Творчий ужинок Володимира Василюка

Творчий ужинок Володимира Василюка


Зі стін моєї рідної Доросинівської середньої школи у широкий світ літератури пішло аж чотири письменники. Три з них стали членами НСП України. Це добре відомі шанувальникам поетичного слова Володимир Лучук та Ігор Павлюк. Про мого вчителя Степана Курила-Шванса, який майже 40 років працював у цій школі і став автором 5 повістей і романів, також писали «Волинська газета» та «День». 

Чималий внесок у скарбницю перекладеної на українську мову зарубіжної прози зробив лауреат літературно-мистецької премії імені Олени Пчілки Володимир Василюк. Мені випала нагода з ним ґрунтовно поспілкуватися. Того тижня він відвідав сестру Леоніду в Голобах і односельчан, які мешкають в Рожищенському р-ні. Отож, я хочу ширше оповісти про талановитого земляка-однокласника.

– Володимире Тихоновичу! З чого почнемо?
– Уже 50 років як я став киянином. Але в мені живе любов до рідного краю. І щоразу тягне мене на землю батьків. Скажу, що з моїх розповідей і мої друзі полюбили Волинь.
…Я родом із села Щурина. У нас багатодітна сім’я. В батьків було семеро дітей. Я найменший. Там закінчив семирічку. І ще три роки ходив у Доросині, де була вже середня школа…
Батько мав три класи церковно-приходської школи. Він – взірець працелюба. Батько – учасник війни і брати обидва воювали. Їм пощастило – повернулися з фронту. Ми двічі горіли – в 1947 і 1957 роках. Лише корова залишилася, яка була на пасовищі тоді. Ми дуже бідували.
Жили по сусідах. Я допомагав у домашніх роботах. А в старших класах під час канікул працював у колгоспі. Брат Олександр – у відділенні зв’язку, а Василь – будівельником. Він з бригадою побудував сотні осель у селах Квітневе, Тристень та Щурині. Спорудили і нову простору середню школу у рідному селі. Я часто її відвідую. Мені приємно, що колишнє місцеве СГК «Світанок» усі роки було економічно міцним. Прокладено дороги у названих селах, побудовано багато соціально-культурних об’єктів. У нас є пам’ятка минувшини – Михайлівська церква, якій виповнилося 373 роки.

– Я знаю, що ти зробив гарний подарунок Щуринській і Доросинівській школам.
– Колишній директор видавництва «Веселка», де я чимало років працював, Ярема Гоян допоміг мені зібрати бібліотечки художньої, наукової, історичної та дитячої літератури, які я і вручив цим школам. Десь по сто книг… Тоді і декілька разів перед цим я поспілкувався з старшокласниками та педколективами цих освітніх заходів. А в Доросинях ще й оглянув експозиції музею історії села і нашої «альма-матер».

– А тепер розкажи про свій шлях у вищу школу.
– Я мав мрію стати журналістом. Але у Львівському університеті в ті роки на цей факультет був досить великий конкурс – 8-10 чоловік на місце. Отож, мене спіткала невдача. Після набуття трудового стажу поступив на факультет іноземних мов. Його закінчив у 1964 році і отримав направлення на Волинь. Учителював в Устилузькій середній школі, згодом мене запросили у відділ туризму обкому комсомолу. Формував молодіжні туристські групи за кордон. Згодом два роки працював у Комітеті молодіжних організацій при ЦК ЛКСМУ. Одночасно почав співпрацювати із провідними київськими журналами. Пропонував для друку переклади ряду творів німецьких і англійських письменників. Мене помітили і порадили зайнятися суто перекладацькою роботою.

– Згодом ти очолив редакцію іноземної літератури у видавництві «Дніпро». Майже 10 років працював на такій же посаді у видавництві «Молодь». Мав честь бути головним редактором української редакції часопису «Кур’єр ЮНЕСКО».
– Саме в «Дніпрі» побачила світ перша моя книга – «Сальві-5» Віллі Майнка. Чималим тиражем вийшли наступні мої переклади: Анни Зегерс «Довір’я», Гербера Отто «Пора лелек», Отфріда Пройслера «Чарівний напій» (дві його книги), Віларда Шульца «Погоня за бізонами» та інші. Остання книга – це розповідь про індіанців. Вони живуть біля Скелястих гір, на кордоні США і Канади. В книзі йдеться, як старше покоління вміло формує з хлопчика чоловіка, з дівчинки – жінку, про їх побут, загартування характеру. Видання було надруковане великим тиражем – 265 тисяч примірників. Інші теж мали пристойні тиражі – 100-150 тисяч.

– Якщо підсумувати: скільки перекладів книг іноземних авторів вже зробив?
– У різних видавництвах видано 27 книжок. Це разом з тими, які вийшли другим виданням. Декілька років тому побачила світ і книга спогадів Герхарда Фітткау «Мій 33-ій рік». Тоді автор дав дозвіл на переклад її російською. Тираж уже розійшовся і я вирішив зробити переклад її українською.

– Я дізнався, що ця книга вийшла у Волинській обласній друкарні.
– Співпрацювати із цим видавництвом мене запросив його колишній директор Дмитро Головенко, з яким я познайомився на книжковій виставці у Києві.

– Декілька слів про її зміст.
– Герхард Фітткау – католицький священик. І він написав спогади про гірку долю жителів свого містечка, яких у березні 1945 року після вступу радянських військ на територію Прусії переселили у Воркуту. Їх везли в товарняках, жорстоко поводились з ними конвоїри. Виснажливою була праця і на місці заслання. Він вижив і згодом виїхав у Берлін, а потім у Західну Німеччину. Далі продовжив кар’єру священика в Америці, Канаді, деякий час працював у Римі. На жаль, її автор Герхард Фітткау не дожив до виходу його спогадів «Мій 33-й рік» українською мовою. Це досить правдива сповідь. Автор індивідуалізував своїх героїв, виявив художній хист…
Він з приязню і співчуттям відгукується про представників інших народів, в тому числі й українського, з якими йому судилось зустрітися на перехрестях невільницьких шляхів.

– Українське видання є дванадцятим іншомовним перекладом цієї книжки. Його видавці, перекладач (до них приєднуюсь і я) переконані, що примирення між людьми не втрачає своєї актуальності і в наш бурхливий час. 
На завершення бесіди хочу запитати: Що зараз на робочому столі у Володимира Василюка?
– Це, перш за все, стосик номерів всеукраїнської газети «День». Це моє улюблене періодичне видання. У ньому завжди широка палітра тем – від історичних до сторінок про культуру та «Українці – читайте!». Стежу за творчістю сучасних письменників. Є багато цікавих імен. Через Інтернет є змога читати «Волинь нову» та «Волинську газету». Коли буваю в Щурині, переглядаю районку «Наш край». Дізнався, що редакцією заснована творча премія імені нашого вчителя Степана Курила-Шванса за кращі матеріали на історико-краєзнавчу тематику. І вже вп’яте достойним авторам було вручено дипломи лауреата. Отже, пам’ять про чудового педагога, невтомного краєзнавця і письменника зберігається не тільки через його книги. 
Про нові переклади поки що помовчу. За свої пенсійні кошти чи за спонсорські, які треба просити, я не маю бажання видаватись. Хоча час може внести корективи в мої творчі плани.

Розмовляв Василь ФЕДЧУК.

На фото: Володимир Василюк.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (65) - 15.7%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (191) - 46.2%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (107) - 25.9%