«Люпа, який знає все!»

«Люпа, який знає все!»

«Волочебник» холмського походження знайшов волинян навіть у Москві, а на Ковельщині встановив географічний знак центру Волині!

Ім’я Валентина Люпи добре відоме багатьом волинянам. Його публікації, цікаві розвідки з історії Волині неоднаразово з’являлися і з’являються у періодичних виданнях нашого краю та всеукраїнського рівня. Не дарма колись одна з загальноукраїнських газет розповідь про нього назвала просто і влучно: «Люпа, який знає все!».

А нещодавно земляк подивував ще одним неординарним вчинком: встромив у «яблучко» географічного центру нашої області шпиль із прапором Волині та знаком обласної організації Національної спілки журналістів України, членом якої він є. Детальніше про це у розмові з мандрівником, якого ще нарекли прізвиськом  «Волочебник».

– Валентине, поясни, будь ласка, його походження.
– Мені це прізвисько подобається, а запозичив я його у відомого волинського науковця, доктора філологічних наук, професора Східнослов’янського національного університету імені Лесі Українки Віктора Давидюка. Прекрасна людина! Я роками ходив з ним Волинським Поліссям у період експедицій «Славія-2000». Вчений-антрополог зі світовим ім’ям згуртував навколо себе студенство та сподвижників-науковців у пошуках скарбів перлини Волині. Побував я також у Хибінах, на сопках Заполяр’я, у небесних горах Тянь-Шаню, насолоджувався красою високогірного озера Севан. Та Волинське Полісся було і залишається для мене неперевершиним.

– Звідки взявся і коли зродився у твоїй душі потяг до мандрів, пізнання нового та незвіданого?
– Напевне, від моїх батьків, насильно вивезених з Холмщини і запроторених усупереч їх волі у с. Гірке, яке у свій час було вотчиною вожака селянського повстання Нестора Махна. Звідтіля вони будь-якими способами намагалися повернутися до отчого додому. Та десь у районі Торчина їх затримали енкаведисти, котрі чинили всілякі перешкоди самовільним переселенцям. У цей період мама вже носила мене під серцем. Мабуть, з тої пори і полюбив подорожі (посміхається).

– І – полюбив Волинь?
– Не тільки я. Наш край знаний у всьому світі. Скажімо, у Москві є вулиця Волинська, а у довіднику з історії їхніх вулиць знаходимо, що вона названа на честь області, яка знаходиться на правому та лівому (нині Польща) берегах річки Західний Буг. Назва краю походить від міста з однойменною назвою, залишки укріплень якого і до цього часу є на березі річки Гучва, що впадає у Західний Буг. Виходить, що мої батьки стали східняками, пересилившись із Заходу? Поцікавтеся історією Червенських міст, до речі. Там наше коріння…

– Звідки ж тоді у Москві волинський слід?
– Його витоки поки що досліджені мало. Є Іван Волинський, який гуртує наших краян при об’єднанні українців Москви. На превеликий жаль, це об’єднання та громадська організація російського українства чомусь не зареєстровані у Мінюсті РФ. Ну, зрозуміло, чому… Але є ще і вулиця Староволинська, де знаходиться центральна клінічна «Волынская больница» для лікування найвищих посадовців північного сусіда. З центром Москви межує селище Волинське. Колись це було мальовниче село з старовинним 1763 р. храмом Спаса Нерукотворного. Царевбивця Іван Грозний облюбував його та відписав сину Івану, якого згодом власною рукою відправив на той світ. Святиню вдруге довелося дарувати сину Федору. У Волинському Микола Гоголь любив почаркувати з театралом Міхаілом Щєпкіним. На село накинув оком і вождь усіх народів Іосіф Сталін зі своєю компартійною верхівкою. Тут для нього облаштували… бункер.

– То, можливо, тобі відомо, як поживає там українство, чи підтримуються якісь зв’язки з ним?
– Не здаються. Нещодавно відзначили 25-річчя своєї хорової капели. У Києві мав нагоду зустрітися з її керівником Вікторією Скопенко. Просила передати теплі привіти своїм однокурсникам – Олександру Стаднику, Василеві Мосіюку, Людмилі Бабачик та Володимиру Єфіменку.
Щодо історії українства, то вона дуже цікава. Коли Михайло Грушевський ще у 1913 р. приїхав до Москви писати свій «Історико-революційний рух в Україні ХVІ – ХVІІІ століть», тут уже діяла наша громада. Нелегально проживав і Володимир Винниченко з родиною. Симон Петлюра видавав журнал «Украинская жизнь». Згодом Президент Грушевський і сам став москвичем, правда, всупереч своєї волі, бо до України його не пустили. У гостях у нього побували Людмила Старицька, Агатангел Кримський, Дмитро Дорошенко, Євген Чикаленко. Тут Михайло Сергійович мав свого часу розмову з Алєксандром Кєрєнскім, який обіцяв через Тимчасовий уряд сприяти відкриттю українських шкіл та поширенню національної мови в установах України. І ще одна цікавинка. Проживав Михайло Грушевський на Арбаті,55 в одному під’їзді з поетом-символістом Андрєєм Бєлим, який 5 років поспіль приїздив у наші Боголюби, написавши згодом щемливі рядки: «Я так хочу, чтоб вновь вернулись Боголюбы».
І ще одна родзинка. Виявляється, московськими вулицями та Красною площею волами їздили наші чумаки. Це я відшукав у «Московській старовині» у публікації Богатирьова: «Перед Сєрпуховим сходилися два шляхи, з України та Варшави. Малоросійці приїздили до Москви своїми волами. На них були білі сорочки, запхані у широкі шаровари, і високі баранячі шапки. Вони прийшли з благословенної, добродухмяної України, про яку ми багато чули, і це викликало у нас симпатії». Перший путівник Москви також написав син потомственного козака, університетський однокурсник Фонвізіна – Рубан.

– Валентине, сподіваюся, що й про нашу столицю ти можеш повідати щось цікаве.
– Спробую, тим більше, що певні назви напряму пов’язані з нашим краєм. Скажімо, є станція Київ-Волинський. Їхатимеш поїздом, побачиш. Це ціла історія. У 1902 р. збудували станцію «Пост-Волинський». Знаходиться вона між сучасним аеропортом «Київ» (колишні Жуляни) та місциною «Караваєві дачі». Тут якраз роздоріжжя шляхів на Волинь і Поділля. У 1958 р. у цьому районі появилася нова вулиця, яка до цього часу носить назву «Пост-Волинський». Звідси тролейбус до центру столиці іде десь 15 хв.

– Це, звичайно, добре, а ось вулиця Волинська є у Києві?
– Уяви собі, що є. Вона також у районі аеропорту. Я з 6-річною внучкою Марійкою від Пост-Волинської до Волинської проволочебили за 6 хвилин. То район Чоколівка. У 1970 р. там робили ремонт вулиць. Деякі розширювали, щось змінювали і, зрештою, вийшла одна широка, яку й назвали Волинська. До неї приєднали колишні Запорізьку, Іванівську, Багратіонівську та Перекопську. Крім установ, підприємств та організацій, тут знаходиться доволі цікавий Музей ветеринарної медицини. 

– Це щось на зразок Волинського удільного князівства?
– Ніби так. Але волочебнемо далі. У не таку вже далеку минувшину це місце, біля якого протікала річка Жулянка, пустувало. Згодом його облюбували авіатори, що дало поштовх для облаштування аеродрому, який нарекли «Волинський». Це зафіксовано у документах. 25 травня 1924 р. на ньому здійснив посадку перший літак з 20 пасажирами на борту. Він прилетів з Харкова. Рейс цей був швидше технічним, але вже з 4 червня з «Волинського» аеродрому розпочалися регулярні рейси. І незабаром аеродром став аеропортом. Коли зробили злітну смугу у бік річки Жулянки, його перейменували на «Жуляни». Сьогодні у нього нова назва – міжнародний аеропорт «Київ».

– Зі столицями усе ясно. Давай повернемося у рідні краї. Поясни, будь ласка, звідки назва Волинь?
– Можливо, історики колись і найдуть ім’я того, хто взявся за перо і першим написав «Велинь», «Волинь»… Версій дуже багато і всі цікаві.

– А ти особисто як гадаєш?
– Погоджуюся з багатьма. Дослідник Русов, наприклад, виводив назву нашого краю від слова «Вельгінія» (вола гнати). Академік Шахматов пов’язував з означенням «Країна волохів», тобто кельтів. Ще один дослідник – Рудницький – назву Волинь виводить з двох коренів одночасно – «веліти» та «воліти». Закінчення на «інь» було спробою полонізації польською адміністрацією українських назв, але наука їх не сприйняла. Про інші версії, думаю, говорити зайве, оскільки наукового підтвердження вони не знайшли.
В Іпатіївському літописі (Нестора) читаємо, що «дуліби живяху по Бугу, де нині Волиняне». Араб Аль-Масуді розповідає про плем’я волінана, а орієнталіст Гаркові вказує, що волинана – це волиняни. Згаданий мною Шахматов пов’язує назву з кельтською народністю вольків. Словом, і тут різнобій без наукового підтвердження.

– Залишимо це історикам-дослідникам, а самі повернемося до головного. Чому саме ти обрав за мету дослідити географічний центр нашого краю?
– Може, це випадковість, а, може, закономірність, але факт трапився. Усі знають географічний центр Європи та України, а про свій – не відають. Тепер нехай їздять, фотографуються. Поставлено знак. Не хворію зірковою хворобою, але вашій газеті розповідаю про це першій. Наш журналіст Ігор Чайка (голова НМПУ) запитав, як я відзначу Всесвітній день туризму, на що відповів йому, що на географічному центрі Волині. Дякую прекрасному викладачу Східноєвропейського університету імені Лесі Українки Павлу Королю, який допоміг виправити мою похибку. 

– З поінформованих джерел стало відомо, що ти знаєш, де і геоцентр Луцька.
– Абсолютно точно. Це територія автозаводу. Я з друзями з велозони хотів також його зафіксувати. То було якраз перед ювілеєм підприємства. Гадав, що це буде цікаве та хороше дійство. Непогано було б перед адмінприміщенням заводу встановити якийсь знак, поставити лавочки, облаштувати клумбу. Це приваблювало б не тільки лучан, а й туристів.
З цього приводу побажав зустрітися з головою облдержадміністрації Володимиром Гунчиком. На жаль, не з моєї вини чогось подібного не сталося. 

Володимир ПРИХОДЬКО. 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (59) - 15.7%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (171) - 45.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (100) - 26.6%