Безстрашний архітектор

Безстрашний архітектор


Чого тільки не траплялося у нашій історії! Але щоб додуматися спорудити в обласному центрі колонію для зеків, а ще вибухівкою знищити синагогу – це вже ні в тин, ні в ворота…

Події в нашому громадському житті, радісні та сумні, мінялися, неначе картинки у калейдоскопі. Про деякі відомо достатньо, про інші свідчення надто скупі. Серед утаємничених –  ідея організації  в обласному центрі Волині… колонії для засуджених.
Дізнався про це від колишнього інженера обласного відділу у справах будівництва й архітектури Волинського облвиконкому Олександра Сєргеєва, котрий працював у цій установі з 1973 до 1982 рр. До слова, родом він із далекого російського Усурійського краю, але давно вважає себе волинянином та щирим українцем, якому болить душа за наше сьогодення. Олександр Володимирович зайшов у редакцію, аби  пошукати у  минулорічних підшивках матеріал про нашого земляка, письменника детективного жанру Сергія Бортнікова. Під час спілкування й спливла згадка про «зону для зеків» та підрив єврейської синагоги, котрий так і не відбувся.
Виявляється, коли в м. Москві почали планувати  спорудження 28-го Державного підшипникового заводу, то вибір випав на м. Луцьк. Його попередник, 27-ий у Грузії ,з невідомих причин так і не постав. Тож у липні 1968 р. міністр автомобільної промисловості СССР підписує наказ про будівництво підшипникового заводу саме в обласному центрі Волині. Згідно з розпорядженням облвиконкому №329-р, була створена комісія (голова Микола  Бездушний), яка мала вибрати місце для майбутнього підприємства. Вона й підписала відповідний акт від 15 липня 1969 р., погоджений в облвиконкомі…
Саме у той період постало питання щодо робочої сили. Розв’язати його в Москві вирішили у найпростіший спосіб: неподалік території майбутнього підприємства спорудити… зону для засуджених. 
Ця ідея припала до душі і тодішньому керівнику обласного управління УМВС України Олексію Голіку. Олексій Олександрович під час засідання обласного оперативного штабу, який мав курувати спорудження заводу, переконував присутніх у доцільності спорудження такого об’єкту. Мовляв, ДПЗ-28 вдасться звести дешевою робочою силою! А дехто, мовляв, внаслідок позитивного впливу практики соціалістичного будівництва на затьмарену попередніми злочинами свідомість кримінальних злочинців, на переконання міліцейського генерала, взагалі забажає освоїти якусь робітничу спеціальність і залишиться працювати на цьому ж заводі. Тож особливих проблем з кадрами не буде.
Невідомо, який  би розвиток отримала ця химерна ідея в майбутньому, якби проти різко не заперечив тодішній головний архітектор області Лев Санжаров... На Волинь Лев Полікарпович прибув з монгольського м. Улан-Батора. Там він певний час працював радником партійного діяча та лідера Монгольської Народної Республіки Юмжагійна Цеденбала. Керівництво Союзу його цінувало за значну військову допомогу, яку надали монголи під час Другої світової війни. Куций спогад про Льва Санжарова також знаходимо в історико-краєзнавчому нарисі про Луцьк Вальдемара Пясецького: 
«…Лев Санжаров , із 1980 р. –  головний архітектор області, цікавився «золотим кільцем» архітектурних пам’яток на території області. Повернувшись із закордонного відрядження, як головний архітектор області, довів справу заповідника до завершення: його було відкрито у 1985 році як історико-культурний». 

У книзі вміщено і невеличкий портрет Льва Санжарова, з якого дивиться моложаве вольове обличчя людини, яка знає собі ціну і вагомість свого слова. 
На уже згаданому засіданні він висловився коротко та категорично: 
«Поки я головний архітектор області, докладатиму усіх зусиль, щоб біля старовинних веж Замку Любарта не стояли сторожові вишки колонії для засуджених». 
Через мить сміливо випалив у вічі міліцейському генералові: 
«Олексію Олександровичу, а Ви подумали, якою буде криміногенна обстановка в місті та навколишніх селах? Чи  хочете, щоб  засуджені втікали, а ви їх будете ловити і отримувати чергові звання та службові підвищення? Свого підпису не поставлю під жодним документом». 
Генерал Олексій Голік ратував за повноцінну «зону для зеків», звичайно, не просто так. Перший камінь у фундамент перетворення м. Луцька на столицю злодіїв, бандитів та убивць усіх мастей, було вже покладено, коли ще до цих перипетій для засуджених на вул. Ковельській звели гуртожиток. Якраз по-сусідству з Хрестовоздвиженською церквою! 
Кілька років його заселяли «хіміками», тобто тими, хто вже спокутував свою провину і готувався до виходу на волю, чесно працюючи там, де скажуть. Але свій поганий внесок у погіршення криміногенної ситуації «хіміки» таки здійснили… Може, саме тому саме в цій споруді кілька років тому комуністи обладнали свій партійний офіс, куди принесли навіть портрет Іосіфа Сталіна?
Принципова позиція архітектора щодо категоричної відмови погоджувати спорудження в м. Луцьку колонії для засуджених даремно для нього не минула. За якийсь час він змушений був написати заяву і «добровільно» піти з посади.
Щоправда, ще до свого звільнення Лев Полікарпович встиг зберегти для Луцька унікальну історичну та архітектурну пам’ятку – єврейську синагогу. 
Перші згадки про луцьких євреїв відносяться до 1388 р., коли Великий князь Вітовт надав привілей усім євреям Великого князівства Литовського. Євреї займалися торгівлею, збиранням податків, тримали пивоварні та різноманітні цехи. У 1850-х рр. польський письменник та публіцист Юзеф Крашевський побачив їх такими: 
«Мізерні дерев’яні будиночки, закопчені єврейські корчми, похилені хатки, нові будівлі без віри в майбутнє, немов на один день збиті, старі, що валяться і підперті, серед них обгорілі стовпи спалених будинків, вулиця вистелена дерев’яним помостом замість мощення. Євреї оточують, кричать, нападають, заставляють купувати».
У 1626 р. луцькі євреї отримали від польського короля Сигізмунда ІІІ ще привілей – на будівництво нової синагоги, «такої самої, як стара була» (попередня згоріла у 1617 р. під час татарського набігу), але з однією умовою: «Побудувати оборонну башту». 

Саме тому згодом виникла легенда про Малий замок, причиною чого стала вимога короля про оборонне призначення храму. Цікавим є той факт, що король Сигізмунд ІІІ змушений був двічі надавати привілей на будівництво луцької синагоги. Сусіди-монахи – домініканці – всіляко перешкоджали будівництву, побоюючись, щоб висота синагоги не перевищила висоту костелу (за існуючим тоді положенням, синагоги не мали бути вищими за костели). Вважається, що будівництво синагоги профінансували кілька десятків заможних єврейських родин із м. Луцька. Сума, витрачена на будівництво, сягала близько 14000 злотих. Це – гігантське на той час капіталовкладення в храм, який зберігся і донині!
Під час Другої світової війни німці, знищуючи в 1942 р. луцьких  євреїв, хотіли підірвати і синагогу. Що завадило здійсненню цього наміру, невідомо. 
Згодом до цього «питання» повернулися радянські атеїсти. За вказівкою кагебістських начальників місцеві сапери нічної пори (звична практика для тогочасних каральних органів, які всі свої злочини вершили під покровом тьми, що мала заховати усі сліди) взялися  закладати під культову споруду вибухівку. Спостерігаючи за метушнею людей в уніформі, сторож зрозумів, що планується щось зле. Він і зателефонував на квартиру Левові Санжарова і повідомив про підготовку до варварства. 
Лев Полікарпович довго не роздумував. Незважаючи на пізню пору, викликав таксі і негайно прибув на місце запланованого злочину. Угледівши серед  людей у зеленій уніформі капітана, підійшов до нього з’ясувати, що діється. Дізнавшись, що йдеться про заплановане знищення будови, обурився до глибини душі. Й тут на згадку спливли відомі слова пісні, що мало не стала більшовицьким гімном: 
«Вєсь мір до основанья ми разрушим». 
Архітектору нічого іншого не лишалося, як  показати капітану-саперу своє посвідчення:
«Як креатура Кабінету Міністрів УРСР, наказую вийняти вибухівки з-під синагоги та припинити усі подальші роботи».
Одна з найбільш цікавих та загадкових споруд старого Луцька завдяки мужній та не байдужій людині, котра вболівала за край, де жила і працювала, зберігається і досі. 
Та й споруджений колись звичайними працелюбними робітниками та інженерами ДПЗ-28 теж став справжнісінькою окрасою обласного центру, адже біля нього виріс цілий житловий мікрорайон з соціально-культурною сферою. Нинішнє підприємство, що належить до всесвітньовідомої шведської корпорації «SKF», вийшло на якісно новий рівень розвитку.
Тому, мабуть, дуже добре, що до м. Луцька з далекої Монголії так вчасно приїхав на посаду головного архітектора області росіянин Лев Санжаров, який допоміг і євреям зберегти їхню духовну та історичну спадщину, й українцям розбудувати чудове місто для всіх вільних людей.

Володимир ПРИХОДЬКО.

На фото: Олександр Сергеєв;  колишній гуртожиток «хіміків»; врятована синагога.

  • Коментуйте FaceBook
  • Коментуйте ВКонтакте
  • Опитування
  • Результати

Децентралізація влади в Україні...

Децентралізація влади в Україні...

...В Україні децентралізація? Ні, не чув (68) - 14.9%
...відбувається, але не так! І не варто чекати чогось доброго (210) - 46%
...відбувається успішно. Це - реформа, що дає поштовх усім наступним змінам у європейському напрямку (124) - 27.1%