На кашкеті тризуб чи зірка?

На кашкеті тризуб чи зірка?

71-ша річниця створення Української Повстанської Армії, що припадає на 14 жовтня, стала ще одним приводом поговорити не стільки про героїзм чи бандитизм борців за волю та незалежність України, як про те, чи зуміли нащадки колишніх ворогів забути старі образи та простити один одному втрату рідних та близьких. І хоча б раз у житті уважно подивитися на Державний прапор України та наш Герб, де головні символи – синьо-жовті кольори та Тризуб. 

Проблема полягає в тому, що самим ініціаторам створення спочатку єдиної Організації українських націоналістів, а в переддень війни – вже двох її гілок (ОУН Мельника і ОУН Бандери), зараз уже абсолютно байдуже, що про цей історичний факт та багаторічну підпільну боротьбу за створення Незалежної Української держави думають нині сущі. Так само, як і те, чи хтось вважає діяльність одразу трьох воєнізованих структур періоду Другої світової війни (УПА Бульби-Боровця, УПА Бандери і УПА Мельника) героїчною чи навпаки. Бо історію насправді неможливо переписати. А от спробувати укотре потлумачити чи присвоїти – це притаманно всім часам і всім суспільствам.
Що відбувалося на Волині в чергову річницю офіційної дати створення УПА? За великим рахунком, нічого особливого. Бо правоцентристські сили зосередилися на організації так званого «Маршу боротьби» в Києві, і до глибинки в них руки явно не дійшли. Реальних учасників визвольної боротьби також із роками стає все менше, а тому маємо зрозуміти, що чим далі, тим частіше замість конкретних комбатантів на різноманітних заходах будуть з’являтися інші люди, що виступатимуть від їхнього імені. Про що казати, коли навіть нинішній керівник Братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю ім. Клима Савура Василь Кушнір не тільки в УПА не служив, але навіть зв’язківцем чи розвідником там не був?! І це тема притаманна, загалом, усьому ветеранському рухові: усе менше серед нас фронтовиків, підпільників та партизанів, усе частіше їхнє місце в президії заступають «діти війни», а згодом на їхнє місце прийдуть «онуки війни», котрі починатимуть промови так: «А ви знаєте, як мій дід кров під Берліном проливав?!». 
Тому пора вже переписувати сценарії відзначення свят, написані ще в епоху Брежнєва і трохи перелицьовані в наш час, коли замість словосполучення «народні месники» у виступі секретаря обкому Компартії лунає фраза «героїчні повстанці» в промові голови облорганізації нової «патріотичної» партії. Пора створювати такий алгоритм урочистостей, який буде об’єднувати задля майбутнього дітей та онуків колишніх ворогів. Хоча б усупереч тим політичним силам, які 70 років тому одну частину України послали воювати з іншою… 
І на перший план виходить необхідність не тільки правду про минуле знати, але й поширювати її в адекватний спосіб. А тут – найбільше підводних течій. Бо коли й досі люди, не знаючи про істинний перебіг визвольної боротьби, що мала характер справжньої громадянської війни, починають пояснювати свій антагонізм до ОУН і УПА аргументами «а вони трупами всі криниці позакидали», з одного боку, а інші показують пальцями на нащадків колишніх офіцерів радянської держбезпеки чи «ястребків» і кажуть «а вони нашу родину на Сибір вивезли», то ніколи ми Української самостійної соборної держави не збудуємо. І радітимуть від цього виключно наші недруги. І колишні, і теперішні. І зовнішні, і внутрішні…
Все було б інакше, якби хоча б історики отримали доступ до колись надсекретної, а тепер – фактично недоступної інформації спецслужб. На жаль, вітчизняні архіви з приводу справжньої діяльності УПА чи червоних партизанів зберігають гробову мовчанку. Це й не дивно: у буремному серпні 1991-го наші патріоти та державотворці думали про все що завгодно, тільки не про збереження власного минулого. От і зникло разом із КГБ СССР чимало документів, які мали величезну історичну цінність (від так званих літерних оперативно-розшукових справ до щоденних спецповідомлень начальників райвідділів НКГБ і МГБ). Зникли й захоплені документи керівництва УПА, які теж могли б пролити чимало світла на наше спільне минуле. Одні кажуть, що всі матеріали вивезли в Москву, на чекістську Луб’янку. Другі – що спалили з власної ініціативи. Треті – що десь приховали. Але факт залишається фактом: крім архівних справ на засуджених у встановленому на той комуністичний час порядку окремих громадян (як реабілітованих, так і тих, хто й після смерті не позбавився тавра «ворог народу»), в розпорядженні дослідників та науковців фактично нічого немає. А як встановити діяльність тієї чи іншої людини, яка або загинула, або зникла безвісти? Якщо її не арештовували, не проводили слідства й не віддавали під суд чи трибунал? Навіть на кримінальну справу в більшовиків вона не заслужила, відтак – ні тобі вироку, ні жодного сліду… Ніби й не було ніколи…
З цієї ситуації є мінімум три варіанти виходу. Іспанський: коли в сучасній Іспанії однаково шанують як франкістів, так і республіканців. Російський, де досі серпасто-молоткасті ветерани на коні. Чи польський, де раз і назавжди засудили комуністичну тоталітарну ідеологію і всіх її носіїв.
Яким шляхом підемо в державі, де прапор – синьо-жовтий, а Герб – із Тризубом?
Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (228) - 43.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (159) - 30.6%