«Під золотим тризубом-2»: фронтова Одіссея волинського сапера…

«Під золотим тризубом-2»:   фронтова Одіссея волинського сапера…


«Волинська газета» нещодавно розповіла про мирне життя та наполегливу працю лісничого Дубечнівського лісництва ДП «Старовижівське лісове господарство» Михайла Бондаря

Але в статті «Під золотим тризубом» 29 березня ми лише коротко торкнулися болючої теми – війни на Сході України, в якій Михайло Петрович як командир взводу саперів брав безпосередню участь. Війна ж триває… 
І тому треба підтримувати бойовий дух захисників України на належному рівні. А як цього досягти навіть у критичних умовах початкового періоду бойових дій, говоримо з Михайлом Бондарем.
Ще під час строкової служби в радянській армії він став сапером, але в Афганістан не відправили – готував в «учебці» інших. А як почалася російська агресія, старшина Михайло Бондар був мобілізований в армію. Їхній 4 батальйон 24 ОМБр тримав оборону на Луганщині, потім – під донецькою Авдіївкою… 

– Що росіяни ставлять проти нас?
– Ставлять всякі вибухові пристрої... В Авдіївці, навіть фотографія у мене є, трапилась доволі цікава розтяжка. Таких гранат – навіть не граната, не можу зрозуміти, що це таке – ще не бачив… Всяке всячне… Міни, найгірше… Коли міни використовувались протипіхотні наживної дії – ПКМ там 2, коли ти ї не бачиш, бо розтяжка – це ще гуманно, бо коли ти її не побачив, ну, загинув, але якщо ти професіонал, мусиш побачити, а цю вже не побачите, наступив і відірвало все, що може…

– Чи використовуються протитанкові міни?
– Так, протитанкові і ми ставили… Щоб їхні танки там не прорвалися… Мінні поля… Все там мінувалося… Велися спеціальні формуляри мінних полів і здавалися у секретну службу. Тобто, якщо ми пішли, щоб могли іншим показати, що там є прив’язка, там – такі міни, там – такі… Там – протитанкові, там – керовані протипіхотні… Ну, і коли війна закінчиться, все це доведеться комусь розміновувати. 

– Тож на передньому краї відбуваються не тільки дуелі снайперів, а й саперів?
– Снайпери щонайперше намагаються підстерегти саперів… Танкістам чи беемпешникам безпечніше на передовій… 



– Як наші сапери підготовлені?
– Готували ми себе самі… Були відібрані хлопці з тих підрозділів, що раніше досвід мали… Наприклад, ми на Афганістан готували, було багато мін італійських, англійських, китайських, радянських, французьких… Дуже незвичні міни. Бачили всі протитанкові, протипіхотні міни радянського виробництва… Але є всілякі сюрпризи… Наприклад, навіть паперовий долар може лежати, а фольгу щупом замкнув і – може підірвати захована «пекельна машинка»… Гранати у розтяжку поставлені, якусь побрякушку кладуть, щоб у пастку заманити…

– Чи доводилося вам потрапляти у складні ситуації?
– Двічі потрапляв у засідку. Раз нас троє нарвалось на їх сімох. У нас тільки автомати, а у них і кулемет був! Ми думали, що не вийдемо звідти... Але якось вийшли. Це було поблизу Новоточківки біля 29-го блокпоста. Це трохи вбік від нашої «крайньої» – їхня територія, а ми якраз ішли туди. Словом. почали відстрілюватися. А вони психологічно також бояться. Ми тоді хотіли ще під міст зайти, нас цікавило, де танк може пройти… А там були протитанкові міни… По один і другий бік моста… І вони в засідціі… Ми побачили ніби дощик такий.. Ми були вже біля своєї території… І тут почався обстріл… Ми – хто куди… Але не під міст… Добре, що не під міст… Вони, мабуть, не зорієнтувалися, бо як із крупнокаліберного кулемета дали, то там тільки бетон посипався… Ми ж намагалися знайти укриття в доволі непривітній місцині: залізниця, «зельонка» (тобто, лісосмуга з зеленими листками), і ми в тій смузі… І низинка… Кругом свище… А ми з собою тільки по два магазини взяли, щоб легше ходить… Почали відстрілюватися з автоматів, один другого прикриваючи, перелізли через залізницю… Виручило й те, що побачили, звідки ведеться вогонь, і ми стали перебиратися на нашу сторону… А там же наші мінні поля… Мабуть, сама природа нас спасла… На нашій міні підірвався козлик, і ми через нього пробігли, бо ж наші поля так само важко побачити, бо вони замасковані… Хоча ще ледь не поклали свої… Побачили нас, не зрозуміли, думали, що сєпари рухаються і вдарили збоку…

– Мінних полів понаставлено багато… Скільки часу піде на їх розмінування?
– Важко сказати. Там більше мінували, ніж розміновували. Мені пригадується площа у Кримському. «Град» пробив причілок хати, як сім’я спала. Один реактивний снаряд зайшов у куток кімнати і – не розірвався… Сім’я молода, батько плаче, треба щось робити… Ну, ми їх виручили. Але там зараз стільки смертоносного металу, що пройдуть роки чи й десятиліття, перш ніж можна буде говорити про повну безпеку… 

– Чи доводилося вам зустрічати росіян, що воювали супроти українців? 
– Якось, як наші хлопці стояли на «беемпешках» і «беемках», у нас хтось почав стріляти з кулемета. Дали чергу у відповідь і знайшли його. Наповал поклали. У вбитого – сіра російська форма… У кишені – передсмертна записка: «Всьо равно би убілі, послалі на смєрть, как бика». Тоді головою облдержадміністрації на Донеччині був ще Геннадій Москаль, то і він приїхав із кореспондентами, читали ту записку… Ми потім той труп забрали, найманець був родом із Іркутська, 1976 р. н., чотири дні тільки повоював. Як він опинився в Україні, так і не знаємо. Чи у карти програвся, чи що там сталося, але така записка була, мовляв, мусив іти, бо однак убили б свої… 
Наш командир батальйону сказав: «Як не як, він є християнином, потрібно поховати…» . Тоді була зима, грунт – мерзлий, та ми його на кладовищі поховали і теж зробили такий самий напис, як у записці. Вже потім, як у Височанськ заїжджали, хлопці кинули цю історію в Інтернет…

– Кримське й зараз наше?
– Наше… Не знаю, що від нього зосталося… Це село сім кілометрів завдовжки, там живого місця не було. Я не знаю, що там показувати… Його вже неможливо відновити, треба зносити і будувати по-новому.

– Ви пішли звідтіля, мобілізувалися, чи залишилася якась ностальгія?
– Звичайно. Там багато немічних людей… Молодь пішла, а старіші залишилися… Пригадую, бабця років за 80-т руку піднімає, вітається, сльози навертаються. Була сім’я, мали нову хату… Вони ніяк не хочуть покидати це місце. Зразу там ще й фермер був, та його ферму розбили… Так, на початку мене туди тягнуло… У нас же була друга ротація, і ми знову туди вернулися... А вже звідти, перейменувавши нашу 24 ОМБР у 53-ту, як найдосвідченіших, кинули у саме пекло – в Авдіївку… Два з половиною місяці там пробули… Там також загинуло немало наших хлопців… 

– Що на війні сниться – дома, діти, дружина, ліс, робота, хлопці?
– Ви знаєте, там і снів якихось нема. От зараз вже два роки постійно сниться війна… А там і сну фактично нема, бо вночі, вдень, вдосвіта вони постійно обстрілювали… Там не поймеш, можуть і п’ять годин підряд лупити, як тоді… Так не було, як зараз, стрельнули і затишшя: били по-справжньому, по п’ять годин гамселили з усього, що мали. Ми їм давали відповідь, звичайно.



– Чи дозволяли телефонувати рідним?
– Чого ж ні? Аби додзвонився... От лише волонтери не могли до нас доїхати. Добрався один тільки з поліції. Його рідний брат служив поряд, то він прорвався, пригнав йому джипа-британця, щоб легше було.. Цей «англієць», щоправда, тільки два дні «повоював» – точне попадання, і рознесло його вщерть. Тоді джипа, «УрАла» і «ЗиЛа» нам враз розтрощили… Прилетіло ж бо з дванадцять 122-міліметрових мін.

– Розкажіть про своїх військових побратимів...
– Є хлопці, що загинули… Хто лишився живими, зараз спілкуємось…Слава Богу, тепер є мобільний зв’язок… Якось заїжджав, хто ближче… Є з Рівненської, Львівської областей… З Хмельницької є, він тоді зі мною пішов, на 29-ий блокпост, підірвався, а ще тоді п’ятеро загинуло, ще троє поранених було і один контужений… То він по цю пору… Його побило, пошкодило кишечник…

– Чи має наша армія чим захищатися?
– Вона і тоді мала чим захищатися… Головне ж – хлопці… Пригадую, на весь батальйон було в нас 3 танки. Вороги підбили Т-72, зосталося дві 64-ки… І ось, коли танк відстрілявся, і треба було міняти позицію, а він не може завестися, то не покидати ж? Один другого штовхонув, так само «беемпешки» – штовхонув, завів і переїжджає… То наш волинський механік-водій був… Добре, що професіонали ще з тої армії, досвідчені… З вигляду в «учебці» ніби й непоказні, а вже в бою таких людей поважали… Зразу, здається, десь і чарку нестатутну випив, а в бою – напряму вогонь…

– Яке звання у вас?
– Старшина. Одразу був замкомвзводу, а потім, коли командир демобілізувався, зостався командиром саперного взводу… За штатним розписом нас мало бути 19, а фактично – 17.

– На фронті – найстрашніше побут…
– Який там побут?! От у Кримське приїхали… Є село… Хто куди… От є, наприклад, запущена хата… В основному треба, щоб був підвал був підходящим… Ми попали у колишній тубдиспансер… Такий квадратик на гірочці…Перший обстріл, і дві жертви: загинув командир мінометного підрозділу, його просто «Градом» перерізало, і один із зенітників… Тоді розліталися, хто куди… То який підвал? Там все завалено… Той туди, той сюди... Скільки влізе… Бажано невеликими групами… Бо ж є міни, які вкручуються у землю і тоді розриваються… То ми в підвалі… Дверей нема, якусь ковдру почепили… «Буржуйки» спершу не було… Спальний мішок, ми приїхали осінню, вже холодно було… Знайшли копицю гнилого сіна, настелили у підвалі, миші бігають по обличчю прямо, не бояться вже нічого… То де там заснеш? Тут – знову обстріл… У берцях, бронежилетах, так покотом і лежали, не роздягаючись… От щоб тепліше… Які там побутові умови?! То вже пізніше на висотках, внизу було підрозділи ставили, копали бліндажі… Там, на Донбасі, до речі, своєрідний грунт – 40-60 сантиметрів чорнозему, а далі йде така глина, як у нас під Рокитою, що її називають печухою і беруть на печі, тільки чиста, її пробити дуже важко… То ми підмагали хлопцям – ставиться окопний заряд, підривається, його вганяє в грунт і там ще раз вибухає, тоді вже копають лопатами..

– Як було з їжею?
– Якби не волонтери, було б важко. Давали якісь консерви… І з водою сутужно. Хоч поряд нас була річка Сіверський Донець, а біля тубдиспансеру, поки не розбомбили, діюча колонка… 

Сергій ЦЮРИЦЬ.
На фото автора, Романа УСТИМЧУКА і Миколи МУЛЯРЧУКА: за передовими позиціями українського війська – окупована російським агресором територія ОРДЛО; Михайло Бондар на мирній Волині; в бою горить і броньована техніка.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (67) - 15.3%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (199) - 45.5%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (116) - 26.5%