Село Завітне – край привітний!

Село Завітне – край привітний!

Вечірні сутінки лютневого вечора поволі опускалися на засніжену землю. На сільських вулицях засвічувалися вогники ліхтарів. Над коминами осель здіймалися увись тоненькі цівки диму. Поступово вуличний гомін переміщався в будівлі. Попоравши худобу, люди обживали теплі домівки, готуючи вечерю… А багато з них поспішили в школу, куди прямували й журналісти. Чому?

Саме такої надвечорової пори ми в’їхали у Завітне. Це невеличке село у Ківерцівському р-ні зустріло нас хатами-пустками. У покинутих здичавілих садках вони стояли похилені, подекуди без вікон і дверей. Раніше тут було 180 дворів, зараз 40 із них осиротіли, лиш у 120 будинках живуть люди своїм усталеним життям. Їх течія лагідна та спокійна, як і характер. Коли повернули на вулицю, котра веде до школи, позаду зблиснуло світло фар і проблискових маячків. 
«Треба зупинятися, – мовить водій. – Поліція». 
Виявляється у нашого автомобіля у правому ліхтарі перегоріла лампочка. Переглянувши документи, ківерцівські полісмени відпускають нас із миром.
Школа зустрічає сяйвом вогнів. 

– У нас навчається 49 учнів, – мовить директор Ніна Устимчук. – Маємо десять класів. Школа компактна, у ній 17 класних приміщень. Працює 16 вчителів і 4 технічних працівники. 
Анатолій Устимчук, що заступає дружину Ніну Анатоліївну у господарських питаннях, показує класи. Усі відремонтовані, доглянуті. Око ваблять зелені вазони, цікаві освітні полички, інформаційні стенди. Скрізь затишно і чисто. Відчувається рука і доброго господаря, і класного керівника, і дітей. Відчуває школа також підтримку батьків, сільської ради, районного відділу освіти, фонду Ігоря Палиці «Тільки разом». Завдяки останньому з’явилися євровікна, спортивна стінка, тенісний стіл, який став місцем неабияких спортивних баталій.
Від часу її заснування школа дуже змінилася. Сьогодні тут має відбутися чергове дійство, яке у Завітному найшло традиційну прописку – зустріч випускників, які закінчили цей освітній заклад 5-50 років тому. Оскільки нас чекали, то й честь мовити перше слово надають заступнику головного редактора «Волинської газети» Сергію Цюрицю.
Лише після цього увагою зали заволодівають ведучі – педагог-організатор Олена Нетипчук, восьмикласник Роман Прус та дев’ятикласниця Іванна Турянин. Вони, як інші школярі, у гарних вишиванках. Для тих, хто прийшов на це своєрідне свято школи, звучить пісня. Коли стихають її останні акорди, до мікрофонів запрошують випускників 1968 р..На початку зустрічі їх було тільки четверо – Микола Швець, Валентин Дудінський, Михайло Герук і Володимир Шепельняк, та вже згодом до них долучився ще й Валерій Гейса…
Вони згадують свою шкільну юність, що минула 50 років тому. Радіють цій зустрічі. Пригадують, що під час навчання доводилося неодноразово допомагати батькам, які працювали в колгоспі: і льон вибирати, і картоплю копати. 
«Робили це із задоволенням, а тепер нікого з молоді у поле і палкою не заженеш», – мовлять ветерани.
– У класі нас було 21, – пригадує Микола Швець, який 40 років від’їздив за «баранкою». – На зустріч прибули тільки ті, кому ближче. Наші ж однокласники живуть у Житомирі, Херсоні, інших регіонах. Багатьох уже нема. Такий закон життя. На зміну одним приходять інші.
А ось його однокласник Валентин Дудінський став головним інженером ТзОВ «Волиньсупрофос». Це унікальне підприємство на озері Синове у Старовижівському р-ні добуває сапропель і, сподіваємось, «Волинська газета» побуває на цьому незвичному виробництві і додатково розповість про робочі будні одного із випускників Завітненської школи. 
Своїми спогадами поділилися Михайло Герук, Володимир Шепельняк, а відтак і Валерій Гейса.
Кожен із них із вдячністю згадав своїх учителів та однокласників. 
Довірливий диво-вечір відбувається у шкільній світлиці. Ось уже публіка аплодує випускникам 1973-го. Здається, лише учора полишили вони поріг школи, а вже 45 літ збігло за водою. Якраз такий період часу не була в шкільній домівці і Тамара Тарасюк, про що зізналася сама. 
– Сьогодні подумки вернулася у незабутню юність. У класі нас було 22. Торік відсвяткувала 60-річчя. Життя, вважаю, склалося непогано. Вийшла заміж. Тішуся тим, – радо повідає Тамара Миколаївна, – що маю три сини, три невістки та п’ятеро внуків. Хотілося б, щоб життя їхнє протікало під мирним небом нашої України. 

Свій міні-виступ завершила власним віршем-роздумом. 
Інша випускниця –  Євдокія Гапонюк – народила 6 дітей, чотирьом уже справила весілля, має 7 онуків. Дізналися присутні й про долі Галини Корнелюк та Любові Сидорук…
На авансцену зали почергово запрошували тих, хто закінчив школу 35, 30, 25, 20, 15, 10 та 5 років тому. Звучали прізвища випускників різних років… Таїсія Жук, Оксана Герук, Володимир Матіюк, Василь Шишин, Людмила Когут, Євдокія Гапонюк, Віктор Баранович, Василь Лютий, Олена Сидорук, Любов Дмитрук, Віктор Остапюк, Микола і Михайло Соколи, Андрій Бондарук, Василь Семенюк, Наталя Герук, Марія Люта, Ольга Панасюк, Марія Снітко, Володимир Тарасюк… Всі були названі… А разом із ними і їхні перші вчителі та класні керівники… 
– Скоро буде 40 років, відколи працюю у цій школі, – каже вчитель історії Мирослава Анатоліївна Лисюк. – Можливо, серед наших випускників і нема видатних науковців чи політиків, але всі вони стають достойними громадянами нашої держави, справжніми патріотами України. Яскравий приклад – наш Денис, який нещодавно подарував мені бойовий прапор із автографами своїх побратимів, які відстоювали нашу незалежність на Сході. Молодому поколінню не байдужа доля рідної Батьківщини, землі, на якій споконвіку живуть їх батьки. Ще один бойовий прапор школі подарував Сергій Прокопчук. 
Загалом же в АТО побувало 12 випускників Завітненської школи, декотрі і досі відстоюють нашу незалежність на Сході України. 
– Вже п’ятий рік служу в 14 механізованій бригаді, – мовить випускник 2008 р. Денис Глушейко. – Спершу був мобілізований, потім перейшов на контрактну службу. Рік був на Сході. Побували там і мій однокласник Олександр Ляшук, односельчани Ігор Матвіюк, брати Прокопчуки – Сергій, Олександр і Василь, Юрій Педюк, Віктор Лозовицький, Сергій Покотилець, Олександр Юзкевич, Олександр Строжук, мій сусід Дмитро Руденко, як і я, перейшов на контракт, служить у 95-й аеромобільній бригаді. 
Дениса дуже поважають і підтримують однокласниці Ольга Панасюк, Анастасія Кузьмич та Людмила Янюк, які прийшли на зустріч. Кажуть, багато хто обзавівся власними сім’ями, але тримаються рідного села, продовжують дружити та співати для односельців.
І випускникам, і вчителям, яким казали не тільки добрі та щирі слова, а й дарували посмішки, квіти та подарунки, пригадувалося і смішне, і цікаве. Скажімо, випускникам 2013 р. у першому класі разом з іншими школярами довелося садити дубовий ліс жолудями. Згодом виявилося, що вони спрацювали найсумлінніше – жолуді зійшли стовідсотково. 
– Ні один жолудь не пропав! – пригадала лісникові слова їхній класний керівник. – Насіння прийнялося, повиростали дубочки, а з ними і наші діти стали справжніми людьми. 
Хтось пригадав, як у другому класі іграшкою розбив вікно, хтось – як майже цілий семестр простояв у кутку, бо цілого року не вистачало, щоб у школу взяли, а він дуже хотів учитися і таки виборов право сидіти за партою, хтось – як ловили вужа у класі, що виліз із банки, а вся школа зі страхом стояла на вулиці, хтось – як маленьким ховався у шафи, хтось – свою першу любов, хтось – про першу чарочку вина на випускному. Організатори свята підкріпили ці спогади фотофільмом «Забута мелодія дитинства»: старі фото шукали в усьому селі. Кожному із випускників було надзвичайно приємно упізнати на них себе, однокласників, вчителів.

А ось чи впізнавали вони себе у теперішніх хлопчиках та дівчатках, які дарували їм пісні та декламували вірші, навіть смішні сценки підготували? Ось бо у цій з бантиками на кісках найменшенькій другокласниці Настусі Верезій, третькласниці Оленці Іванській, третьокласникові-буратіно Кості Бартусевичу, п’ятикласниці Любі Снітко, її однокласникові Максиму Літвінчуку, дев’ятикласниках Сергію Демчуку, Максимові Поліщуку, Катрусі Снітко?..
– Тату, як гадаєш, яка причина моїх оцінок? – мовить котрийсь із них, подаючи уявному батькові щоденник. – Чи це історія повторюється, чи така спадковість, чи поганий вплив середовища? 
Так уже було свого часу і з сьогоднішніми випускниками.
Виступи школярів мережилися піснями випускних співучих класів та їх вчителів. Своїми співучими голосами школа завдячує вчителю музики Віктору Івановичу Янюку, який впродовж багатьох років навчає їх музичній грамоті, розучує із дітьми пісні, «ставить» голоси на крила… І цього вечора він підігрував на баяні і співав разом зі своїми улюбленцями. 
Хвилиною мовчання вшанувала Завітненська школа і своїх учнів та вчителів, які вже відійшли у вічність… 
Своєрідним підсумком вечора було заключне слово директора школи Ніни Устимчук. Ніна Анатоліївна нагадала присутнім, що кожного року кожної другої суботи лютого школа зустрічає своїх випускників, що покинули її поріг 5-50 років тому. Така добра традиція знаходить усе більший відгук у серцях учорашніх вихованців. Запросила усіх на 90-річчя школи, яке відзначатимуть наступного, 2019-го.  

Сергій ЦЮРИЦЬ, 
Володимир ПРИХОДЬКО.

Від редакції.
Зустрі із випускниками школи була важливою, але не основною темою візиту в с. Завітне. Адже директор Ніна Устимчук виграла приз серед передплатників «Волинської газети»! Тому розповідь про Ніну Анатоліївну не забариться.

На фото Юрія ЯКОВ’ЮКА: Завітненська ЗОШ І-ІІ ступенів; директор, переможниця лотереї «Волинської газети» Ніна Устимчук (1-ша стор.); педколектив школи; учорашні вихованці школи.   

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (67) - 15.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (199) - 45.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (116) - 26.5%