Біля Свого дерева

Біля Свого дерева


Реальне життя поєднує теперішнє й давне, яке ніби вчора було; минуле постійно вторгається в сни й буття, й поривається у майбутнє.

Реальні уявлення – те, що є насправді. Ірреальне – завсігди у снах: картини снів – се те, що могло бути, се сплеск скороминущих думок, енергія згустку роздумів.
Газди двох тисячоліть

З кого почнемо? 

З Князя Романа Мстиславовича, а чи з Василя Федоровича, котрий, з огляду на свої роки і на роки Світу, рівний станом та розумом Романові? Бо Василь Філюк – майстер лісу ДП «Колківське ЛГ» – теж Князь. Але лісів краю, у якому Роман місто заклав. 
– Ото загнув! Ото втяв! – вигукне хтось нетерплячий, упереджений і неосвічений у мові українській, а ще в давній-давнішій – майстер лісництв князь?.. 
Не спішіть судити, не спішіть гудити. 
Слово «князь» запозичене з прагерманської мови, а в нашій старосвітській слов’янській, і в українській «князь» – се і вожак, і дідич, і пан, і шляхтич, і господар, і газда, і хлібороб, і власник.
От як багато дефінітив, а сутнісь одна!
І ніхто не заперечить, що усі ці визначення, ой як!, надаються й личать Василеві Федоровичу Філюку – найстарішому і, що там не кажи, найрозумнішому майстрові лісу, котрий простий і багатий, як саме життя.
А коли забути про Час, про Роки – то хіба і князь той з початку нашої ери, й князь сей у році позадвохтисячному – не газди землі своєї?
То на кого випадає перший номер?
На звичайну й заразом аж вельми незвичайну Людину, чоловіка, мужа достойного слави стану шляхтича Василя Філюка, а чи на Сина великого князя Мстислава, який, не дивуйтеся люди добрі, але має зв’язок не тільки з Василем Філюком, а й з багатьма на Волині.
Бо минуле – в кожному із нас. Минуле ні-ні, та й втрутиться, іноді безцеремонно й нахабно у сучасне. А Князь Великої Волині й засновник містечка Романів (Колки) немов спричинив наше буття. Бо Роман не тільки полководець і дипломат, Він будівничий. Саме за дідичинства Романа Мстиславовича у 1171–1199 років Волинь і набула величі та могутності своєї. Чи була б Волинь такою, якою вона є, коли б не Роман? Хіба не тримає духу її дух Романа? 
Року 1199-го Роман приєднує до свого князівства Галичину і постає могутня держава, яка на межі XІІ–XІІІ століть за розмірами своїх володінь не поступалася, – подумайте тільки! – Священній Римській імперії.
Літописець називає Романа мудрим правителем, котрий «одолів усі поганські народи, поганські звичаї мудрістю ума, додержуючись заповітів божих».
Десь у кінці 1199-го року Роман закладає містечко, яке довгий час носило його ім’я – Романів (Колки). А коли лічити покоління, то з якого коліна Роман в історії України загалом, а Волині зокрема? 

До сьомого коліна

Невеличкий відступ – про покоління. Чому тільки до сьомого?
«Проклинаю тебе аж до сьомого покоління?..»
Чому тільки до сьомого, чому не далі? Бо далі фахівці не можуть ніяк пробитися, а як й долається грань, то лише на короткий час.
Чому генетики твердять, що подібне з нашим обличчям найчастіше знаходиться, зачинаючи від 8-го покоління й далі у глибину віків?
Покидаючи тіло, душа людини не зникає у безвісті й безслідно, інформаційний та енергетичний зв’язок між душами та потомками зберігається. Більшість давніх традицій визнавало суттєвий вплив на потомків. А надто прокляття роду –воно ж може віддатися чи не за тисячу літ. 

Перше покоління. Це ми самі, наше «Я». Це як крапка відліку! Наше «Я» пов’язане з енергією Сонця. 
Друге покоління – батьки. Їх двоє, себто пара. Пов’язані з енергією Місяця. Саме вони формують наше найближче оточення, емоційне ставлення до Світу, потенціал здоров’я. Це також й подальша адаптація, своє місце у житті. Особливо впливає на тих людей, на кого виразно й потужно впливає Місяць. На тих, хто народився у понеділок, а особливо в ніч з неділі на понеділок. Третє покоління – діди та бабці. Чотири особи. Вони передають нам здібність сприйняття, інтелектуальну потенцію, таланти, а також комунікабельність, хист спілкування. 
Четверте покоління – прадіди та прабабці. Вісім осіб. Вони визначають у нашій долі любовні охання, вміння жити в гармонії, а також рівень матеріального благополуччя.
П’яте покоління – прапрадіди і прапрабабці, 16 осіб. Се від них пасіонарність, воля, навальність та швидкість, дар перемагати. Зворотний бік медалі – агресивність.
Шосте покоління – діди наших прадідів. 32 особи. Відображають у нашій долі зв’язок із традиціями, вченістю, принципами, яких ми дотримуємося в своєму житті. 
Сьоме покоління – прадіди наших прадідів, 64 особи. Саме це покоління особливо впливає на долю, на фатум, визначеність й неминучість приреченості в нашій планиді. 
Цікавий факт! Се подібність до батьків… Якщо дитина подібна на батька, вона має більш жорсткий генетичний зв’язок із предками, а якщо на матір –від більшості проблем роду дитина вільна й незалежна у своєм виборі.

Знати своє дерево роду потрібно не просто для історії, а для того, щоб краще орієнтуватися і в нинішньому, і в майбутньому, що є прямим відображенням й продовженням минулого.
Знати про своїх предків якомога більше – завдання кожної людини, яка бажає знайти свій власний життєвий шлях. Заслуга доброчинних предків може стати чудовим прикладом для обрання правильного розвитку особи.
І разом з тим знання нерозв’язаних проблем й прорахунків не найкращих представників Роду допоможуть уникнути повторення їх помилок і подальшого ускладненя Карми Роду. 

Держава Романа Мстиславовича

Та вертаймося до Держави Романа Мстиславовича.
Зміцнення нового державного об’єднання на тлі занепаду інших князівств вимагало перенесення центру економічного та політичного житття із Києва на Галич, до міста, яке ближче до цивілізованої Візантії.
Роман Мстиславович – син великого київського князя Мстислава та Агнеси, дочки польського князя Болеслава Кривоустого. Літописець, оцінюючи заслуги Романа в об’єднанні руських земель, називає Романа «самодержцем усієї Русі».
«Роман Мстиславович, онук Ізяславів, на зріст не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбинкою, волосся чорне і коротке. Вельми ярий у гніві, запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити, багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Воїн хоробрий та вмілий на військові виправи, й показав се, коли угрів велике військо з малим своїм військом розбив. Усе життя своє у війнах проводив, багато перемог здобув, лиш в одній був переможений. Через те всім навколишнім був страшний».
У новій Державі Роман запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. А сим вимагалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил проти ворожих сил, запровадження майорату – передачі князівського трону старшому синові, а в разі відсутності спадкоємця нового главу держави вибирають шість найбільших на Русі князів… 
Правив Роман лише шість років, але він зміцнив позиції центральної влади.
Роман воював із Литвою, полонених змушував працювати на землях князівства.
– Романе, Романе, погано живеш – Литвою ореш! Романе, Романе, Литва ж така бідна, що платить данину віниками!
1201 року Роман Мстиславович зайняв Київ. Кияни самі відчинили йому Подільські Ворота. Чернігівські князі присягнули на вірність Романові.
Характеризуючи Романа, польський хроніст пише, що він «за короткий час так піднявся, що орудував майже всіма землями і князями Русі».

Зростанню авторитету Романа сприяли його походи проти половців, котрі у той час постійно руйнували і нищили пограничні землі Русі, часто заходили і вглиб країни. Боротьба з кочівниками була найважливішим чинником авторитету Романа та інших князів.
Роман у походах проти половців відзначався особистою безстрашністю. 
– Хоробрий, як тур, кидався на поганих, як лев, сердитий, як рись, нищив ворогів Русі, як крокодил, переходив їх землю, як орел. Половці лякали ним дітей!
Влітку 1205 року Роман пішов походом на Польщу – переправляючись через Віслу під містечком Завихвости, загін трапив у засідку поляків, й у бою Роман загинув.
От якій людині України височіє пам’ятник у Колках.

Князь Лісів Колківських 

Василь Федорович Філюк – князь Лісів Колківських.
Особливий він особливою неординарною і непростою харизмою, бере на себе очі людей й вплив на них має особливий. Не багатий на слова, мовчазний. Та його можна почути навіть тоді, коли він мовчить, бо його мовчанка характерна – вона промовиста й багатозначна.
Тому, хто сумнівається, і невірі, кажу:
– Можна почути Василя й тоді, коли він мовчить. Бо часто буває, що думки голосніші й гучніші за всякі слова, бо се ж – крик душі, а тільки душа може валувати на увесь Всесвіт. І валувати так, що сей гвалт пробивається аж до вух Господніх! 
– Молитва до тебе о, Господи, молитва від мене і всіх на мене схожих. Ще тільки світає на небі, і доки світ спить перед сходом сонця, звертаю до Тебе, Всеблагий Всевидцю свою молитву. Прости, о Господи, що самовілля виявляю і спочатку згадую не про Тебе, а знову докучаю своїм ділом, але я живу заради того, щоби Добро скрізь й усюди вчиняти і щоби молитву сю промовляти, доки я є на цьому світі. Ти, Співчуваючий, Благословенний, Справедливий, прости мене, що докучаю Тобі зверненнями невідступними. В мольбі моїй користолюбства немає – я не прошу й крихітки благ земних, і не молю продовження днів своїх. Лише про порятунок душ людських молити не перестану. Ти не полишай у невіданні нас, не дозволяй нам виправдань шукати в поєднанні Добра і Зла на світ. Прозріння пошли людському роду, а про себе не смію вуста розімкнти, я не страшусь тим належним, що до всякої Людини прибуде. 
Мене не лякає мій кінець; чи горітиму я в гієні, чи вступлю в царство, якому немає кінця. Сей жереб мені Тобою визначений! Прошу тільки про одне, і немає вищої просьби в мене, раба Твого, чернеця, який скоряється словом любові Твоїм, самітника, який у відчаї своєму знехтував земну юдоль, відкинув геть марнославство і суєту, щоб у помислах своїх наблизитись до Духу Твого, о Господи! Прошу лише про одне, і яви таке чудо: нехай мій корабель пливе тим же курсом попереднім із дня на день, із ночі в ніч, доки день і ніч  змінюються визначеним Тобою порядком у космічному обертанні Землі. Нехай він пливе, корабель мій, із океану в океан, і щоб хвилі билися об корму і було чути нестихаючий, могутній стогін та гуркіт їх. Нехай бризки океану обдають мій вітрильник, якого женуть вітри Всесвіту, ропою солоною, хай дихає і мій ковчег, а разом із ним і я вологою гіркою й зкріплючою. Нехай чує мій теплоплав скрип палуби, стук серця й квиління чайок, що в погожі дні кружляють над моїм ковчегом, й хай зарання побачу я причал свойого судна. Ось і все. Що прошу я в молитвій своїй ранішній й на сон нічний. Прости, що набридаю дивною мольбою про свій корабель. Але ж до кого мені ще звертати свої очі й свої надії? Ти ж бо твердиня всіх надій високих, всіх надій земних і неземних.Ти був й зостаєшся Всюдисущим, Всемогутнім. І тому з мольбою до Тебе йдемо, як у минулі часи, так і нині, і в грядущих днях. А ще тому, що коли мене не стане і не буде кому просити, нехай той корабель пливе й далі світовими Океанами. І має потугу долати грань, за якою Вічність.
Отака молитва у того, кого по праву зовуть Князем не тільки лісу, що біля Колок.
І молитву ту він промовляє біля Свого дерева – у всякого із нас на світі сьому сущім є і мусить бути Своє дерево, якому кожний із нас може виливати свою біль, сум, гіркоту, печаль.
Василь певний – дерево, почувши Молитву, через крону свою передасть слова ті у Всесвіт. А людині боязко довіряти. І не довіряйте… Бо коли не втримається на язику своєму, то на чужому – й поготів.
Василь, син Федора – правдивий християнин. Я, автор цієї оповіді про Василя Філюка, збагнув се, коли їхав за ним вслід: по лісах наших стоять хрести – й малі, й високі; малі – на жертвах вмисних і ненавмисних убивств, а високі – на роздоріжжях сіл, котрі у роках останніх знеслися з лісів, з хуторів у села.
Перед кожним хрестом скидає картуз з голови Василь, оддає шану духові, котрий над кожним місцем погребу височить.

Дерево із… душею

І питаю всіх, і Філюка теж спитав: 
– А чи знаєте ви, що таке А Н І М І З М?
Не знав Філюк. Нема чого дивуватися, й гріх судити його, бо він простий, хоча й глибокий, такий, як і те, що він береже від Зла Ліс.
Єдиний на Планеті Земля нарід український обожнює Світ, в якому він перебув й перебуває.
Всілякі словники та довідники трактують «анімізм» так:
«Донаукове, містичне уявлення первісних людей, згідно з яким кожна річ має свого духа, душу, одухотворення сил і явищ природи. За допомогою амінімістичних уявлень людина намагалася зрозуміти життя навколишньої природи».
Бачте? Анітелень про те, що саме таким були «уражені» – а чи обдаровані? – тільки українці, що в ту давнину були здоровіші, добріші, бо не паскудили Природи, не ганьбили того середовища, що підняло нас із навкарачок, випростало й поставило до неба головою.
Та чи не в половини людей українського племені живе й дотепер оте, немов би то «донаукове, містичне уявлення». Ми ж бо виховані батьками своїми, а вони – ой, як вірять у Духа й навіть вважаються його святим.
У позаминулому столітті не тлів, а горів плідно такий собі Павло Тутковський. Волинянин, дійсний член Петербурзького мінералогічного товариства, Бельгійського товариства геології та палентології, почесний член Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті, почесний член Київсьвого товариства природодослідників. Київ й досі завдячує Тутковському, що місто першим в Європі отримало артезіанську воду. Завдячуючи цьому, у місті, зокрема, припинилися епідемії холери і тифу. Пізніше Тутковський відкриває артезіанські води і карстові явища на Волині, в Білорусії… Радонові води у Журавниках… Організація здравниці – це теж Павло Тутковський.
Тутковський твердив:
– Культ дерева, шанування лісів колись жили в крові слов’ян і не зникли з неї й досі, лишається тільки переробити його на розумнішу форму і відродити як свідоме опікування деревом!
А хіба не відроджували тієї змисловості Леся Українка, Ольга Кобилянська, Тарас Шевченко, Іван Франко, а в нашім краї Петро Мах, Іван Чернецький, Йосип Струцюк, Маргарита Малиновська, Василь Гей, Василь Слапчук, Надія Гуменюк, Сергій Цюриць?
А ізсобачила нас теза Мічуріна чи якого там ще твердолобого, котрі без науки, а лиш вірою у Маркса та Леніна доконували:
– Ми не можемо ждати милостині від природи, взяти її у неї – наше завдання! 
А оскільки нам легше й скоріше вкрасти, то ми й крали. І увесь люд слов’янський, впавши в азарт та лихоманку, перетворився на таких злодіяк, що й не зчувся, як став красти у самого себе – красти совість, сором, здоров’я...
І стали жертвами власного дурисвітства.
– А Ліс – це світ, якому мільйон років!.. У ньому – все живе… Не марно цей світ звуть паралельним. Всяке дерево, а надто твердої породи, а надто старшого віку має Душу. Має душу! Всяке дерево – се істине втілення часу. Дух дерева такий же незміряний, як душа Людини!
Про це сьогодні майже ніхто не знає.
Якщо хто носить в собі якусь хворобу, знайди своє дерево, обійми його, розкажи йому про свою біду – й біда, розситившись, щезає…
– Чи не тому саме в лісі пропадає біль голови? – чи то питає, чи то стверджує Василь.

Філюкове князівство

Філюк веде мене стежками та путівцями лісу – се ті дороги, путівці, стежки, котрі він на мотоциклі долає кожного дня, незважаючи ні на вітер, ні на дощ, ні на суховій. 
– Багато гектарів бережете?
– Більш як 500… 
– А вдається?
Філюк стоїть переді мною – рівний мені у рості, а в іншому – чисто Роман Мстиславович: то пишу про Василя тими ж словами, що й про Романа. 
«На зріст не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі сірі, ніс прямий з мілкою улогвиною, чуб вже не чорний, а сивий-сивий. Уста чіткого малюнку свідчать про характер, волю й стриманість, неупередженість, розсудливість й бистрий розум… Як всякий живий чоловік може сердитися, але у гнів ніколи не впадає…»

Це ж і повторила жінка Василя Катерина: 
– Розсердитись може, але у гнів не впадає!
Катерина теж – немов князівна… Літ не так вже й мало, а врода ледь-ледь прив’яла, та в кутиках вуст і очей – брижики, які важко назвати зморшками. А очі – ой ті очі ! – дівочі й молоді-молоді!
Вона ніжна, вразлива, трепетна істота, котра більше переймається печалями та болями інших, ніж своїми власними. Вона не відділена від жорстоких реалій нашого щоденного буття, вона намагається у всьому шукати добро. 
Ото така у Василя половинка. Та й може бути інша біля нього?

Журавлине село 

З Колок на села Калинівку, Рудне – бруківка. Не поспішиш! Бо витрясе середину. І під капотом, і в того, хто за кермом.
Ані живої душі. Тільки журавлі – то по одному, то зграями. Їх багато-багато, а особливо у селі, де живе Василь Філюк: село се й зветься журавлиним. Журавичі! Село, як і люди в ньому, тішаться минулою славою – тут же цілющі на усеньку Європу радонові води, сюди привозили таких хворих, що й  несли на руках, а по якомусь часі вони танцювали, як кажуть, гопки.
А тепер? Зруйнували. Що ж, валити набагто легше, ніж зводити.
Село Журавичі. Повно-повнісінько журавлів. А журавель – птаха гето не проста; вона загадкова й ніхто ніколи не розгадає теї загадки. Може тому, що легенди про походження журавлів – се не легенди, се щира правда?
Ми мусимо знати й слухати легенди, се ж відголос зусиль давніх-прадавніх людей, котрі прагнули пізнати самі себе, і ми, теперішні, без легенд, без апокрифів не доберемо ні свого розуму, ні своєї долі. 
Жив колись чоловік. Бог дав йому мішок й попросив викинути його в болото, але наказав, аби чоловік ні в якім разі не заглядав в середину мішка.
Чоловік не витримав й розкрив мішок.

З нього повилазили жаби, гадюки, вужі, ящірки й усе це гаддя розповзлося по землі.
Бог розгнівався:
– Поки існуватиме Світ, ти будеш визбирувати всю цю гадину! – і перетворив чоловіка на Лелеку. 
То ж лелеки, поїдаючи змій, ящірок, вужів, жаб, очищують Землю. 
– А вже вечірній час – чудовий час, рожевий світ на небі згас, таємничі сутінки залягли по борах і полях. Скрипить останній віз снопів. З садків летить дівочий спів, розносить розлуки біль. На небі тиха путь, то зорі йдуть, панує мир в моїй душі, та жаль, що, кинувши житейський вир, піду колись на вічний мир!
У народі вважають, що саме лелека приносить у дім немовля.Це повір’я поширене по всій Україні. Чому лелеки? Тому, що вони не бояться людей, живуть поруч людей, оселяються просто на дахах будинків. То ж лелеки – як символ, як прапор сім’ї, роду, стосунків.
А ще лелеки – однолюби. Один-одна – на все життя! 
Якщо образити лелеку, то варто чекати якоїсь біди. Якщо зруйнувати гніздо, то птах мститься – може, навіть, спалити хату. Не можна забирати яйця лелек, завдавти шкоди пташенятам.
Цей птах пов’язаний із Небом, він наділений неабиякою силою.
Тепер дружба лелеки й людини вже не така, як раніше. Колись лелекам було легше гніздитися – дахи хатин, хлівів були тільки солом’яні. То ж у селах лелек поменшало набагато, бо ж позникали болота, бракує їжі.
Лелеки, які вертаються з теплих країв, несуть звістки від померлих.
Люди вірять, що сам вирій птахів – се потайбічний світ, у якому – душі померлих рідних. На лелеках тримається зв’язок із нашими предками. Якщо образив птаха, то образив свого померлого родича.
А ще лелеку називають справжнім синоптиком: стоїть на одній нозі – буде холодно, рано вернувся додому – буде тепло, якщо в небі багато лелек – буде добрий врожай.
Одне із перевірених див – грім ніколи не вдарить ні в хату, ні у високе дерево біля хати, взагалі ні у ніщо, коли на обійсті є гніздо лелеки. 
– Де те все поділося, чиє невіглавство знищило його?
Філюк мовчить.
Він, взагалі, не вельми балакливий, до нього вельми вдало надаєтся оте повне великого змісту українське прислів’я: «Порожня бочка гучить, а повна мовчить…»
До всього Василь, як то кажуть в Україні, сам доходив. Вперше ліс чогось за себе нагадав. Хоча немає нічого випадкового, все у кожного із нас гніздиться в душі та в серці до пори, до часу, аж доки не визріє. А визріє – на світ проситься. Між люди. На превеликй жаль наш, Зло теж достигає у багатьох. Зло й Заздрість…

Країна з лісовими снами

Ліс. Вперше здригнулася його середина, вперше відчув незрузумілу, немов би без всякої причини тугу, коли відбував військову повинність, а заперли – саме так! – його аж у Монголію. І цілих два роки (1969–1972) жив він пекучим сумом і від далекого справжнього лісу, й від самої країни.
Монголія. Дика країна.
Вже пізніше, по службі, він зрозумів, що це йому тільки видавалося, це він все так сприймав, бо ж все було чуже для нього. 
Чуже й дике.
Дикі безлісі степи, горби та долини, дика звірина, дикі куріпки, інша птиця, а надто дикі вовки та степові чи то орли, чи то коршуни, що вічно ширяють над головою, чатуючи якийсь для себе, хай хоч на комариному салі, але харч.
А потім йому почали снитися ліси.
Він тоді й не здогадувався звідки ці ліси – з його Волині, а чи з іншого краю, та він навіть увіснах переконував себе:
– Се ліси мого краю! Он ті хати, що бачаться під лісом, – то хати сусіднього села Рудники, а ті лелеки, що плавають над хатами, – се лелеки його рідного села!
Раз наверзся йому дивний сон – немов він йде степом, під ногами квола, геть немічна, але витривала, рідкозуба ковил-трава. Аж раптом, таке буває лише у сні, хід перепинила міленька балочка, а у ній – густе-прегусте дрібнолісся. 
А у тій гущавині – вовче лігво. А у лігві – вовчиця. А під її черевом, тикаючись сліпими оченятами, вовтузяться дрібнені вовчата. 
Вовчиця дивилася на нього без страху, в очах був сум, немов вона усвідомлювала таке, про що важко здогадатися людині, бо хоч і Людина, і Звір сплоджені Природою, в однаковому середовищі, та все ж – не однакові! Й це велика різниця у Свідомості… 
І тільки…
Василь взяв вовча у долоні. 
– Не бійся, – сказав. – Я нічого лихого не зроблю… 
І пробудився. 

П’ятеро вовчат – для Матері Природи

Чи думав він про те, що сон справдиться аж через 30 років?
Якогось дня він, як завше, вертався додому, але тоді він ще не мав мотоцикла, а старого, правда, міцного до холери, польского ровера.
Нараз на стежку вибіг немов би то собака, але се так спершу подумалося Василеві. Бо тут таки він по масті руна збагнув – се вовк. Звідси недалечко вовчі лігва, він бачив їх не раз і не два. 
Вовк біг тюпки, оглядався мить за миттю, ніби не хотів, щоби Василь відстав від нього. Вовк звернув із путівця, Василь спинився, поставив ровера під грабиною, пішов за вовком. 
За півкіломтера шляху вовк спинився: під дубом – чи не столітнім – лігво…
У лігві – вовчиця, а біля її черева – п’ятеро вовченят… Василь схилився над вовчицею, та вовчиця навіть не ворухнулася, навіть не тріпнула віями – вовчиця мертва.
Василь не питав сам себе, що трапилося, він вернувся до ровера, взяв кошика – він завше возив його на багажнику, а ну ж бо трапиться якийсь гриб чи якась ягода, – уклав вовченят у кошик й подався до іншого лігва.
Їх у лісі чи не з десяток, а двоє – у дубовому гаю.
В одне лігво він поклав вовченят…

Батькова наука

Приїхав додому. Він нічого не розказував Катерині, він не розказував про це чи не з місяць, а чому не розказував, сам не знав, щось стримувало його.
А в першу ніч по тій оказії наснився батько – але він не мовчав, як у попередніх снах; він немов хотів про щось спитати, а про що?
Василь не спитав.
Батько з 1913 року, два роки ходив в школу, навчисвся читати, писати, а далі – як й скрізь по волинських селах тих часів:
– Нащо більше вчитися? Наука не дасть хліба.
У батька до роботи руки горіли, усьому господарству давав раду. Помер сімдесят два роки маючи, а Василеві тоді тільки півсотні сповнилося.
Любив батько книжки читати, читав все підряд.
І забалакав раптом батько, говорив, як із книжки брав:
– Щоб земля, по якій ти ходиш, стала віднайденим раєм, залежить тільки від тебе самого. Бо не в тлінному світі, а в людському розумі й в серці заховано ключ до брам омріяного саду примирення. І ти зможеш увійти туди тільки тоді, коли допоможеш Добру здолати Зло, любові – ненависть, смиренності – пиху, щедрості – скнарість, дюдяності – жорстокість, а правді – кривду…
Пам’ятай про се завжди, живи цим. Скоро стрінемось!
Василь хотів спитати:
– Коли, як скоро?
Та батько зник. А він пробудився. За вікном танула ніч. Заходив новий день.

Микола ПАНАСЮК.
На фото автора: журавлине село; пам’ятник князю Роману у Колках; Василь Філюк; лісове багатство рідного краю; дружина Катерина; біля с. Журавичі Ківерцівського р-ну.


  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (58) - 16.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (153) - 43.3%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (97) - 27.5%