Святої брехні не буває

Святої брехні не буває

Що відбувалося в 30-кілометровій зоні відчуження і навколо неї 30 років тому?

Здатність до співчуття, співпереживання закладена в кожному з нас, та не всі готові її проявити. Люди, котрі сприймають горе інших, як своє власне, кожної миті готові не лише до співчуття, але й до самопожертви. Вони нічим не відрізняються з поміж нас, аж доки не виникне необхідність у їхній допомозі. Тоді саме вони перші кидаються у вогонь, аби врятувати дитину, чи приходять до немічних та хворих, залишених один на один зі своїм болем. До таких людей належить і Георгій Лєпін.

Чорнобильська трагедія протестувала на здатність до співпереживання і самопожертви сотні тисяч людей, які були причетні до ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Не всі вони змогли гідно пройти це тестування на духовність. Та переважна більшість цих людей (військовослужбовців, робітників, селян, науковців які з’їхались у Чорнобиль із усього колишнього Союзу, йшли на саможертви, знаючи, що ризикують своїм здоров’ям та навіть і життям. Саме про них і для них робив ці нотатки протягом кількох років перебування у 30-кілометровій чорнобильській зоні професор Георгій Лєпін.
У 1989 р., після конференції Всесоюзної громадської організації «Союз Чорнобиль», що проходила у Києві, її президент, професор Георгій Лєпін дав ці нотатки мені. Дав як журналістові та одному з тих, хто працював у 30-кілометровій зоні… Більшість із того, що чесно і відверто описав у своїх нотатках Георгій Лєпін, радянська цензура не допустила б до друку… У круговерті повсякдення я з часом забув про ту течку з чорнобильськими нотатками, яку вручив мені у 1989 р. професор Лєпін. Знайшов їх у своєму старому архіві лише нещодавно. І вважаю, що всі вони не втратили актуальності і через 30 років після написання.

Юрій ЗИЛЮК,
учасник  ліквідації
 аварії  на ЧАЕС 

Реактор не витримав… брехні

Початок листопада  1986 р. Автобус із людьми, які працюють у штабі з ліквідації  наслідків аварії на ЧАЕС, по дорозі з Чорнобиля на Прип’ять спішить проїхати небезпечну зону «рудого лісу». Проїжджаємо зовсім близько від будівництва саркофагу. Робота тут ведеться і вдень, і вночі – при світлі потужного прожектора. Контури саркофага уже майже визначились. Щоправда, дещо вийшло не дуже вдало. Хоча б не довелося переробляти! За кілька тижнів повинні закінчити.
У їдальні АБК-1 увімкнули радіо. І раптом звідти лунає: 
«На Чорнобильській АЕС закінчено будівництво саркофагу…»
А як же те, що ми щойно бачили? Чому вірити: своїм очам чи цьому псевдо-переможному повідомленню?
Згодом я зрозумів: не нам, ліквідаторам, адресувалась ця інформація, а тим, хто, не знаючи дійсного стану справ, звично повірить. Так би мовити, відрапортували. Звична справа. Головне – доповісти, а потім доробимо…
Скільки ж отак можна знущатись над людьми, принижувати їх такою відвертою брехнею? Невже ті, хто санкціонує поширення неправдивої інформації, не усвідомлюють, що така брехня – це злочин? 
Брехня про закінчення будівництва саркофагу була, так би мовити, брехнею в очі. А скільки у нас винайдено інших форм і відтінків брехні! Це і замовчування, і напівправда, і пересмикування фактів, і секретність у зовсім не секретних справах. І такі ось різного штибу «дострокові» пуски і запуски.
Чого варта та мовчазна брехня у перші дні після аварії, яка так дорого коштувала жителям міст і сіл нинішньої 30-кілометрової зони. 
Лише намаганням приховати правду можна пояснити те, що відбувалось тут протягом перших 36 годин після аварії. І хай не втішають себе ті, хто врешті решт прийняв рішення про евакуацію населення, що вони врятували людей. Їх, особливо жителів Прип’яті, врятувала випадковість. А саме те, що «язик» викинутих із реактора радіоактивних елементів пройшов трохи південніше, через той самий «рудий ліс». Саме цей ліс прийняв на себе перший, найпотужніший удар радіації. А коли б напрям вітру навіть трішки змінився, то ті ж 36 годин мовчазної брехні могли б стати останніми для десятків тисяч людей.
У приміщенні АБК-2 на одному із стендів ще багато місяців після аварії висіла так звана «історична довідка». У ній детально описувалась історія будівництва Чорнобильської атомної станції. І ось що відразу впадало у вічі: майже усі об’єкт и будівництва здавались в експлуатацію раніше за встановлені терміни. На місяць, на два, на три. Можна лише уявити, наскільки від цього постраждала якість будівництва таких надскладних конструкцій, як енергоблоки.

Реактор четвертого енергоблоку теж запустили місяців на три  раніше. А чому так поспішали? Тому що, чим  швидше відрапортуєш про завершення будівництва важливого об’єкта високому начальству, тим більшу отримаєш премію. Тому, дуже ймовірно, що якісь пов’язані з цим поспіхом помилки чи недоробки відіграли свою страшну роль і в причині аварії, і у її наслідках.
Так само спішили і з тим непродуманим експериментом напередодні аварії, який спричинив вибух. Адже зранку потрібно було доповісти про його результати в Москву. І реактор не витримав: не лише порушень технології його будівництва і експлуатації, а, насамперед, того масиву недбальства і брехні, закономірними наслідками якої ці порушення і стали.
Брехню неможливо приховати надовго. Навіть якщо вона глибоко закопана, як на старій промбазі, що зовсім поряд із саркофагом.
Лише півтора року пройшло після того, як орди людей і потужної техніки просто таки розгромили цю промислову базу. Думаєте, все це радіоактивне сміття вивезли у спеціальні «могильники»? Де там: тут таки, як то кажуть, не відходячи від каси, і закопали у піску. А нині цей фронт радіоактивного бруду, вимитий ґрунтовими водами, уже наближається до річки Прип’ять. Ось-ось випливе на поверхню і ця брехня. Та чи не буде надто пізно?
Видно, дуже потрібна комусь ця різноманітна за  формою, але єдина за своєю суттю неправда. Бо само вона допомагає цим «комусь» утримуватись на позиціях їхнього владного існування.
Кажуть, що є свята брехня – брехня на користь людини. Вважаю це хибним твердженням. Ми не повинні боятися правди, якою гіркою вона б не була. 

Оксанка з Прип’яті

Кожна весна по-своєму казкова, особливо у дитинстві. Але того року вона особливо буяла. Оксанка сиділа за партою біля вікна і мріяла. Голос учителя звучав десь далеко, ніби за стінами її чарівного світу. Якби ж то можна було відчинити вікна навстіж, вдихнути весняні аромати і полинути вдаль, як птаха!
І ось нарешті дзвоник. Разом із веселою дітворою Оксанка вибігає зі школи і мчить додому. Швиденько перевдягатись – і на вулицю.
Радість, яка переповнює Оксанку, така безмежна, що нею хочеться поділитись з усім світом. Від цієї її радості, наче від яскравої свічки, запалюються усмішками обличчях зустрічних людей, яких багато на вулицях цього весняного сонячного дня.
Оксанка з подругами, ніби зграйка щебетливих синичок, мчать широкою вулицею,  з розгону злітають на вершину великого горбатого  моста і чимдуж біжать униз. Та раптом у самому кінці моста виникають якісь фігури. «Стій! Далі не можна. Назад!» «Чому?» – тихо питає Оксанка. «Не можна, тому що…не можна». Радість, як зненацька обірваний сміх, розбивається на друзки об бетонні панелі моста.
…Грудень 1987 р. Київський науковий центр радіологічної медицини. Ми, група ліквідаторів, сидимо у коридорі, чекаємо своєї черги. Раптом забігали медики, хтось схвильовано сказав: 
«Оксанці погано…».
Заглядаю у кабінет лікаря. На кушетці лежить бліда дівчинка-підліток. «Сердечний приступ, – коротко пояснює лікар. – Майже годину приходила до тями».
«Раніше такі приступи у тебе були?»,  – лагідно питає дівчинку лікар.

«Ні, до війни не було. Днями могла бігати чи на велосипеді їздити – і хоч би що…», – лунає щира відповідь…
Ось така історія. Сумна історія школярки з Прип’яті, однієї із 50-ти тисяч жителів цього, нині уже мертвого, міста, яке проіснувало лише 16 років.
Те, що сталось тоді в Прип’яті, Чорнобилі, в навколишніх селах, викликає багато запитань. Думаю, що уже після «війни», як називають аварію на ЧАЕС місцеві жителі, Оксанка часто згадувала подробиці тих днів: 26 і 27 квітня 1986 р. Але тоді вона та її однокласники не могли зрозуміти, чому не дозволяли відчиняти вікон, чому шкільні коридори були рясно политі водою, а директор надовго затримував учнів у школі після уроків. Та всі їхні запитання до педагогів тоді залишалися без відповідей. Як нічого, окрім «не можна», не сказали школяркам і дивні люди, котрі перестріли їх на прип’ятьському мості. А могли б пояснити, чому не можна, що саме небезпечно і як себе вести, аби ризик опромінення був меншим.
Та це був лише початок «дивних» рішень тих керівників, котрі відповідали тоді за евакуацію людей із зони радіоактивного зараження, ліквідацію наслідків аварії загалом. Приміром, перші ешелони з евакуйованими після чорнобильської катастрофи дітьми виїжджали на південь не з Прип’яті чи Чорнобиля, а з Києва та сусідніх обласних центрів. У високих кабінетах вважали, що чорнобильські діти можуть зачекати. І вони, як Оксанка, уже за рік-півтора після аварії «дочекались» важких хвороб.
Власне, правди про причини, перебіг і наслідки атомної катастрофи на Чорнобильській АЕС імені Леніна ми не знаємо й досі.

Георгій ЛЄПІН.

На фото Володимира ДАНИЛЮКА і Валерія КРИВОПАЛОГО: в чорнобильській зоні 30 років тому й тепер.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.7%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (171) - 45.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.6%