Гравітація рідної землі

Гравітація рідної землі


 Коротенька розповідь про воютинське сільгосппідприємство та його людей.

Воютин живе не тільки славою минулою, але й сьогоднішньою, яку примножують своїм сумлінням трудівники сільськогосподарського приватного підприємства «Дружба», біля керма якого талановитий керівник, добре знана в області (і не тільки в аграрному секторі!) Валентина Здрилюк. 

Сьогодення творять працелюби

Господарство славиться не тільки високими врожаями зернових та технічних культур і добрими показниками у тваринницькій галузі, а й працелюбними – з діда-прадіда –  хліборобами. 
Серед цієї славної когорти і Галина Чайка. 
Вона, як ангел, поспішає туди, де важко, де потрібна добра порада, матеріальна або фізична допомога родичам, чи колишнім працівникам, чи просто односельчанам. Ніколи не пройде повз чужу біду.
Ще школяркою вона часто прибігала на колгоспну ферму, де працювала телятницею її мама. А у 12 років, зізнається 74-річна Галина Терентіївна з 43-річним трудовим стажем, вона полишила школу і пішла доїти корів. У сьомий клас уже йти не побажала. Не тому, що наука давалася важко. От тягнуло до праці, ніби магнітом, і ніхто нічого вдіяти не зміг. 

Та у першій день завідуючий фермою зустрів не дуже привітно. Чоловіком він був праведним та моральним і дотримувався принципу, що дітям треба вчитися, а не працювати.
– Відро, можна сказати, вирвав з моїх рук і потоптав ногами, – вертає думками в минулу епоху моя співрозмовниця. – Такий жаль та образа насіли на мене, що хоч плач. Та розумію, що рюмсати не можна, бо тоді і справді не допустить мене до роботи. Стерпіла цей моральний біль, підняла відро, помаленько його випростила і взялася доїти корову. Завфермою скрушно похитав головою, мовляв, влетить мені добряче за тебе, і пішов. Моя настирливість, а ще, мабуть, велика любов до тварин – перемогли. Дали мені групу з 16 корів, якими я тішилася неймовірно.
Нелегку ношу звалила на свої малолітні плечі Галинка. Про механічне доїння тоді ще ніхто не чув. Кожну корову тричі на день треба було видоїти вручну. Крім того, потрібно тварин напоїти, принести із зерноскладу осипку, роздати корми, викинути гній. Тодішні ферми весною та осінню тонули в багнюці, у якій не один раз доярки, свинарки чи телятниці губили чоботи. Це тепер на сучасних комплексах асфальт. У ту пору його і в селі не було...
Через кілька років Ганна Терентіївна змушена була полишити своїх корівок, бо «крепко почали крутити на руках пальці». Працювала свинаркою. Робота не менш трудомістка, але до труднощів сільський люд звичний. Лінькувати хліборобам ніколи. 
Працелюбність, старання, сумління та чесність трударки не могли не помітити керівники господарства, яке певний час чомусь носило ім’я легендарного комдива Громадянської війни Чапаєва. Мода була на героїзацію, і що тут вдієш? Та згодом господарство нарекли чудовим словом «Дружба».  Тож в останні роки колгоспного ладу Галина Терентіївна перебувала на посаді завідуючої ферми. 

До речі, ще в 1964 р. Галина Тарасюк змінила своє прізвище на Чайка. Хлопець Володимир був із місцевих. Покохалися та й побралися. Разом виростили та виховали 4 дітей, які мають давно свої сім’ї. Тепер тішаться 7 внуками та 6 правнуками, ще один, як пожартувала Галина Терентіївна, «у дорозі». 
Гамірно та весело було за святковим столом, коли 4 роки тому ця славна трудівниця у місцевому кафе «По-модньому» відзначала своє 70-річчя. Саме стільки  – 70! – і зійшлося гостей до ювілярки. Спогад про цей день досі гріє її душу. Не тому, що квіти та подарунок принесла нинішній керівник Валентина Здрилюк, а за її увагу та щирі й теплі слова вітань. 
«Валентина Степанівна, – переконана пані Галина, – людей поважає та любить не менше, як любила своїх школяриків, коли працювала директором місцевої школи».
За повагу до інших поважають і саму Валентину Степанівну. І не лише в рідному господарстві, але й далеко за його межами. Не дарма ж запросили Валентину Здрилюк до участі в роботі громадської спілки СПАС, а ще раніше Валентина Степанівна разом із іншими успішними та відповідальними за долю рідної землі керівниками в Благодійному фонді «Волинь-2014» допомогла, чим тільки могла, воєнам АТО в перший, найважчий, період війни на Донбасі…

Селянська вдача

Якийсь час, поки діти були маленькі, молода мама Галина Терентіївна працювала на різних роботах. Наміряли їй ділянку картоплі, яку треба було копати вручну. Осінні дні, як відомо, не тільки короткі, а ще й холодні, не рідко – з пронизливим дощем... Не так просто пробути на полі зранку і до смеркання. Усяко бувало, траплялося, що й в неділю доводилося виходити й вантажити зібрану картоплю, але урожай з поля завжди забирали вчасно. Коли діти підросли, при першій нагоді знову повернулася на ферму. Доїла корів, допомагала матері, яка працювала телятницею, пасти її підопічних. За станом здоров’я знову змушена була полишити ферму й піти в торгівлю. 10 років відбула в місцевому магазині.
Згодом  Галина Терентіївна знову повернулася на посаду завідуючої ферми, тож і наступних12 літ сумлінно виконувала свої обов’язки ця славна трудівниця…

До речі, ця чудова людина ніяк не може зрозуміти, чому це про неї має писата газета? Є, мовляв, достойніші. А вона нічого такого особливого й не зробила… Просто працювала, бо до того привчили батьки з пелюшок. 
 «Тож більшість людей трудиться, то що, про усіх треба розповідати? Раз живеш, то треба працювати! А як іннакше?», – так філософствує пані Галина, обличчя якої світиться добротою та селянською простотою людини, яка не звикла лукавити. 

– Добрі діти маємо, – промениться радістю обличчя Галини Терентіївни. – Не забувають батька й матір, навідуються при першій нагоді. Обидва хлопці – Юрій та Олександр – служили в армії, звичайно, ще радянській. Один в Астрахані, другий у Ленінграді. І сини, і дочки – Тетяна та Олена – самотужки заробляють на хліб і до хліба. Тепер багато хто нарікає, що нема роботи. Мої діти мають, вони змалку привчені трудитися. І не тільки в домашньому господарстві, а й в колективному – пасли корів. Перейняли нашу з чоловіком працелюбність. Горджуся своїми дітьми. Старший Юрій два місяці воював в АТО. Отримав поранення, і тепер мучиться з плечем, у якому повсякчас набирається вода. 
При згадці про це материнські очі сумнішають, на обличчя набігає тінь смутку. Напевно, від болю стискається і жіноче серце. Недарма ж кажуть: у дитини заболить пучка, а в матері – серце. Жінка звикла говорити правду, тому й не приховує прикрості через несправедливість, яку зробила для пенсіонерів держава. Хай би попробували чиновники вижити на мізерію у 1600 грн на місяць! Добре, що підмогою є власна господарка. Та сили уже не ті і в неї, і в чоловіка. Якби не діти, сутужно довелося б. Важко зрозуміти таку політику державників, які печуться про добробут українців тільки на словах. А між їх обіцянками і реальними справами величезна прірва, яку невідомо коли вдасться подолати. До усього іншого, ще й зрівнялівку зробили. Є люди, які майже не працювали, а пенсію, по суті, таку ж мають. Де ж тут соціальна справедливість? Спливла за водою, як і молоді літа.            

Добра пам’ять у спадок

Коли стара система канула у вічність, у с. Воютин Луцького р-ну на базі колгспу зорганізувалося приватне підприємство, яке перебрало назву попереднього господарства – «Дружба». Ініціатором його створення і першим керівником став молодий та енергійний Богдан Здрилюк. На фермі, де продовжувала свою відповідальну місію Галина Терентіївна, утримувалися не тільки корови. Були телята, свині. Дійне стадо нараховувало понад 500 голів! Жінка зізнається, що такого господарника, яким був Богдан Володимирович, зустрінеш рідко. Він жив своїм дітищем, тішився ним, усьому давав лад. Не було такого куточка, куди б він не заглянув. Його цікавило усе. Тому й лад та порядок панували скрізь: на полі, тракторній бригаді, фермі та у цілому і селі.
– Умів він з людьми не тільки працювати, а й ладити,– сумно зітхає Галина Терентіївна. – До кожного вмів підібрати ключик. Він першим у селі знав, у кого коли хрестини чи хто відійшов в інший світ. І не просто знав, завжди допомагав, у тому числі і з жалобним обідом.
Воютинці під керівництвом Богдана Володимировича, як сповіщає табличка на церковній стіні, у 1996 р. спорудили величний Свято-Покровський храм, що став окрасою центру села і у якому щонеділі моляться за упокій душі Богдана Здрилюка. 
А вже на іконостас гроші виділяла керівник нинішній – Валентина Степанівна, його дружина… 
Крім рис доброго господарника, Богдан Здрилюк мав ще й веселу вдачу, ліричну душу та артистичний талан. Часто брав до рук баяна і сам собі акомпонував. Пісні у його виконанні залюбки слухали б найвибагливіші меломани. У конторі підприємства висить його чотирирядковий вірш.
«Любить селянина, він того вартує
Без титулів, рангів, без слави і чвар
Спокійно щоденно на працю простує
Землі благоденство – міцний плугатар…»,
– заповідав Богдан Здрилюк.

Будні «Дружби»

Усі найкращі людські та господарські риси перейняла від Богдана Володимировича його дружина і колишній директор школи – Валентина Степанівна. Як не стало чоловіка, вирішила продовжити його справу сама, не покладаючись на когось іншого… І – справилася! Підприємство має добрі показники як у рослиницькій, так і тваринницькій галузях. 
Ми, наприклад, побували на фермі с. Воютин. Тут чистота та порядок. Худоба на безприв’язному утриманні. Вигляд корів, які вільно гуляють у кошарах, засвідчує, що і кормів, і паші вони мають вдосталь. Новонароджені телята знаходяться у спеціальних клітках. 
– Поголів’я великої рогатої худоби нараховує 2 тисяч голів, – супроводжує нас у цій своєрідній екскурсії заступник директора підприємства з тваринництва Олександр Хавхун. 
Родом Олександр Анатолійович з Любомльського р-ну. У свій час закінчив Київський національний університет біоресурсів та природокористування. Здобув спеціальність лікаря ветеринарної медицини. У рідному районі не знайшов роботи за фахом, тож досить задоволений, що втрапив у дружний колектив дружбівців. Має сім’ю, в якій підростає дочка. Готовий, як стверджує, допрацювати тут до пенсії. 

Олександр взявся за справжню чоловічу важку справу, довів, що сучасна молодь прагне не тільки виїздити за кордон та торгувати плодами чужої праці, але може й розвивати сільські території, працючи на рідній землі та піднімаючи економіку краю.
– У дійному стаді 900 високопродуктивних корів. Програма управління стадом «Юніфор» дозволяє по-сучасному утримувати тваринництво та досягати продуктивності понад 8300 літрів молока на корову.
Милують зір своєю чистотою бурякові плантації та поля, засіяні озиминою, які вруняться темноватою зеленню. Відчувається, що за ними доглядають дбайливі господарі. Вони там, де є мудре керівництво. Якщо природа буде прихильною до хліборобів, то трударі СГПП «Дружба» будуть зі щедрим урожаєм. 
Допоможи їм у цьому, милий Боже!

Володимир ПРИХОДЬКО.
На фото автора: колишня завфермою підприємства Галина Чайка; краєвиди рідного Воютниа; Галина Терентіївна на фермі; церква у центрі села, яку збудував Богдан Здрилюк; заступник директора з тваринництва Олександр Хавхун.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%