я захожу в соціальні мережі і бачу актора Андрія Дебріна, пишу йому, що я знаю, що він має акторську базу, багато цим займається, і чи може він когось мені порадити. На що той відповів: «Крім себе і Брюса Вілліса, порадити тобі нікого не можу». Ми й зупинилися на Андрієві. Прочитавши п’єсу, він сказав, що це його матеріал, і відразу ж приступив до неї. Коли ми виходили на сцену, я зрозуміла, що він саме той, кого шукала. Богові потрібно довести, що ти вартий своєї мрії, просто так нічого не буде. І не треба це списувати на «недолю». Андрія я називаю хрещеним батьком цієї вистави, бо спочатку він грав одну роль, потім іншу, потім ще і ще, а далі він грав всі 5 ролей, перевтілючись завдяки перукам. Так ми відкрили ще одну суть цієї п’єси – ніби всі ці 5 образів нагадують мені мого чоловіка, який зрадив... Така ситуація, яка пішла проти нас – зіграла нам на руку.

– Розкажіть про творчі плани!

– Є, але я не розкажу. В мене – 3 п’єси. Потім я захотіла написати роман, проте подумала про те, що я не бачитиму обличчя людей, які це читатимуть. Тому вирішила зробити з цього якусь театральну постановку. Я ще й роману не написала, але ідея є. Проте розповідати все наперед – погана прикмета. Скажу одне: це знову ж таки стосунки чоловіка й жінки, людини й Бога… Навіть не так – це суперечки людини і Бога.

Спілкувалася Іванна СОЛОМАНЧУК.

Фото: з власного архіву Юлії Максименко.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (58) - 16.2%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (157) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (99) - 27.6%