Нічна пригода

Нічна пригода

– І чого б це я ото зуби шкірила?! Є з чого сміятися! – сердилася не на жарт баба, аж підскакуючи від злості не то на мене – за мою веселу зухвалість, не то на покійного діда – невідь за що. 

– Ну і чом ви, бабцю, сваритеся? Смішно ж як!
– Смішно їй… – пробубніла вже геть за порогом, тиндаючи сюди-туди і не знаючи, з чого почати прибирання.
А прибирати було що! Оглянувши ще раз кімнату, мене по-справжньому накрив такий сміх, що баба Лікора знову сердито виглянула з веранди і зашикала, щоб я замовкла.
– Казав же ж він мені, що живою мене не зоставить – то й не зоставить! Казав же ж… – знову посипалося в адресу діда.
А звечора ніщо не віщувало якихось негараздів. Я, як звичайно, прямо з роботи поспішила до баби на ніч – після смерті діда Антона моя безстрашна бабця боялася в хаті бути одна. Повечеряли, обмінялися новинами та й стали помалу готуватися до сну. Вечоріло досить рано – був березень, проте весною ще і не пахло. Лютували останні морози, заметілі насипали стільки снігу, що кучугури вранці не можна було подолати. Бабі такі вечори зовсім не подобалися, бо зайнятися їй було нічим – читати майже не вміла, рукоділлям не захоплювалася, телевізора в неї не було (ба, навіть найпростішими чорно-білими телевізорами на початку вісімдесятих похвалитися могли далеко не всі), тож воля-неволя, а приходилося раніше лягати спати. Старенька пішла на веранду, довго вовтузилася там, підпираючи вхідні двері величезною товстою жердиною («це щоб він не зайшов»), потім переодяглася в довгу, аж до п’ят, світлу теплу сорочку і, помолившись Богу,  вляглася. 
У мене ж, як зазвичай, було ще повно паперової роботи. Цього разу треба було оформити черговий випуск колгоспного «Комсомольського прожектора». Спали ми з бабусею в одній кімнаті, «на ванкірі», як вона казала. Під стіною, між двома вікнами, розміщувався великий письмовий стіл. Коли я працювала за ним, бабине ліжко знаходилося за моєю спиною і стояло так, щоб ноги старенької грілися, впираючись у недавно змуровану добротну грубку. Грубка ще звечора аж пашіла жаром – такого тріскучого морозу треба було добре постаратися, щоб тепло трималося аж до ранку, тож бабця не шкодувала ні дров, ні торфобрикету, ні своєї сили.
Значить, розмальовую я свої сатирично-критичні матеріали, щось наспівуючи тихесенько собі під ніс (баба дуже любила мене слухати і засинала з моїми піснями, наче під колискову), і ось через трошки часу мені знадобилася гумка. Звичайна гумка-стирачка. Обшукала скрізь – нема. Невже загубилася? Але ж мені вона конче треба! Оглянулася – баба дрімає, але не спить, тож питаю, чи не бачила. 
– Так пошукай у дідових шухлядах, – каже.
– Нема там, я вже шукала.
– Ай, ти погано дивилася! Зараз я знайду.
Баба хутенько і спритно зіскочила з ліжка і почала неквапно перебирати все в шухлядах, шукаючи таку необхідну мені річ. Гумка не знаходилася. Але бабі від щовечірньої бездіяльності це заняття так сподобалося, що вона з ретельністю і задоволенням стала наводити лад у цьому хаосі. 
– От нащо стільки тої макулатури тут лежить? Спалю все, – бурчала вона, риючись у стосах паперів.
–  Баб, то ж дідові документи!
– А вони мені потрібні? Чи йому? Вже його і без документів там прийняли! 
Я не встигла зосередитися, як всі дідові метрики, облігації, записники, листи, якісь квитанції і чеки, газети і вирізки з газет сердито пішли в грубку. Скільки разів опісля я безмежно шкодувала про все те, що так необачно і в одну мить втратила! Це була дідова пам’ять…
– Ну а це ви куди? То ж ліки!
– І це йому не треба! Не допомогли тут, то й там не поможуть! – роздратовано мовила вона, докидаючи в грубку чергову порцію палива у вигляді таблеток, мікстур, ампул.
Що вона ще пхала туди, в грубку, я вже потім і не придивлялася. Але в результаті «очищення» і гумка знайшлася, і порядок був наведений. Тож моя бабця з почуттям виконаного обов’язку задоволено відправилася у свою вже давно схололу постіль.  
Було вже близько опівночі. Баба спокійно спала, моя робота добігала кінця, вже й очі захотіли нічного відпочинку, і я, напівсонна і розслаблена, востаннє критично роздивлялася свої малюнки-карикатури. Ніби нормально! 
І ось тут прогримів вибух. Найсправжнісінький. Я, як стояла, так і завмерла, боячись поворухнутися і своїми рухами спричинити ще більшу ланцюгову реакцію. Війна!!! Бомблять!!! У перші шокові секунди саме таке дурне і подумалося (певно, начиталася забагато про війну…). Але ж наче ні, не війна… А що тоді? Коли знову з’явилася здатність ворушитися, я своїм ще досить закляклим, паралізованим, але все-таки живим тілом поволі повернулася назад, щоб пересвідчитися, що разом зі мною жива і баба. 
Що я побачила, о, що ж я побачила! Найперше – це величезні (овальні? квадратні? кубічні?) напівбожевільні бабині очі. Вони були настільки наполохані, що, здавалося, вискочать зі своїх орбіт. А скрізь… а скрізь був армагедон. Якийсь нервовий сміх прорвався крізь оболонку мого єства, і я почала дико реготати. Оце так! Всеньке бабине ложе було накрите суцільним панциром із будівельного сміття – тут валялися більші та менші цеглини, якісь подрібнені камінчики, залишки вапняної штукатурки, засохлі кострубаті кусочки глини – і весь оцей вінегрет був щедро посипаний товстим шаром піску, сажі і попелу. Бабина голова, здавалося, аж втиснулася в бильце залізного ліжка, руки злякано трусилися і натягали, й натягали велику теплу ковдру все вище і вище, закриваючи добру половину обличчя, яке рясно припудрилося будівельною сумішшю – навіть не можна було вгадати, що саме під цією ковдрою знаходиться! І тільки очі старенької показували, що то людина і що вона (Господи, дякую Тобі!) ще жива. 
Дерев’яними губами ця істота хрипко промимрила:
– То він прийшов… по мене… 
З полегшенням констатувавши, що бабуся моя при пам’яті та ще й може розмовляти, я скерувала погляд трохи далі, до грубки. Але грубки – оце так! – майже не було! По всіх її трьох сторонах вгодованими зміюками поповзли довгі і товсті щілини, а з багатьох чималих дірок внизу, від самих дверець, виглядав яскравий, веселий, тріскучий жар. Зверху на грубці зяяв величезний отвір, з якого стовпом виходив білий смердючий («Напевно, лікувальний!» – з іронією подумала я) дим, до запаморочення отруюючи хатнє повітря.
«Ось тобі, бабусю, і дідові ліки!» – я зовсім не зловтішалася, але факт залишався фактом: те, що мало допомогти дідові, нам з бабою обернулося ледве не бідою. Що ж робити? Вікна і двері не відчиниш – мороз, холод. А їдкий дим поступово заповнював усе навколо, залазив, здавалося, у кожний вільний просвіток. Щоб не вчадіти, нам треба було неодмінно шукати нічліг. Тільки моя бабця так не думала. Коли після величезного потрясіння ляки відійшли, наче обпечена, схопилася з ліжка, струшуючи з себе залишки «косметики», і давай проклинати діда:
– Казав він мені, що живою мене не зоставить – то й не зоставить! А щоб тебе там перекинуло, щоб тобі кольки в боки, щоб у тебе криша поїхала, щоб… – далі потік її чистосердечних побажань переривався, очевидно, через брак фантазії. 
– Навіщо ви, бабо, так? Хіба він винуватий, що ви уколів напхали в грубку?
– Та що ти розумієш?! То все він! Все він! Він хоче мене зі світу зжити! – баба бігала по хаті, мов навіжена, в довгому нічному вбранні, вся в сажі і кіптяві, маленька і суха, як тріска, і все махала й махала шматкою, міцно тримаючи її в худих і зачорнених руках, наче справді могла цим віялом очистити повітря від пилу, бруду і смороду. 
– Ну баб, ну що ви таке говорите? При чому тут дід?
– А-а-а-а-а, то ще й Надя теж добра, мати твоя! Чого вона не викинула відразу це все в яму? Нащо вона зоставила ці лікарства в шухлядах? Невісточка!
– Бабо, ну хіба вона знала, що ви таке зробите?! Самі винуваті!
– А тобі треба було саме такого морозу, коли палиться в хаті, шукати ту резинку! – і знову шматок якогось порізаного дідового вбрання спересердя злітав перед самісінькими моїми очима. – Казав він мені, що живою мене не зоставить… От і забере…
Я знову розсміялася – ну дууууже вже комічною виглядала моя дорогенька, ріднесенька бабуся Лікора! Вона в ці миті була схожа на якусь містичну казкову бабу Ягу, от тільки заміни велику шматку в її руках ступою з мітлою – і для будь-яких дитячих фільмів жахів її навіть гримувати було не треба!
– Не шкір мені зуби, а прибирай! Що стоїш, як засватана? Гаспид проклятий, не дасть пожити, от не дасть!
– А навіщо зараз прибирати, ви хіба тут спати маєте? Та ми ж в цій кімнаті до ранку задихнемося! Баб, ну баб! – не могла я ніяк заспокоїти бабу, яка то слізно шкодувала себе, то вкотре з якимось особливим смаком кляла-заклинала покійного діда, то звинувачувала в оцьому дикому розгардіяші і безсонній ночі мене, моє  непотрібне малювання та мою непередбачливу матір.
Довго я вмовляла її іти ночувати до моїх батьків. І довго ще я вислуховувала оте її жалібно-сердите «казав він мені, що живою мене не зоставить… от і прийшов… і забере таки…».
А вже назавтра треба було вичистити і прибрати бабину хату. Ми всі дружно винесли будівельні рештки нежданого «дідового візиту», через кілька днів пічний майстер змурував нову грубку, невісточка Надя тричі побілила закіптюжену кімнату, і повеселіла бабця все менше і менше споминала дідові «погрози», а якщо коли і згадувала, то все більше з іронією і насмішками, ніж з роздратуванням і гнівом.
А вже через літо моя дорогоцінна бабуся Лікора нарешті перестала боятися залишатися в своїй оселі одна.
Бо після того випадку дід більше «не приходив»…

Валентина ЛИСЮК.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (65) - 15.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (193) - 45.7%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (110) - 26.1%