Пірова перемога

Пірова перемога

Вдивляючись в старенькі обличчя сивочолих бабусь та дідусів у травневі дні, коли чиновники від влади щороку намагаються влаштувати «святкові» заходи до дня перемоги, я із жалем співчував їм.
Хіба це стоять «переможці»? Хіба це ті переможці, які вистояли, витримали, перемогли у найжорстокішій війні ХХ століття? 

«Засекречено! Бухгалтерія… смерті»

Через нашу землю, крізь їх оселі та долі жахливим кривавим катком прокотилася війна два рази, знищуючи не тільки матеріальні, а й людські ресурси. Ми втратили в цій війні понад 47 мільйонів життів, в тому числі 15 мільйонів українців. Німці – лише 6 мільйонів. «Мы за ценой не постоим», – співатимуть потім артисти.
Письменники уже не приховують, а ЗМІ не бояться опубліковувати ту Правду, про яку нагадував Ісус, що «вона спасе Тебе...». Так, відомий журналіст і публіцист з Києва Валерій Лапікура перед 9 Травня опублікував у ЗМІ свої цифри наших людських втрат у цій світовій війні у статті «Бухгалтерія смерті». За перші три тижні літа 1941 р. радянська армія втратила понад 100 дивізій, а до грудня – 300!.. Причина відома – патологічна бездарність Верховного і його горе-полководців. Скільки серед цих мільйонів було українців? Сучасні російські джерела мовчать, або посилаються на гриф «Засекречено»... Що там ще секретити через 71 рік після війни? – запитує публіцист.
Ще один факт варто привести, щоб нагадати тим, хто так смачно викрикує і сьогодні: «Сталіна треба!». Рання весна 1944 р., Корсунь–Шевченківська операція, 24 доби кривавого місива. Маршал Жуков, якого бійці називали «м’ясником», кидав на добре підготовлену, глибокоешеловану оборону німців підрозділи кепсько озброєних і ненавчених українців у віці від 15 до 55 років. Корсунь–Шевченківська битва закінчилася для червоної армії безславно. Німці прорвали кільце блокади і організовано відійшли. На цій бійні залишилися трупи 770 тисяч убитих українців! І такі ось «перемоги» сталінські «полководці» повторювали аж до самого Берліна. 
В 1945 р. Сталін нахабно брехав про 6–7 мільйонів радянських людей, що загинули протягом чотирьох років так званої «вітчизняної війни». П’ятнадцять років по тому Хрущов змушений був називати цифру 20 мільйонів. І лише перед новим крахом імперії М. Горбачов крізь зуби процідив щось про 27 мільйонів.
Один із найкращих та найбільш порядних російських письменників – фронтовик Віктор Афанасьєв – обґрунтовано наводить цифру у 47 мільйонів!

І кожен третій – українець

Навіть якщо з цієї кількості взяти, що українцем був кожен третій – то ця цифра стає страшною. Ось, що означають слова: «Мы за ценой не постоим»... А це скільки ненароджених дітей, не сформованих родин, скільки нездійсненних бажань. Таку «перемогу» історики називають ще «піровою»... Я міг би ще довго наводити безліч прикладів та фактів таких «перемог», але це не формат газетної публікації. Хто бажає, той зможе знайти в Інтернеті, або у моїй новій книжці.
Але навіть із такою «перемогою» переможці повинні отримувати компенсацію, а переможені сплачувати контрибуцію. У нас цього не має. Компенсацію до сьогоднішнього дня отримають лише євреї, а німці слухняно їм виплачують і будуть ще, мабуть, платити їх дітям та внукам.
А яку компенсацію отримали наші «переможці», маю на увазі – українці? Скажу м’яко. Майже ніяку. Хіба це та компенсація, яку нині надсилають із ситої Європи у вигляді «гуманітарки»?

Червоний окупант

Після коричневого окупанта прийшов червоний окупант, ще більш жорстокіший, зухвалий і цинічний. Коли у гітлерівській Німеччині було декілька десятків концтаборів, то у Радянському Союзі аж 230! Цю страшну цифру оприлюднив доктор історичних наук професор Юрій Шаповал у своїй авторській виставці – «Хроніка комуністичної інквізиції. Забуттю не підлягає», яка вийшла лише в кількості 500 екземплярів у 2001р., за сприяння Київської міської організації Всеукраїнського Товариства «Меморіал» ім. В. Стуса.
Слуги диявола, червоні НКВДисти хапали дівчат і юнаків, які зосталися після війни страхіття, і відправляли ешелонами у крайні райони Півночі і Сибіру. Їм мало було виловлювати поодиноких членів підпілля ОУН-УПА. Депортовували цілі села, райони, і таким в’язням доводилось «кантувати» термін не 3-4 роки, як у німецьких таборах з м’яким європейським кліматом, а 8-15 років суворого клімату Півночі! На рабській жорстокій каторзі, в шахтах та копальнях, лісоповалах та рудниках проходили кращі молоді та юнацькі роки українок та українців. Лише тепер, в умовах незалежної України, під керівництвом професора Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки М. Кучерепи готуються до друку видання «Реабілітовані історією». 

Тягар війни

Не применшую роль і значення простих трудівників тилу, дітей війни, солдатів і офіцерів, які винесли на своїх плечах основний тягар війни. Вони чесно і сповна виконали свій ратний обов’язок. Вони боролися за життя проти агресора. Але служили вони не в рідній українській армії, а були мобілізовані в армію російської радянської імперії, вождь якої мав свої далекоглядні загарбницькі цілі. З цього приводу варто почитати твори Віктора Суворова (Резуна), щоб розкрилися очі у багатьох громадян. Професійного розвідника і письменника багато хто критикує. Але ніхто не може спростувати, бо факти, якими оперує письменник розбивають фальш і блиск офіційної радянської історіографії. Тоді вже язик не повертається називати війну – великою вітчизняною, а лише Другою світовою.

У чужій армії

Для українців російська червона армія ніколи не була ані національною українською армією, ані армією союзною Українській державі. Навпаки. Червона армія була завжди окупаційною російською армією. Призов до неї українців був незаконним з погляду міжнародного права, а добровільна служба була колоборацією, – переконаний український дослідник Михайло Поліщук (Під чужими прапорами. «Нація і держава», 23.01.2007. – С.7). 
Ця російська червона армія віроломно вдерлася на Україну у 1918 році і в кровопролитному жахітті громадянської війни знищила Українську Народну Республіку. Пізніше всі українські державні і культурні діячі були репресовані і ліквідовані. Це під охороною російської червоної армії чинилися в Україні політичні репресії, організовувались голодомори–геноциди. Саме «легендарной и непобедимой» оточували села в 33-му році, прирікаючи їх мешканців на страшну голодну смерть.
Ця армія не визволяла Україну від німецьких загарбників у 1944-1945 роках, а відвойовувала для своїх московських хазяїв «необъятную родину», повертаючи українців у нове рабство.

«Скріплено кров’ю»

17 вересня 1939 р., коли Червона Армія вступила на територію Польщі під приводом захисту «єдинокровних братів», у Бресті, Пінську, Гродно та інших містах відбулися спільні паради німецьких і радянських збройних сил. Тобто, спочатку виступали як союзники. А 28 вересня 1939 р. підписали договір про дружбу і кордон, так звану, «лінію Керзона». Лише в 1992 р. в Центральному архіві ЦК КПРС виявлено таємні протоколи. Й. Сталін заявляв: «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу скріплена кров’ю, має всі підстави бути довгою і міцною».
Гітлер випередив Сталіна на два тижні і віроломно розпочав агресію 22 червня 1941 р. А Сталін готувався перейти кордон 6-го липня, як «визволитель» Європи від німецьких нацистів.
Геноцид українців

– Це не війна, а геноцид, – вирвалось на воєннараді у маршала Костянтина Рокосовського.
Лише при форсуванні Дніпра восени 1943 р., в боях за Київ загинуло 647 тисяч бійців і офіцерів. І всього за якихось 1,5 місяця!..
– Все хохлы предатели, – сказав Жуков (м’ясник). – Чем больше мы утопим их в Днепре, тем меньше проблем будет после войны с ними.
Це було продовження геноциду проти українського народу.
– У нас нет пленных. Это всё предатели, – заявив Сталін.
– Для Росії то була Вітчизняна війна, – сказав відомий політолог, а в минулому – багатолітній політв’язень – Василь Овсієнко, у відповідь на проведений телеканалом «Україна» 8 травня 2008 року шоу «Дуель». – Росіяни воювали за свою державу, і вони правомірно святкують свою перемогу. Мільйони українців воювали в червоній армії і загинули не за свою державу, не за національну незалежність України, навіть не за власну свободу. Так, вони разом з іншими підневільними народами СРСР відвойовували Україну від німецьких окупантів, але повернули свою Вітчизну в «тюрму народів». Як це не гірко визнавати, але українці-червоноармійці не були суб’єктом війни. Вони були гарматним м’ясом у чужій війні. Україна була об’єктом завоювань, а не суб’єктом війни.
Суб’єктом Другої світовою війни була Українська Повстанська Армія. На жаль, ще по сьогоднішній день, слова «бандерівець, націоналіст» стали для східних областей України – страшилкою. А пройшло вже 25 р., як ми живемо у, здавалося, незалежній державі. Мабуть, ще потрібно 20 р., як Ісусу, водити «заблудших овечок» не по пустелі, а по захованих лабіринтах своєї історії.

Дві перемоги

– У Другій світовій війні була не одна, а дві перемоги, – відзначає Василь Іванишин у статті «Дві перемоги, дві поразки» («Українська газета» № 17, 8-14.05.08). Перша перемога – це перемога над фашизмом. Гітлерівський режим було знищено, націонал-соціалізм – осуджено, нацистських главарів – покарано. Ця перемога належить усім, хто її виборював – на фронтах і в тилу. І честь, і шана за це від нинішнього і наступних поколінь належить їм УСІМ. Тільки їм!
Друга перемога – це перемога (воєнна, але не ідейна) сталінського імперіалізму над національно-визвольним рухом, зокрема Польщі, Прибалтики, України, над східноєвропейськими країнами, проданими Заходом, передусім США, імперській Москві за участь СРСР у розгромі Японії. Але за цю та інші свої криваві «перемоги» комунізм ще й досі не дочекався свого Нюрнберга...
Безкарність породжує нові злочини. І щорічні конфліктні ситуації довкола свята Перемоги, викликані бажанням проімперських сил взяти реванш за поразку, одержану від національно-визвольних рухів кінця 80-х – початку 90-х років. Вони хочуть присвоїти перемогу над фашизмом лише собі, щоб шляхом фальсифікації зробити цю святу перемогу перемогою Комунізму і російського імперіалізму, видати себе за єдиного рятівника народів світу, і цим самим обґрунтувати свої незлічені зазіхання на свободу і незалежність своїх недавніх рабів. Про це відкрито заявив новітній російський Адольф. Цим він образив всіх українців, всіх, хто поліг на фронтах Другої світової війни. В тому числі, і мою родину, в якій також були жертви тієї світової бойні. 

Родинне

Моя бабуся отримала дві похоронки. Тобто, мій рідний дядько Іван Середюк загинув у 1941 р. і під Москвою, а дядя Володя – у 1944 р. в Прибалтиці. Батько воював в 1941 р., був пораненим, потрапив в полон біля Проскурова, а тітку Віру забрали в Німеччину на роботу. Бабуся не отримувала жодного гроша за загиблих синів. Лише тітка, уже в незалежній Україні, одержала невелику компенсацію в дойче-марках за перебування на роботі в Німеччині. 

Олександр СЕРЕДЮК, 
доктор філософії, письменник і публіцист, ветеран праці.
Фото Петра КРИВОШЕЯ.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.7%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (171) - 45.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.6%