Під пресом КГБ

Під пресом КГБ

Цьому важко повірити, але я маю понад 40 років «стажу» кагебістського переслідування. 

А все почалося ще минулого століття, 1968 року. Тоді я, хлопчисько, учень 8-го класу Яготинської восьмирічної школи, що на Київщині, прочитав в районній газеті «Зоря комунізму» (назва ж яка) оголошення, що при редакції відкрилася літературна студія «Журавлик», і туди запрошували всіх бажаючих, хто писав вірші чи оповідання, коротше, «кохався в слові». Я мав декілька оповіданьочок написаних в учнівському зошиті. А тому наступного вихідного дня, поїхав на 11-ту годину до редакції, що в центрі міста Яготина. А мешкав я на окраїні, біля залізничної станції.
Вже не пам’ятаю чи мали успіх мої перші прозові твори на літстудії. Там високо цінували вірші, дійсно талановитих поетів, моїх колег, Івана Царинного і Дмитра Шупти, обоє пізніше стали членами Спілки письменників України. Цікаво писав оповідання Віталій Жежера з села Сулимівка. Пізніше він закінчив акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, але незабаром перейшов працювати в газети, нині знаний журналіст України. Тай і я, грішний, вже після армії закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка, пишу і далі.
Важливо, що літстудію очолював письменник-лікар Євген Степанович Товстуха, на той час автор книги про композитора Миколу Лисенка. Так ось, цей самий тоді тридцятишестирічний Євген Товстуха, вже перебував на «гачку» в КДБ. І проходив письменник по кагебешних звітах як ДОП (дело оперативной проверки). Йому «шили» незаконне лікування травами трудового народу. Тому «гебня» докладала неймовірних зусиль, аби впіймати лікаря на тому, щоб хтось із хворих помер від його цілительства. Так тривало роками, але з цього нічого не вийшло.
Ішли роки. Ми росли, міцнішали і розумнішали. Що особливо лякало гебешників. І в армії, зрозуміло, служили імперській колоніальній. Нас таких засилали десь на Далекий Схід, Забайкалля, Крайню Північ. А ось мені пощастило; відбував дійсну службу в Чехословаччині. Якось «недоглядела» гебня.
Ось такий сумний факт. Всі мною згадані члени яготинської літературної студії після одруження розлучилися. Що ж таке? Їх намагалися залучити до сексотів (секретних сотрудников) КГБ. Коли ж вони на це не пішли, гебешники почали діяти на жінок і цим руйнували їхні сім’ї…
Засоби впливу на мислячих рабів комуністичної імперії СРСР були різні. Наприклад, коли я працював журналістом у газеті «Комуністична праця» в місті Переяслав-Хмельницькому, що на Київщині, і жив у гуртожитку, мені робили різні паскудства, щоб я втратив спокій. Можна собі уявити: в мене творча робота, а я нормально не сплю ночами.
Цей самий Переяслав видатний не лише тим, що там відбулася сумновідома Рада і Угода, на вулиці Одинця (колишній більшовик часів 1918-1920 років), знаходилася міжрайонна контора КГБ, якою керував такий собі Дмитро Середа, особина півтораметрового зросту, але, казали, колишній десантник. Дещо пізніше при московському генеральному секретареві Юрію Андропову, який увів так звану «профілактику КГБ» і багато чого іншого диктаторського, цей самий Дмитро Григорович, на допитах обіцяв мене «поставить под стенку». А його помічник Олександр Письменний, який особисто стежив за мною, і дав мені псевдо «Угрюмий», як об’єкту зацікавленості КГБ, страхав мене так: «ти будешь сидеть», «ти будешь лес пилить».
Загалом, гебісти не обмежувалися лише засобами так би мовити, морального шантажу нашого брата журналіста, вчителів-філологів і педагогів істориків, всіх тих, хто пестив українське слово і український дух в СРСР. Людей, здатних до самостійного мислення і аналізу, доводили до нервових зривів, психічних розладів: неврастенії, шизопараної, неврозів, алкоголізму і самогубств.
Особливо старанним виконавцем партсекретарських та генеральських наказів був яготинський гебіст, коротун, майор КДБ Василь Васильович Терещенко. І всі ж українці! Ці «слуги Сатани», думали, що їм все можна. Вони, оточивши нас, патріотів, своєю агентурою отруювали нам життя.
Але на все воля Божа. До речі, якось на допиті в КГБ, вже згадуваний гебіст Дмитро Середа кричав мені: «Ти что, падло, может еще в бога веруешь?»… Так от цей самий Дмитро, перший і погорів, як кажуть: він гвалтував свою секретарку прямо на столі в своєму робочому кабінеті. Жіночка поскаржилася вищому начальству і його з тріском і ганьбою вигнали з посади, але не з КГБ. Такого в них не буває… Знайшли колишньому начальнику якусь посаду, до речі, підполковницьку, щоб допрацював до пенсії. Пішов на «заслужений відпочинок», отримує гарну пенсію. Три роки тому помер від онкозахворювання.
Наступний персонаж, згадуваний вже Василь Терещенко, на пенсію пішов теж підполковником, живе в місті Яготині Київської області. Але в його сім’ї сталася трагедія, за загадкових обставин загинув тринадцятирічний син, а дочка в дитинстві мала психічні розлади, не знаю як зараз.
Наступний діяч, майор КГБ Олександр Письменний, нині живе в місті Василькові під Києвом. Уже не має сім’ї, спився до ручки, валяється по-під тинами…
Але, що я все про сумне. Це було в минулому, а зараз ми живемо в незалежній державі. Яке там КГБ? Але, друзі, почекайте. Після другої окупації Волині комуно-московськими загарбниками 1944 року всіх волинських патріотів, об’єктів зацікавленості КГБ, а загалом на всю українську інтелігенцію, були заведені спеціальні карточки, що вічно зберігаються зараз вже в архіві Служби безпеки України.
Ось приклад. У 2012 році 18 листопада, коли я жив ще в своїй однокімнатній квартирі на проспекті Волі, в двері задзвонили. Відчиняю, зустрічаю гостя: чоловічок середнього зросту років тридцяти п’яти. Показує посвідчення; працівник волинського обласного СБУ. Нічого собі! За що мені така честь? Намагаюся жартувати, що працівник СБУ з’явився до мене рівно через 20 років і того ж дня і числа, як і працівник КГБ. На жаль, я не зберіг у пам’яті ім’я і прізвище СБУшника, який в свою чергу поцікавився, за що до мене в 1982 році навідалися працівники КГБ. Я кажу:  
– Мене переслідували за «антисоветскую агитацию и пропаганду» та «український буржуазний націоналізм». 
Він засміявся: 
– І таке було? 
Кажу: 
– Було, а ви що в КГБ не працювали? 
– Ні, - каже. 
– Цікаво, - питаю, - скільки у вас працює зараз старих кагебістських кадрів і чим вони займаються? 
– Десь дві третини, а займаються в нас кожен своїм. Ось я до вас прийшов по такій справі,
Далі я почув, ну, зовсім цікаві речі. Виявляється, до обласної прокуратури надійшла скарга від єврейського товариства міста Луцька на мою з Володимиром Засєкіним книжку, де в її назві згадується слово «жид». Я кажу, що в польській, чеській і словацькій мовах, слово «жид» - літературне. Працівник СБУ дещо збентежився і мовив: 
– Воно може й так, але ті євреї, котрі звернулися до прокуратури, а прокурор до обласного СБУ, приїхали з Ізраїлю, і забрали туди ж і вашу книжку… 
Довелося мені писати пояснення, щось там обіцяти… Хоч, загалом, я не антисеміт по своїй суті. Ось цю антижидівську «галасню» роздмухала наша комуно-номенклатурно кримінальна влада разом із старими кагебешниками. На початку дев’яностих років вони обіцяли народу, коли закінчиться «перехідний період» і налагодяться «економічні зв’язки» тоді народ заживе. Комуно-бандити все розікрали в Україні, стали мілєярдерами і мільйонерами, а народ збіднів до краю, тоді номенклатурники придумали для совків люмпенів і марґіналів нову байку: скрізь у нас при владі жиди, треба їх спекатися і тоді заживемо…
Наприкінці нашої розмови з СБУшником я запитав у нього: «Що таке ДОР?» Це, сказав він, дело оперативной разработки. Його застосовували для активного пошуку доказів в першу чергу проти злочинців, однак результатом були і виправдувальні докази.
– Так ось, – кажу, проти мене цей самий ДОР і застосовували, - на єдиного, на 60 тисяч населення Яготинського району.
– Значить ви були особливо небезпечним злочинцем-націоналістом, – засміявся СБУшник.
На тому і розійшлися.
І на останок. 
… Якось нещодавно, ми, троє пенсіонерів, сидимо на відкритому повітрі в кав’ярні на вулиці Лесі Українки в Луцьку. Тут кава порівняно недорога, чим і користуємося, не дуже грошовиті… За сусіднім столиком попиває каву молодик приємної зовнішньості, ніби-то розмовляє по мобільнику, а насправді, помічаємо, слухає нас. Але про що цікаве можуть гомоніти пенсіонери: політика, комунальні послуги, ціни на ринку тощо. Цього чоловіка ми помічали й раніше, але що вже нам боятися, дідам…
Цього разу знайомство таки відбулося. Підійшов, назвався Володимир Є., показав посвідчення працівника волинського обласного управління СБУ. Що робити, ми, «дуже раді». Він каже, слухає нас часто і трохи дивується, ходом наших думок. Чим ви, панове, не задоволені, маєте незалежну державу, а труднощі її зростання тимчасові… З огляду на його російське прізвище, я цікавлюся: хто він? Мій дідусь, похвалився Володимир, був чекістом і прибув на Волинь після війни. Тут і я народився… Ваш дідусь, кажу, прибув на нашу землю як окупант, мабуть, брав участь в операціях проти загонів Української Повстанської Армії, а потім розстрілював наших патріотів у підвалах обласного КГБ…
Вигук: «Ого!» Працівник СБУ напружився, але стримався від лайки, лише буркнув:
– Часи такі тоді були і кожен займався своєю справою. Ось батько мій уже не служив в КГБ, а працював інженером..
– Авжеж, – кажу, – а онук продовжив «славное дело деда чекиста».
– Та вже так сталося. А вас я знаю, – звернувся він до мене, – ви журналіст і пишете книжки. І не все там правильно, з точки зору історії.
– Це якої історії? – запитую. – Так званої «історії СССР». Так то ж фальшивка, брехня. Нарешті ми, здається, її позбулися.
Отака того разу у нас вийшла розмова. Не дуже, скажу, приємна. Наступні рази, розмовляли вже спокійніше. Він трохи розповідав про свої захоплення, радив займатися потрібними справами всім, а не базікати в кав’ярнях казна-що…
Нині я вже щось не бачу Володі, він десь важко працює. Але собі думаю, що його присутність і не дуже потрібна в таких місцях, де наша журналістська чи письменницька богема збирається на кавування.
Таку ось маємо «свободу слова» і спілкування. Треба віддати належне компетентним органам, нас ніхто не арештовує і не кидає до «чорних воронків», як у Білорусі чи у Росії, хоча і в нас трапляються деякі прикрі випадки…
А поки що вітаю колег-журналістів із святом. Наша професія – одна з найнебезпечніших у світі. Однак, тримаймо порох сухим.  

Леонід Осауленко, 
журналіст, член Ліги незалежних письменників України ім. Павла 
Чубинського.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (58) - 15.9%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (162) - 44.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (99) - 27.2%