93 опудала – в хаті

93 опудала  – в хаті

Про те, що опанував професію таксидерміста, чоловік дізнався… від школярів!

Якщо шукати Григорія Стаднюка у рідному с. Кульчин, що на Ківерцівщині, за прізвищем, іменем і по батькові, то не кожен підкаже, де його хата. А якщо ж питати діда, що робить опудала, то на потрібне обійстя вкажуть одразу. Григорієві Мефодійовичу – 77 літ. 55 із них він ходив на полювання, стріляв звіра й робив опудала. Своїми трофеями ніколи не торгував, а відтак на схилі літ зі звичайної сільської хати став музей. Експонатів назбиралося ледь не сотня, якщо точніше – 93! При цьому такої справи чоловік ніде не вчився, навіть досвіду особливого не переймав, до всіх премудростей дійшов самотужки!

Григорій Стаднюк уперше подався на полювання ще в дитинстві. У 14 таке чоловіче заняття знав добре. За перше опудало взявся у 1958-му (а народився 1936-го). Саме повернувся з армії в рідне село. Як тільки випала нагода, чкурнув на полювання…

– Перша моя робота – опудало каплана, – розповідає чоловік. – То – пташка така. Кажуть: озерний нирок, бо в заплавах живе. Це мій власний трофей! Уполював на озері, що недалеко від села. Викидати шкода було, бо ж пір’я яке гарне. Того й вирішив попробувати змайструвати опудало. Взявся – і діло пішло.

Того каплана старенький зберігає і досі. Його роботи розставлено в хаті, де лише можна. Є навіть опудало… щуки. Хто в цій справі тямить, той знає: то – вищий пілотаж.

– Не годяться тварини крепко пошкоджені, того мисливцю треба цілитися так, аби потім ту дірку можна було сховати, – додає Григорій Мефодійович. – У голову чи шию не стріляють, бо нічого з тим не зробиш.

За 55 літ роботи чоловік практично самостійно опанував всі нюанси справи. Наголошує, що підучився лише правильно вичиняти шкіру. За знаннями їздив аж до Полтави. Можливо, й хотів ще щось дізнатися, а ніде було. Каже, що в часи його молодості таких премудростей не штудіювали, хіба студентам-медикам короткий курс читали. А йти до якого майстра в учні не було як: де того фахівця шукати та й хату власну треба було ставити. Тому й подався Григорій Мефодійович невдовзі після весілля аж у Красноярський край до Норильська, аби коло Карського моря нафтові вишки будувати. Робота – тяжка, але платили добре. Що пам’ятає з тих двох років, проведених у холодах? Поїздки на оленях та те, що молода дружина все в листах кликала додому. Повернувся. Але невдовзі подався на заробітки до Смоленська. Звідти приїхав героєм – привіз вагон (!) лісу. Звісно, хату поставив.

Майструвати опудала одне за одним став тоді, коли влаштувався на роботу до лісу. Спершу, правда, і завклубом довелося побути, й кочегаром, а тоді уже лісівником у Рожищенському лісництві.

– Багато клопоту з птахами, бо в них шкіра дуже тоненька, – розкриває деякі секрети старий. – Але коли добре все зробити, то чучело може віки стояти. От мій перший каплан! Бери скубай, а пір’їну не висмикнеш. Читав, що в ленінградській кунсткамері є опудало пінгвіна, яке зробили пару століть назад!

Виявляється, у морозилці тримати тушку тварини не варто, бо в холоді шкіра швидко висихає й відділити її згодом – діло практично не реальне. А ще – з великими тваринами менше клопоту, аніж з дрібними. Чому? Бо до останніх треба мініатюрні інструменті. У середньому робота займає від шести годин. Зараз Григорій Стаднюк практично не майструє – сили не ті, та й здоров’я підводить. На схилі літ доводиться опановувати ще одну професію – хранителя власного аматорського музею, бо до його хати люблять навідуватися туристи (були навіть з Італії та Франції) та школярі. Ще б пак! Де таке побачиш! От нещодавно приїздили учні з луцької 12-ї школи. Саме вони й розказали старенькому, що він – таксидерміст. Бо все життя майструючи опудала, чоловік не знав, як «по-научному» те діло зветься.

Чи думає майстер про власний музей? У цьому не зізнається навіть самому собі. Хоча було би добре. Правда, навряд чи онуки зголосилися б віддати те добро. Григорій Мефодійович розповідає, що його покійна дружина Катерина Дмитрівна ніколи не нарікала на таку кількість опудал у хаті. Жодного разу навіть із опалу по-жіночому не погрожувала викинути. Помітно, що старенький тужить за жінкою. Отаке воно кульчинське кохання… й голуби.  

А от передати свої знання й уміння поки нікому не вдалося. Пенсіонер зауважує: ходили до нього двоє чоловіків, але у жодного справа не пішла. Певно, не судилося.

Якщо про полювання Григорій Стаднюк переважно розповідає, бо коли розміняв восьмий десяток, далеко із рушницею не зайдеш, то на риболовлю ходить часто. І тут не без секретів… У кімнаті чоловіка на столі стоїть звичайна банка, у якій живуть два в’юни. Опудал із них не буде, адже то – барометр рибалки. Мовляв, сто разів перевірено: якщо риба – на самому дні, до річки нема чого йти, клювати не буде, а як плаває й піднімається до поверхні – збирайся, бо ловитиметься!


Світлана ГОЛОВАЧУК.

На фото: Григорій Стаднюк ще замолоду був управним мисливцем; кімната старого нагадує музей.

 

 

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (70) - 13.4%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (229) - 43.9%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (160) - 30.7%