Вільнюс-2013 чи Тегеран-1943?

Вільнюс-2013 чи Тегеран-1943?

Збіг обставин чи закономірність? Саме в останні дні листопада нинішнього року представники демократичних країн континенту зберуться, щоб у Вільнюсі вирішити долю України. І саме цими днями, але 70 літ тому в Тегерані проводила переговори трійка глав держав Антигітлерівської коаліції, щоб без участі представників інших країн перекроїти повоєнну карту планети.

Що тоді, що зараз – було неспокійно. Сім десятиріч тому повним ходом вирувала Друга світова війна. Радянські війська, які до Москви в 1941-му відступали лише кілька місяців, назад на Захід пробивалися з великими труднощами. В усякому випадку, на початку листопада 1943-го вони зуміли тільки форсувати Дніпро, зайняти Київ, але під натиском добре організованого противника окопалися під Житомиром. Цілковите виснаження матеріальних та людських резервів далося взнаки, тож у Кремлі сподівалися на швидку допомогу західних союзників. І не тільки озброєнням, боєприпасами, продовольством та навіть тканиною для пошиття солдатських галіфе: гітлерівці завершили процес переозброєння, провели тотальну мобілізацію і зуміли стабілізувати баланс сил на Східному фронті, тому Москва хотіла якомога швидшого десантування військ союзників із Великої Британії у Францію.

Цікаво, що саме дата відкриття Другого фронту й була чи не основною темою дискусій у Тегерані, де зустрілися Іосіф Сталін, Франклін Рузвельт та Уїнстон Черчіль. Проте, крім спільного інтересу у вигляді знищеного третього рейху, в кожного з них були й свої власні завдання. Ніхто нікому не хотів вірити на слово. Ніхто не розраховував навіть на документально оформлені договори… Чому? Бо саме «західні демократії» ще 1938-го в Мюнхені пішли на сепаратні перемовини з Адольфом Гітлером, внаслідок чого нацисти захопили Чехію без жодного пострілу. Радянські правителі теж не відрізнялися особливою повагою до міждержавних угод, тому переграли Лондон і Париж у серпні 1939-го, домовившись із фюрером про спільну ліквідацію Польщі та перехід західноукраїнських земель під контроль СССР. А наступного року вермахт, за мовчазної згоди Країни Рад, благополучно здійснив наступальну операцію на Захід, повністю окупувавши Європу і захопивши навіть столицю Франції Париж. Напад нацистів на СССР у червні 1941 р. був черговим серіалом облуди у світовій політиці того часу. Як зізнавався лідер Великої Британії Уїнстон Чечілль, його країна допомагала «совєтам» тільки тому, що ті знекровлювали гітлерівців та заважали їм окупувати Туманний Альбіон.

Пізньої осені 1943-го у нейтральному Тегерані «велика трійка» не тільки вирішувала, коли розпочнеться форсування союзниками Ла-Маншу. Кожен намагався після знищення нацистського режиму перекроїти землю на свою користь. Найцікавіше, що, уважно вивчаючи стенограми цих історичних засідань, фактично не знайдеш у виступах панів Рузвельта та Черчілля жодного натяку на незалежність України. Про те, що Львів треба знову віддати полякам – говорили. Що в обмін на неповернення під юрисдикцію Варшави західноукраїнських земель цій країні доведеться доточити значну кількість прусських та німецьких земель – також. А от про необхідність підтримки боротьби українського народу за волю та свободу – навіть натяку не було!

Чи змінилася риторика західних демократій щодо нашої, вже незалежної держави тепер, коли раптом виникла перспектива підписання з Україною Угоди про асоціацію з Європейським Союзом? І чи можна вірити світовим лідерам, коли вони говорять хоча б про віддалену перспективу «європеїзації України»?

Історія свідчить, що за 100 останніх років із Заходу наш край у процесі державотворчих процесів ніколи не отримував ніякої підтримки. Навіть під час громадянської війни країни Антанти допомагали білогвардійським російським арміям та польським військам Юзефа Пілсудського, але аж ніяк не урядам Михайла Грушевського, Павла Скоропадського чи Симона Петлюри. Завжди так виходило, що вибираючи між дружбою та ворожнечею з Росією вони Україну віддавали в жертву.

Зараз – не війна. Але економічна та соціальна криза на планеті приносить доволі руйнівні результати. І з яким настроєм 28 листопада прибудуть у Брюссель лідери країн ЄС, сказати важко. Чи будуть вони відвертими перед своїми виборцями і відповідальними перед нами? Чи усвідомлять вони, що критикуючи одних українських політиків і захищаючи інших, вони насправді вирішують не євроінтеграційні прагнення всього українського народу, а стають «третьою силою» в усобицях наших політичних еліт? Чи розуміють вони, що українські товстосуми не потребують ніякої асоціації з ЄС, бо вже давно зі своїми дипломатичними паспортами, капіталами, заводами та житловою нерухомістю належать до Євросоюзу і навіть там живуть, а вільнюський проект насправді стосується отих «маленьких українців», про долю яких доведеться дбати з Брюсселя? І, врешті-решт, чи готові вони хоча б на 50 євро на місяць зменшити рівень виплат по безробіттю своїм бомжам (у середньому на місяць вони отримують по 400 євро, тобто –  майже 4500 грн), аби зекономлені в такий спосіб кошти скерувати на допомогу трудолюбивому українському селянинові чи талановитому студентові?

Ці питання – наразі без відповідей. І дуже не хотілося б, щоб вони нагадували рішення Тегерана-43, де доля України виявилася вкотре упослідженою…

Володимир ДАНИЛЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (72) - 13.5%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (233) - 43.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (164) - 30.8%