Черкес і чечен

Черкес і чечен


Вона поверталася додому. Хоча домом її невеличке село на Донбасі, яке опинилося несподівано для всіх у «сірій зоні», назвати було важко. Для неї, 30-річної Сніжани, це був уже не дім. А щось схоже на в’язницю, куди вона заточила сама себе добровільно на невизначений строк. Бо одні пішли до «укрів», інші – до «апалчєнцев», а такі, як вона, самотні та нерішучі, залишилися між двома вогнями. З одного і з другого боку по ночах то стріляли, то навідувалися «в гості»...

Сам е один із таких «гостей» і «насватався» до Сніжани. Точніше, він її просто зґвалтував. Вона навіть не знала його імені. Тільки з вимови та зовнішнього вигляду дізналася, що то – чечен, який під виглядом «добровольця» заробляв гроші в розвідувально-диверсійній групі ОРДО...
Сніжана постійно намагалася забути цей страшний випадок із її життя. І їй це вже майже вдалося, коли поїхала в гості до тітки на Волинь, де її зустріли тепло, але – стримано. Так і відчувалося, що вона для них «сєпарка». А в очах стояв докір: як так, що наші хлопці там гинуть, а ви на тому Донбасі готові москалям душу продати? І, мабуть, не тільки душею там торгуєте?..
Тому Сніжана вже поверталася додому. Рейсовим автобусом дісталася Луцька. Тут купила квиток на потяг до Києва. І оскільки часу до відправлення було чималенько, вирішила прогулятися містом. Випадково набрела на книгарню, і так само випадково (бо вже років 10 ніяких книжок не купувала) вирішила придбати в дорогу щось почитати. Продавчиня порадила Марію Матіос. «Майже ніколи не навпаки». Купила...
І ось вона в купе. І під методичний і монотонний стукіт коліс таки вирішила перегорнути кілька сторінок своєї луцької покупки. За старою, ще зі студентських років, звичкою, одразу зазирнула ближче до останніх сторінок.  В око відразу впала  фраза: «Про те, що було далі, Теофіла намагалася ніколи не признаватися навіть самій собі»...     
І далі:
«Вона ніколи б і не подумала, що чоловіча рука – чужа чоловіча рука! –  може так легко вжалити  раніше неприступне для чужого потайне її місце  і так нагло підкосити тверду, як вона думала, жіночу волю»...
«Коли це було? – сама себе запитала Сніжана.
Перша світова війна. Карпати... Російські війська перейшли в наступ і заволоділи кількома гуцульськими селами. І доки місцеві чоловіки вмирали на фронті не за царя, а за цісаря, тут розперезалися чужинці. Чомусь серед них було дуже багато черкесів – так тоді називали кавказців...
Жінка знову перегорнула книжку на стор. 156.
«Перші хвилини з черкеса гарчав голодний самець, що був ладен розірвати самицю на шмаття. І точна так само полонена враз самка спершу нагадувала підстрелену суку:    вона звивалася з болю й вила з відчаю, дряпала обличчя й кусала шкіру, гамселила нападника ногами, норовлячи вирватися з його навіжених обіймів.
А він лише її обнюхував та стискав кліщами рук..
Може, так воно й сталося б, що чоловік і жінка (одночасно несамовиті: він – у пристрасті, вона – в страху) побороли б одне одного – і навіки відскочили би нарізно, коли б ота дурна лляна спідниця поверх лляної сорочки, в шалі нерівного змагу, була не задерлася Теофілі вище колін і не оголила білі – ніби жінка жила в пивниці – ноги.
Отоді черкесові руки раптово розімкнулися – й права його долоня, гаряча, мов грань, спочатку завмерла на внутрішній стороні стегна, а далі – небавом, але сміливо поповзла догори»...
Сніжана зупинилася. В неї не так було... Коли в їхню «сіру зону» у сутінках зайшла чергова ДРГ, вона ще не знала, чиї ці? Але коли від сильного удару чоботом благенькі двері її хатини злетіли з завіс і хтось увійшов всередину, вона почула:
«Дай вода!».
На неї з-під чорних брів дивилися такі ж чорні очі...
Точнісінько, як у цій повісті, коли до збентеженої Теофіли буквально крикнув один із військових:
«Давай вода! Я хотєл вода!»...
Не води він хотів, отой чечен із літа 2016-го... Тому з його жадібних очей вона зробила висновок: він хоче її. Точніше, і не її зовсім, а жінку, будь-яку. Але вже! 
І він перейшов у наступ. Коли відбиватися від чечена вже не було сил, він просто розірвав на ній благеньку білу футболку. Разом із ліфчиком. І так само луснула від рвучкої його руки резинка на трусиках, які необачно вислизнули на видноту з-під задертої догори спідниці... І його рука (ні права, ні ліва) не пестила її стегон. І не піднімалася догори. Його рука затулювала їй рота. Щоб не кричала розбитими до крові губами...
А в книжках – не так. Набагато ліричніше. Двозначніше, чи що?..
«Не було ні думки, ні страху...   Лиш дивне біле розп’яття миготіло їй у голові, мовби в тумані. Бо той клятий черкес із чорними, як земля, очима палав їй у очі й одною рукою пестив стегна, а другою перебирав пругкі груди. Його губи, теплі м’ясисті губи, тягнули останні соки з її уст, ніби шукали там меду, чи, може, навпаки: вливали меди в Теофілу... І вона всім співаючим тілом подалася йому назустріч. Та так відкрито, так згідливо й жагуче, що навіть черкес від несподіванки на мить одірвався від неї, щоб потім припасти, дрижачи, до тремтливого і вологого, ніби щойно скупаного, лона»...
Сніжана згорнула книжку і поклала її в сумку. Вона більше не могла цього читати... Сама собі вона не могла зізнатися, чи справді відчувала хоч щось приємне, коли невідомий найманець, навіть  не знімаючи зеленого плямистого камуфляжу, вовтузився по ній, наче танк по бліндажу...
Там, у повісті, зваблена черкесом гуцулка Теофіла, після усіх їхніх пестощів-любощів таки відважилася «нагородити» наостанок чужого солдата дзвінким ляпасом. В Сніжани не було такої розкоші. Бо її чечен, похапцем застібаючи штани, сам копнув ногою в її тіло, котрим буквально за кілька хвилин розпоряджався, як унітазом у громадській вбиральні...
А потяг усе їхав і їхав... Вранці буде Київ. Потім – інший потяг, який довезе її до крайньої української станції, звідки треба буде попуткою добиратися на блок-пост, а потім – і в село, яке було колись рідним. Після того, як його зайняли українські бійці, стало спокійніше. Але Сніжана не знає і не може знати, чи якоїсь ночі до них знову не прийдуть із «Дай вода!» замість «Доброго вечора»...

Світлана КОМА.
На фото Агенції «Reuters»: реальна жертва сексуального насильства на Донбасі.

P.S. За повідомленням телеканалу «112 Україна», мобільні групи під керівництвом Фонду ООН в сфері народонаселення зафіксували 203 випадки сексуального насильства на Донбасі. Про це йдеться в доповіді Місії ООН з моніторингу за дотриманням прав людини в Україні. Відзначається, що групи працювали з листопада 2015 р. в п’яти областях, що постраждали від конфлікту. Вони зафіксували 203 випадки сексуального насильства, включаючи 43 випадки зґвалтування, що мали місце після 1 квітня 2014 р. Майже 43% жертв сексуального насильства – жінки вікової групи 25-36 років.

«63% цих випадків мали місце поза сім’ями, проте складно оцінити, скільки з них були пов’язані з конфліктом. У приблизно 36% випадків жінки не змогли ідентифікувати особу, яка вчинила злочин по відношенню до них», –  йдеться в доповіді.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (64) - 15.9%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (187) - 46.4%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (105) - 26.1%