«Щодня молюся за Україну»…

«Щодня молюся  за Україну»…


 Цьогоріч наша передплатниця з с. Маковичі Турійського р-ну Галина Гуменюк за редакційною лотереєю виграла тортівницю.

Це вже другий приз, а перший (електропраску) від «Волинської газети» був ще у 2014 р. В чому ж секрет успіху читачки зі стажем?
Про це написала сама Галина Андріївна в листі до редакції, котрий подаємо фактично без змін.

Цьогоріч на її передплатну квитанцію, яку витягнув  Заслужений артист естрадного мистецтва України, шоумен, поет і композитор, продюсер та ведучий культурних масштабних заходів, директор центру культури та дозвілля Східноєвропейського університету імені Лесі Українки Сергій Скулинець, випала тортівниця. 
Як відомо, призи своїм переможцям ми доставляємо прямісінько до адресата. Людям це зручно та вигідно. По-перше, не треба тратитися на квиток. По-друге, не марнуєш власний час. І, по-третє, не переймаєшся, як, приміром, мішок цукру на плечах донести до автостанції. Але бувають винятки з правил. Про нього і розповімо.
Приїхавши до м. Луцька в особистих справах, Галина Андріївна сама завітала до редакції «Волинської газети». Тут ми з нею і спілкувалися після того, як головний редактор щотижневика Володимир Данилюк вручив передплатниці виграш.
– Знаєте, іноді корисно слухати своє серце, – посміхається пані Галина. – Воно у кожної людини є своєрідним барометром. Не підвело відчуття і мене. Якось кажу чоловікові: «Йди на відділення та передплати мені «Волинську газету», я щось виграю». 
Заперечте, що думка не буває матеріальною.
За освітою та за покликанням Галина Андріївна педагог. Чому за покликанням? Коли запитав у неї, ким могла б уявити себе, якби не стала вчителем, то замислилася наша шанувальниця надовго. І, врешті, видала, що хіба могла б ще стати лікарем, оскільки свого часу закінчила курси медсестер за системою цивільної оборони.
Малою Батьківщиною Галини Гуменюк є с. Бобли того ж таки Турійського р-ну. Походить зі звичайної селянської родини. І мама Марія Степанівна, і тато Андрій Харитонович працювали в місцевому  колгоспі, а коли колективні господарства почали розвалюватися, знайшли місце в магазині. Добрим другом та надійним порадником для Галини став дідусь Харитон. Школу він закінчив ще «за Польщі», непогано знав математику. Тож згодом допомагав улюбленій онучці розв’язувати задачі. Можливо, звідси й зародилася любов до точних наук. Після закінчення школи в 1969 р., не вагаючись, юнка подає документи у Луцький педінститут імені Лесі Українки. Фізико-математичний факультет названого вишу вона закінчує з червоним дипломом. Під час навчання добровільно разом з Галиною Цюрак та Марійкою Забокрицькою згодилася працювати у лабораторії оптики. Добровільно, бо грошей дівчатам ніхто тоді не платив. Їм було цікаво спостерігати за дослідами на оптичному квантовому генераторові. 
І ще один невеличкий, але вагомий штрих. Спільна робота Гуменюк та Забокрицької, яку писали під керівництвом Костянтина Горотя, стала призовою на Всесоюзному конкурсі студентських робіт та удостоїлася грамоти. З теплотою згадуючи колишніх викладачів Федора Старка та Віталія Ващука,Галина Гуменюк шле найщиріші вітання своїм однокурсникам.
Відтоді 40 років працює в школі, викладає фізику та математику. Її уроки – це педагогічне мистецтво, якому варто повчитися. 
«І зараз, коли іноді находить якась хандра, починаю розв’язувати задачі. Настрій відразу стає у нормі», – зізнається Галина Андріївна. 
Вона залюблена у свою роботу, а ще леліє дітей. Чути їхній щасливий сміх – найкраща музика для душі. Він лунав не тільки в школі, а й дома.
Двох доньок та сина виростила та виховала Галина Андріївна разом із чоловіком Миколою Володимировичем, тодішнім агрономом, а згодом землевпорядником. Познайомилася в Маковичах, де працювала у школі і звідки суджений родом. 
«Видно, така доля, а її не обійдеш і конем не об’їдеш, – філософствує редакційна гостя, продовжуючи розповідь. – Старша донька Мирослава, можна сказати, пішла моїми слідами, після закінчення педфаку Волинського держуніверситету імені Лесі Українки в 1997 р. працює вихователем у Луцькій школі-інтернаті. Владислава із золотою медаллю в 1990 р. закінчила школу, набула професію фармацевта, згодом еколога (обидва дипломи – червоні!), захоплюється тенісом. Добре зарекомендувала себе на підприємстві «Кромберг енд Шуберт». А середульший Ярослав навчався у Шацькому лісотехнічному технікумі, згодом – факультет фізичного виховання Волинського університету імені Лесі Українки, нині займається власною справою».
Не могла Галина Андріївна не похвалитися, що студентом Східноєвропейського університету ім. Лесі Українки став і онук Юрій – син старшої доньки. Невістка Алла в магістратурі цього ж вишу студіює культурологію. Ще одна внучка Аріадна, четвертокласниця, захоплюється сучасними танцями. 
– Роботу у школі полишила майже чотири роки тому, – мовить колишня вчителька. – Часто ходжу у місцевий храм, що належить до Київського патріархату, співаю у церковному хорі. Стараюся не пропускати Богослужінь. Хотіла б за посередництвом вашої газети передати теплі вітання односельцям, які люблять свій храм, гарно його огородили, тримають чистоту.

Любов до «Волинської газети» передалася з «Досвітньої зорі», яку передплачувала ще в школі. 
Зізнається, що нинішній тижневик подобається цікавими публікаціями історичного характеру, розповідями про людей, їхнє життя та проблеми, матеріалами релігійного напрямку. Добре, що газета друкує кросворди.
– Щодо особистих уподобань, то дуже люблю квіти, а ще  добре вмію  вишивати, –  не приховує лауреатка газетної лотереї. – Тим більше, що часу нині вдосталь маю. Раніше, коли діти підростали та вчилися, тримали більшу господарку: корову, свині, значну площу відводили під городину, а нині опікуємося лише кролями та курми. Менше клопотів та турбот. Головне, аби здоров’я не підводило  та Бог нас не полишав.
Полишаючи редакцію, Галина Андріївна попросила дозволу повіншувати наш колектив власним твором, до якого доклала старання і внучка. А ще пообіцяла надіслати листа. І – дотримала слова!

«Доброго дня, шановні творці «Волинської газети»! 

Дякую за ще один подарунок від «Волинської газети», хоча раніше від вашої редакції я вигравала і в 2014-ому, а позаторік мене нагородили і від імені «Газети по-українськи».

Передплачую різні видання. Намагаюся уважно перечитати усе, що написано в газетах, які отримую. На запитання «Для чого стільки газет передплачувати?» – відповідаю: «Звикла цікавитися всім, бо працювала вчителем». Бо ж у школі від дітей можна було отримати будь-яке запитання, і не тільки з фізики чи математики (адже працювала в школі 40 років!).

Таємничий світ фізики, як науки, відкрив мені вчитель Олексій Федорович Савош, коли я навчалася у сьомому класі (1965-1966 рр.) У 2014 р. випадково зустрілася з ним в Інституті післядипломної освіти (курси підвищення кваліфікації). Було надзвичайно приємно почути, коли відрекомендував мене керівникові курсів Наталії Афанасієвній Дроботовій: 
«Це моя перша олімпіадниця!».
Учитель усе життя теж учиться. За свою роботу я не чекала ніяких нагород, ні подяк, а намагалася сумлінно ділитися знаннями, які черпала з різних джерел, з учнями. Дякую усім, хто працював поруч зі мною. Горджуся своїми учнями, яких навчала та виховувала. Окремі з них стали моїми колегами: Світлана Петрівна Каліновська, Лариса Дмитрівна і Вадим Михайлович Давидюки, Лариса Степанівна Жорова, Вікторія Сергіївна Шклярчук, Руслана Василівна Кирилова (заступник директора), Ольга Миколаївна Дудар, Орися Іванівна Берестюк. Учителем фізики та математики працює моя учениця Наталія Ананіївна Гуменюк (це її дівоче прізвище, родом вона з с. Зубильне Локачинського р-ну). Приємно, що фах фізика обрали мої колишні вихованці – брати Андрій і Павло Ковальчуки.
«І хочеться ще в ту школу Вам заходити?», – чую не один раз запитання. 
Але не можу до цих пір не чути щасливого дитячого сміху, не бачити щасливих та допитливих оченят! Через те боляче сприймаю ситуацію, яка складається в країні (маю на увазі Схід). Бо ж на Луганщині, у м. Красний Луч, живе моя сестра Віра з родиною...
У 2016 р. (9 листопада) я писала радіодиктант «Україна на зламі тисячоліть», який відправила у м. Київ. Дозволю собі процитувати невеликий уривок з написаного: 
«Наша історія славна ще й звитяжними боями, упродовж століть відчайдушні козаки захищали Україну й усю Європу від дикої орди. Прикро, що на зламі другого тисячоліття нам, українцям, ціною життя найкращих синів доводиться боронити від східних сусідів свій європейський вибір».
Ці слова написані не випадково, адже там, на війні, загинув мій учень Володимир Поліщук (у школі його всі називали Вовочка). Разом із диктантом відправила і розповідь про нашого захисника України. Володя був милою і першою дитиною у сім’ї Сергія Володимировича (також мій учень) і Тетяни Олександрівни (вона родом із Маневиччини). Народився він у с. Мочулки. Раділи батьки появі первістка, тішилися дідусь Володимир і бабуся Зося, мріяли про його щасливе майбутнє. У рідному селі школа початкова, тому хлопця віддали на навчання в Маковичі. Упродовж 11 років шкільний автобус віз хлопчину у сусіднє (центральне) село за знаннями в 9-річну, а з 2000 року – 11-річку. Школу закінчив 2002 р. Володя був жвавим хлопчиком. Ніколи не боявся труднощів. Мужньо оберігав землі України. Товариші почувалися з ним надійно до останнього його подиху.

Пишу, а очі плачуть самі. 7 серпня 2014 р. Володимира не стало. Загинув біля Амбросіївки… Він назавжди залишився воїном. Йому виповнилося лише 29 років (у червні).

…Не почули батьки щебету онуків (його діток – діток Володі), не побачила їх, не пораділа бабуся правнукам ( від улюбленого внука).
Кожен день я згадую свого улюбленого учня, молюся за упокій його душі. Кажуть, у Бога всі живі… Нехай тобі, дитино, буде Царство Небесне, а для тіла твого – земля пухом! І прости… Батьки бережуть твій орден «За мужність», яким нашого земляка нагороджено посмертно. 
Душа щомиті кричить: 
«Люди, схаменіться! Що ви робите? Чому воюєте? Чому не живете мирно, деякі агресивні росіяни з мирними українцями?».

Згадуються слова з пісні: 
«…А якщо впадеш ти
На чужому полі,
Прийдуть з України
Верби і тополі…»

А наш земляк впав не на чужому полі, а загинув на рідній українській землі! Прощалися з Володимиром 16 серпня. Прийшли односельчани, зібралися жителі навколишніх сіл. За ним навіть небо плакало рясним дощем. Грав оркестр. Був салют. Але солдата ніхто не бачив, труна була закрита… 
Не раз заходжу в Маковичівську школу, щоб поклонитися його пам’яті біля меморіальної дошки на приміщенні під вивіскою.
Тут працює ще один мій учень Анатолій Верещук – однокласник Володимира Поліщука. Я була класним керівником у 5-9 класах. Їх мобілізували разом обох. Анатолій Петрович служив у Луганській та Донецькій обл. Але я в нього нічого не запитую, щоб не тривожити спогади про ті страшні дні й ночі, які довелося пережити. Після повернення Анатолій пройшов курс лікування у госпіталі. Дякувати Богу, син повернувся до матері і зараз працює у школі. Коли навчався, поводив себе скромно. Учнем був слухняним. Брав участь як у спортивних, так і святкових заходах.
Щодня молюся за Україну. Нехай усіх нас благословить Господь! Низько схиляю свою голову перед тими, хто загинув на східних рубежах нашої держави. І треба завжди писати в газетах (і не тільки!) про їхній жертовний подвиг… Слава Україні!»

Володимир ПРИХОДЬКО. 

На фото автора: Галина Гуменюк.  

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (67) - 15.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (199) - 45.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (116) - 26.5%