Мале село з Дубечного – за місяць

Мале село з Дубечного – за місяць


Вертаючись з с. Текля, що в Старовижівському районі, куди завозили приз «Волинської газети » нашій передплатниці, вирішили зазирнути на Дубечнівський керамічний завод та поцікавитися його подальшою долею. 

Колись це підприємство спеціалізувалося на випуску дренажної трубки. Меліорація відійшла у минуле. Доосушувалися до того, що в окремих районах перехідної зони в селах попересихали криниці. До цього долучилися ще й, по суті, бездощові роки. Якщо так далі, то чого доброго будемо користуватися привозною водою. Та ми дещо відхилилися від озвученого курсу розповіді. 
Назустріч нам виходить моложавий чоловік середніх літ. Дізнавшись про наше бажання написати про завод, відрекомендовується: головний інженер Іван Смолярчук. Іван Михайлович починає відразу комусь телефонувати. Виявляється, хоче отримати дозвіл директора Володимира Омельчука. Уже після цього слухаємо пана Смолярчука.
– Історія цього заводу переступила століття. Цеглу почали тут виробляти ще за Польщі. Хоча виробництво тоді було кустарним. Працювали за допомогою примітивних засобів. Власником цегельні був поляк. На жаль, ніяких даних про нього нема. З часом завод реконструювався. Прогрес, як відомо, на місці не стоїть. Розвивалося і виробництво. У нас дуже цінна глина. Вона унікальна за своїм складом. Наші предки з неї робили глечики. У ХVІІ-ХVІІІ столітті тут дуже розвинуте було гончарство. Не кожна глина придатна для того, аби з неї зробити глечик.
У 90-ті роки тут побували американці, взяли  глину на аналіз і визнали, що вона придатна для виробництва черепиці. Сам завод уже за радянських часів проектувався під гончарну трубу. Була державна програма осушування поліських боліт. Створили дві пересувні механізовані колони, одна з них, яка знаходилася в Дубечному, мала займатися суто вивозом продукції. У ній нараховувалося до сорока автомоболів.



Основний розвиток заводу почався із 70-х років. Підприємство мало статус республіканського. Тут була кільцева піч, яку згодом переробили на тунельну. Через якийсь проміжок спорудили ще одну таку саму. Чисельність робітників сягала 200 чоловік. З розпадом союзу програми щодо меліорації та осушення згорнули. Завод став непотрібним. Аби вижити, виробництво довелося перепрофілювати на випуск товарів для населення.

– Іване Михайловичу, Ви ж працювали, коли тут воготовляли дренажну трубку? Яку її кількість робили у місяць?
– Тоді, як відомо, економіка була планова. Кожному доводили конкретне завдання. Дубечно увагою не обходили. У місяць ми випускали два мільйони  штук дренажної трубки. Якість її була на належному рівні. Ми в основному забезпечували цією продукцією потреби області. У 90-ті роки виробництво довелося перенастроювати. Я прийшов сюди у травні 1991 року, то вже тоді пробували робити цеглу, хоча  дренажна трубка  ще до 1995 була на потоці. 

Відтоді почалася криза. Людям цегла була потрібна для будівництва. Подібних підприємств поблизу не було. Рознарядку на цю продукцію, яка була в дефіциті, оскільки виробляли її у незначних кількостях, на перших порах ще давав райком партії.  Отже купити могли далеко не всі. Іван Михайлович розповів про один цікавий випадок. Його сестра в 1991 р. працювала завідуючою їдальні. Тоді ж вийшла заміж і почала будуватися. Чоловік її був міліціонером. Молоде подружжя мусило йти на прийом у райком партії до першого і за його вказівкою їм виписали дві тисячі штук цегли. З такої кількості можна було спорудити лише невеличку веранду.

Коли дренажна труба стала нікому не потрібна, вирішили всерйоз зайнятися цеглою. Почали заново освоювати технологію її виробництва. До цього спонукало саме життя.

– Але ж певна основа для виробництва була? – запитуємо в Івана Смолярчука.
– Звичайно. Якби довелося  розпочинати з нуля, довелося б туго. Печі та обладнання використали ті самі. Просто потрібен був інший склад сировини та інші форми. Дещо видозмінювалася і технологія. Знаєте, ще чим наша продукція унікальна? Серед стихій знаків зодіака значиться земля, вода, вогонь і повітря. Три перші присутні у нашій цеглі. Землю у даному випадку репрезентує глина, яку ми формуємо при допомозі води і врешті обпалюємо вогнем. Сама продукція природного походження й екологічно чиста. Ніяких хімічних компонентів у ній нема. На сьогоднішній день це дуже важливо. Скажімо, у гончарних глечиках колись варили не тільки кашу, а й борщ та зберігали молоко. Саме з такої глини ми і виготовляємо будівельний матеріал, з якого люди споруджують свої житла. Раніше, коли робили силікатну цеглу, цьому питанню великої уваги не приділяли. Наша продукція тим і цінна, що вона екологічно чиста. Хто в цьому розуміється, той обиратиме саме такий матеріал. Хочеш почуватися безпечно у житлі – купуй цеглу у Дубечному.

– З ваших слів можна зробити висновок, що сортимент продукції підприємства не дуже великий.
– Можна сказати, що й так. Маємо лише кілька видів. Це ще пов’язано з тим, що працюємо сезонно, а також з попитом. Він був би значно вищим, якби завод знаходився поближче до транспортних артерій. Якщо, приміром, везти цеглу за 100км, то затрати на паливо будуть рівнозначні ціні однієї тисячі штук – це 2400 грн. На ціну, як відомо, впливає паливо, електроенергія.

– Ви маєте свої кар’єри, з яких берете глину, відповідні дозвільні документи?
– Без цього працювати сьогодні неможливо. Місце із запасами глини розташоване на віддалі 5 км від заводу. Є ліцензія, зроблено земельний відвід, інші необхідні дозволи. Геолого-розвідка була проведена ще у 80-ті роки. Усі висновки збереглися. Відповідну техніку для виймання грунту та привезення сировини  маємо. На сьогоднішній день є 4 екскаватори, 6 КрАЗів вантажопідйомністю 16-20 тонн.

– Яка продуктивність  ваших печей?
– Два мільйони штук цегли на місяць. Це оптимальна можливість підприємства. За добу вмпускаємо 60 тис. штук. На будинок треба  25-30 тис. Так що за добу даємо продукції на дві хати. За місяць 60. Стільки хат, то вже маленьке село. Маємо куди рости, куди розвиватися. Для цього потрібно вкладати гроші в модернізацію.

– Хто купує вашу продукцію, більше населення чи підприємства?
– Обмеження у нас нема  ні для юридичних, ні для фізичних осіб. Продаємо усім, хто бажає придбати. 

– Скільки робітників працює у Вас під час сезону?
– 160-170 людей. Середньомісячна зарплата становить 4-5 тис. грн.

– Сам Ви за спеціальністю інженер?
– Так, інженер-механік. На підприємстві працюю з травня 1991 року. 27 років на одному місці. Починав з рядового робітника, складав цеглу, вивантажував з вагонеток. Нині суміщаю дві посади. Раніше штат іженерно-технічних працівників  був великий. Сьогодні він скорочений до мінімуму. Кожен спеціаліст має одночасно кілька обов’язків. У тому, що наш завод зберігся, велика заслуга колишнього директора Євгена Гладкого, який відпрацював на підприємстві більше 30 років. Він і зараз постійно цікавиться нашими справами. Це йому близьке і дороге. Скажімо. коли був розвал союзу, усе розтягували, розкрадали, то Євген Григорович сам того не робив і іншим не давав. А бажаючих поживитися було чимало. І тут є чим, техніки є багато, металу можна й вагон набрати. Спокуса велика. Саме це дало можливість після 7 років простою легко запустити  завод. Це сталося три роки тому, вже при новому керівнику Володимиру Омельчуку. До речі. у будівеництві Володимир Устимович далеко не новачок – працює з 90-х років. Тож головне, що на сьогоднішній день ми працюємо і будемо працювати. Вважаю, що найтяжчі роки ми прожили. Маємо непогані перспективі на майбутнє. Як тільки погодні умови дозволятть брати глину, розпочнемо новий сезон.


На фото автора: головний інженер заводу Іван Смолярчук; продукція готова для відправки споживачу.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (67) - 15.1%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (204) - 45.8%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (119) - 26.7%