Секрет успіху цукроварів

Секрет успіху цукроварів


Гаряча нині пора не тільки у власників солодких коренів, поля яких зайняті цукровими буряками, але й у переробників цієї цінної харчової сировини. Головне – добре переробити зібраний урожай та забезпечити споживачів якісною продукцією. 

Саме тому ми побували на ПАТ «Гнідавський цукровий завод», до якого тягнеться чимала вервечка великотонажних автомобілів  із солодкими коренями. Його директор Ростслав Новосад, котрий другий рік на чолі колективу, охоче розповів і про підприємство, і про свій трудовий шлях. І це справді захоплююча історія!

Від джерел

Родовід, як зізнався Ростислав Павлович, має давнє українське коріння, що проросло на Турійщині, і за батьковою, і за маминою лінією. Про семантику прізвища Новосад здогадатися не важко. Ось чому директор не приховує, що має неабияку тягу до волинської природи, задумливого лісу, які повсякчас манять до себе своєю красою та незбагненною таємничністю, любить спілкування з ними, а також збирати гриби та ягоди, до яких мама привчила з дитинства, а ще захоплюється риболовлею. Щоправда, викроїти час на улюблені заняття вдається не завжди.
Радіє Ростислав Новосад, що доля подарувала йому шанс народитися на благодатній турійській землі, що багата лісовою рослинністю та блакитноокими плесами.
– Скажіть, у якому районі найбільше озер? – мимоволі зронює запитання Ростислав Павлович, на яке відразу ж і сам дає відповідь. – Більшість мені програвали, називаючи Шацький край. Насправді Турійщина за цим показником переважає замалим не на 10 водойм, маючи 33 природних озера, тоді як у Шацькому районі їх всього 24. Включно з красенем Світязем... 
Народився Ростислав Новосад у смт Турійськ. Мама, Тетяна Кузмівна, який нині 76 років, вчитель математики, родом із с. Ружин, тато (нині вже покійний) – із Дольська. Згодом сім’я пересилилася до Володимира-Волинського. Чому? Матері, якій свого часу у віці 40 років видалили нирку, було фізично важко одній справлятися з господарством. Аби напалити хату прохолодної пори, треба було принести 6 відер вугілля. На той час газу у Турійську не було. Тож продали хату і переїхали у Володимир-Волинський, де житлово-побутові умови були набагато кращими. 
У Княжому місті Ростислав закінчив школу №5 із золотою медаллю та став студентом  Львіського державного університету ім. Івана Франка, обравши механіко-математичний факультет. На першому курсі, будучи хорошистом, отримував 70 крб. стипендії, а з другого відмінник навчання мав 105 крб. За спеціальністю він механік прикладних математик, що давала змогу працювати на підприємствах оборонного комлексу, де заробітні плати на рівень були вищими, ніж на цивільному заводі. 
З вузу дорога знову простелилася до батькової хати. Знайти роботу на той час було проблематично. Та молодий дипломований спеціаліст не ганявся за довгим корбованцем. Влаштовувала будь-яка робота, бо давала змогу допомагати матеріальному становищу сім’ї. Тож порадів неабияк, коли в його трудовій книжці з’явився перший запис: старшина варти порядку представника Президента у Володимир-Волинському районі. Це був 1992 р. – початок нашої Незалежності. 

Згодом були нові посади: лаборант, а за тим – викладач математики, інформатики та трудового навчання у місцевому педучилищі ім. Агатангела Кримського, звідки шлях простелився до райдержадміністрації. Щаблі службової драбини долав поступово: головний спеціаліст відділу організаційно-кадрової роботи та з питань нагород, начальник відділу і у 29 літ – заступник голови! 
– Період цей був важкий та складний, – пригадує Ростислав Павлович, – я ще й відповідав за діяльність Пенсійного фонду та відділ соціальних виплат. Тоді ж півроку і більше ніхто ніяких пенсій не бачив, не краща картина і з зарплатами була. Таку ситуацію сприймав дуже боляче. Можливо, тоді вперше відчув, що в мене є серце, і воно дає про себе знати. Переживав за кожну людину, просто не міг дивитися в очі старенькій бабці, котра просила хоч пару копійок, бо 9 місяців нічого не отримує і ні за що їй купити шматок хліба. Та все ж ми зуміли скоорденувати роботу на кінцевий результат. Наш досвід був рекомендований для інших райдержадміністрацій і позитивно оцінений в Адміністрації Президента. Ще через якийсь час скористався пропозицією тодішнього заступника голови облдержадміністрації Віталія Максим’яка і з 2002 до 2005 рр. працював завідувачем оргвідділу облдержадміністрації, звідки і прийшов на Гнідавський цукровий завод на посаду заступника голови правління.

Пошук успішного результату

Час плине швидко. Здається, лишень учора відбулася інавгурація нового директора, а час поспішив нарахувати майже 700 днів. В історичному вимірі воно й не багато, але якщо проаналізувати зроблене за кожен день, то слід залишено помітний. Керівник гордий тим, що нинішнього року завод першим в Україні, а точніше – 30 серпня, розпочав сезон переробки солодких коренів. Денна норма переробки сягає 5 тис тонн. Працює колектив злагоджено та ритмічно, виконуючи щоденно виробничу програму. Одне, що його нині найбільше турбує – це коливання ціни на цукор. Це не дає можливості навіть людині з математичними здібностями та аналітичним складом розуму робити попередні прогнози щодо прибутку та отриманої економії. 
Розмірковуючи над питаннями економіки, гнідавські цукровари прийшли до висновку, що усе треба зосередити в одних руках: вирощування цукристих та їх переробку. Тоді, крім цукру, завод матиме ще один продукт – мелясу, з якої виробляє етиловий спирт.  Для її переробки торік побудували біоетанольний завод. Це не хімічна продукція. Хоча деякі «спеціалісти» відносять це виробництво саме до такого типу. Третім продуктом є жом, який має до 55 відсотків метану. Щоправда, його склад дещо різниться від природного, але економічна вигода очевидна. 
У найближчій перспективі – будівництво біогазового комлексу. Отриманий газ можна буде використовувати як для власних цілей під час переробки цукросировини, так і спалювати на так званих конгераційних установках, що мають невеликі двигуни внутрішнього згорання, і – відповідно – продавати «зелену» електроенергію, яка в піковий період закуповлюється навіть… у Росії.

– З буряків люди мають цукор, а ще біоетанол, який можна добавляти до бензину. Європа, до речі, має обов’язкову 10-відсоткову норму біопального. Що це дає? Викид шкідливих речовин зменшується на 50 відсотків, – каже Ростислав Павлович. – Усі розмови, що біоеталон руйнує двигуни, не варті виїденого яйця. Походження чуток відоме: бензинові магнати, які не хочуть через нових конкурентів втрачати свої прибутки. Тому роблять усе для того, щоб новий продукт не появився на ринку. Я хочу сказати і не побоюся цього слова, що наш проект є надзвичайно патріотичним. Те, що в умовах війни з Росією наш біоетанольний завод виробляє за зміну 60 тис. літрів палива, є дуже важливим. Така кількість замінює одну цистерну нафти, яку завозять із Росії. Якщо взяти в масштабах року, то ми могли б замінити близько 50 тис. тонн нафти. Це і є патріотизм.
Оскільки біоетанольне виробництво принесло перший прибуток підприємству, це дало можливість акціонерам, котрі (до слова, є волинянами і їх не треба шукати десь на Кіпрі чи інших офшорних зонах!) інвестували в реконструкцію та модернізацію заводу близько 70 млн грн. Це вперше за роки існування заводу. Зміни торкнулися кожної виробничої ланки, починаючи від автоматизованої системи приймання цукрових буряків і закінчуючи дифузійними апаратами. А це день не тільки сьогоднішній, а й перспектива успішної роботи завтра. 

100000 робочих місць

Але керівник переймається нашою нестабільністю в державі. За 15 років в Україні збанкрутувало 150 підприємств цукрової промисловості. Не обминула ця хвороба і нашу область, де з чотирьох лишилися лише дві цукроварні. Це під корінь рубає цю важливу галузь переробки сільськогосподарської продукції. 
– Взагалі, цукрову галузь я вважаю стратегічною, – розмірковує над проблемою наш співрозмовник. – Бог дав нам найродючіші землі. 60 відсотків чорноземів знаходиться в Україні. Нам треба цим багатством тільки вміло користуватися. Колись говорили, що сільськогосподарська країна – це країна відстала. Я запитую, чому? Аграрії теж можуть розвивати економіку і ще бути й двигуном для промисловості. Є країни, які, можливо, хотіли б бути «відсталими сільськогосподарськими», але не мають таких можливостей. 
Ростислав Павлович зізнається, що коли він у 2005 р. прийшов на виробництво, то залучив до аналізу математику. Таким чином дійшов висновку, що до цукрового заводу «прив’язано» 100 тис. людей із різних областей. Тільки з одноосібниками підприємство укладає 25 тис. договорів. А ще співпрацює із 150 сільгоспгосподарствами, де у структурі посівних площ буряки займають 50%. Їх вирощуванням щонайменше займалося 300-400 людей. Сюди можна доплюсувати і сім’ї тих власників, які отримували 15-20 мішків цукру та реалізовували його, аби купити дітям одягнутися та взутися. Питання соціального характеру для волинян теж далеко не другорядне. Люди сільської місцевості не завжди мають можливість знайти роботу там, де проживають. Вони в більшості не хочуть відриватися від родини та рідного порога. Зрештою, усі на заробітки не поїдуть.

Канадська наука

З цього приводу Ростислав Новосад пригадує своє канадське заробічанство. Працювати довелося на землі у рідного дядька. На гроші родич не скупився, але найбільше врізалося у пам’ять інше. Під час зустрічі дядько почав розпитувати небіжа про життя, роботу, зміни, які відбуваються у незалежній Україні. Поцікавився і зарплатою. Коли Ростислав Павлович сказав, що отримує 11 доларів, дядько трохи порахував і сказав, що це непогано мати стільки за годину. Коли дізнався, що це зарплата за місяь, але вже 9 місяців її не виплачують, його веселе обличчя враз спохмурніло і він ледве видавив із себе: «А як ти тоді живеш?».

Довелося небіжові знову пояснювати, що виручає підсобне господарство: посіяли 25 арів цукрових буряків, за які отримали 11 мішків цукру, здали 4 тонни картоплі. Обличчя українського канадця стало ще сумовитішим і він мовив: 
«Тепер я знаю, чому тобі не платять зарплати. Причина у тому, що ти не платиш податки. У цивілізованих країнах такого нема. Держава повинна мати дохід від того, що ти продав».
Така висока свідомість та моральність там, де держава створена для людини, а не, навпаки. Людина і держава мають думати в унісон одне про одного. Тільки в такому разі можна очікувати на гармонійний розвиток. І на Гнідавському цукровому заводі це деомнструють повсякчас.

Володимир ПРИХОДЬКО.
На фото автора: керівник гнідавських цукроварів Ростислав Новосад; серце заводу – диспетчерський пункт управління; працівники центральної лабораторії підприємства; чергова партія сировини прибула на переробку до гнідавських цукроварів.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.8%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (169) - 45.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.7%